Мрii збуваються
Елена Петровна Артамонова
У старому пiдвальному примiщеннi горiла одинока свiчка.У цьому моторошному мiсцi могли жити тiльки пацюки. Але тишу порушували краплi води, що лунали iз ржавих труб та сумне дихання похмурого обличчя. Дванадцятилiтнiй хлопчик став називати себе Дiком. Вже пiвроку його будинком став пiдвал, друзями – пацюки, мiж ними був негласний договiр: iжу дiлили навпiл i не чiпали один одного. Страшне життя для дитини. Але вiн так звик. Тому, коли зовсiм чужий чоловiк пожалiв Дiка, хлопчик не знав, що роботи. Але доля мудрiше за людей, тому все в життi вiдбуваеться вчасно.
Елена Артамонова
Мрii збуваються
Зима. Холод. Вечiр. У старому пiдвальному примiщеннi горiла одинока свiчка.У цьому моторошному мiсцi могли жити тiльки пацюки. Але тишу порушували краплi води, що лунали iз ржавих труб та сумне дихання похмурого обличчя.
Вiн вже почав забувати свое справжне iм'я i не хотiв згадувати з того часу як його мама пiшла на небо. Дванадцятилiтнiй хлопчик став називати себе Дiком. Вже пiвроку його будинком став пiдвал, друзями – пацюки, мiж ними був негласний договiр: iжу дiлили навпiл i не чiпали один одного.
Кожного дня чумазний хлопчина добував якiсь харчi на смiтниках та попiд рiзними бакалiйними магазинами, свiт не без добрих людей. Інколи один чоловiк купував Дiку смачну булку i вiддавав без усiляких запитань. Вiн не хотiв нiкому нiчого розповiдати, щоб потiм не опинитись в дитячому будинку.
Лише одне хлопчина знав, що о дев'ятiй годинi ранку треба стояти бiля булочноi, i тодi хоч день не треба лазити по смiтниках. Деколи той солiдний чоловiк, в дорогому костюмi i чорнiй шляпi, купував Дiку пiццу i чай. Це не була благодiйнiйнiсть, а був своерiдний ритуал вже протягом трьох мiсяцiв. Зi всiх людей невеличкого районного центру лише цей чоловiк iз сумним поглядом звернув увагу на голодного хлопчика.
На вигляд благодiйнику було рокiв сорок, в очi одразу кидався дорогий одяг i запах приемного парфюму. Інколи, сидячи в своему пiдвалi на старому диванi, який, напевно, залишився вiд колишнього двiрника, вiн на хвильку дозволяв собi помрiяти про затишний будинок, про повний стiл iжi i про сiм'ю, i завжди в цих мрiях був присутнiй той чоловiк, наче його батько. Дiк не жалiвся на долю, не було кому, радiв лиш, що вдалося втiкти вiд соцiальних служб, коли померла мама.
– Краще жити тут, з вами, нiж в дитячому будинку, – мовив хлопчик до своiх друзiв, – так, пацюки? Вiдповiддю слугувало все те ж крапання води зi старих труб. Добре ще, що вхiд до пiдвалу був не з вхiдноi сторони п'ятиповерхiвки, а ззаду. Бо ж йому доводилося постiйно ховатись вiд мешканцiв квартир. Добре, що у пiдвалi, в маленькому кутку, стояв старий-старий унiтаз i раковина, та, на диво, було тепло вiд все тих же старих труб.
Чи боявся вiн в дванадцять рокiв опинитись тут, жити безхатьком, голодувати? Нi, не боявся. Найстрашнiше, що може статися з дитиною – це втрата матерi, i тодi вже приходить самотнiсть не тiльки фiзична, тодi вже так часто колить дитяче серце i болить душа, якщо вона iснуе.
Батька в нього нiколи не було. Дiд i баба давно померли, iз родичiв нiкого не залишилося. Квартира, в якiй вони жили, була надана вiд заводу на перiод роботи, тому що мати працювала в одному iз багатьох цехiв. А пiсля ii вiдходу прийшли новi люди i хлопчик мусив втекти.
Вiн залишився один у цiлому свiтi, нiкому не потрiбний, окрiм соцiальних служб, та й тi не дуже його й шукали, таких дiтей стало багато. В краiнi наступали великi змiни: новi часи та новi реформи, люди були заклопотанi власним життям i своiми проблемами.
Дiк дуже боявся опинитись в дитячому будинку, про який в районi ходили страшнi чутки, що дiтей не тiльки б'ють та принижують, а ще й вiддають в прийомнi сiм'i за кордон. І нiхто не знае, що далi трапляеться з дитдомiвцями.
Хлопчик жив як жебрак i не мiг навiть думати про майбутне, просто виживав, як умiв ще з дитинства, коли мама зранку до ночi працювала на молочному заводi. Вiн мусив бути самостiйним та вiдповiдальним. Інколи ввечерi, пiд едину палаючу свiчку, Дiк згадував про маму, про ii нiжнi руки i ласкавий погляд.
– Микито, сонечко, – зверталась вона до сина, – мий руки i швидко до столу.
– Вже йду, – вiдповiдав гарний чорноокий хлопчина iз розумним поглядом i швиденько дороблював уроки. Вони сiдали за стiл i спокiйно iли iхню просту нехитру iжу.
– Дякую, матусю, – завжди пiсля вечерi казав Микита, – я сам помию посуд.
– Який же ти в мене дорослий, – з любовью промовляля мама й шла до своеi кiмнати. Опiсля Микита мазав маргарин на хлiб i клав до судочка. Такий вiн готував перекус мамi на роботу. Ось так ще змалку Микита розумiв, як важко працювати на заводi i якi маленькi грошi за це платять. Тому намагався вчитись, i в нього це добре виходило. Хлопчик хотiв закiнчити школу, вступити до унiверситету, отримати гарну роботу i витягнути iх бiдностi. Ввечерi Микита йшов до мами, гладив ii шовкове волосся i говорив:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/chitat-onlayn/?art=69843145&lfrom=174836202) на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
