Генри Лайон Олди "Шмагія"

Шмагiя
Генри Лайон Олди

Генрi Лайон Олдi

Шмагiя

Є i в пророка гарне слово,
Та краще слово у нiмого,
І барви кращi у слiпця.
Коли вiдшуканий кут зору,

    Арсенiй Тарковський

Чашка, з якоi не можна пити. Меч, яким не можна рубати.

Книга, написана незнайомою мовою; музика, що ii чуе тiльки сам музикант. Нiсенiтниця? Так, звiсно. Але що старшим я стаю, то частiше бачаться менi в снах ця чашка, цей меч i ця книга. А ви, дурнi, просите, щоб я валив гори та обертав рiки назад! Не треба, дайте менi постарiтися в радостi…

    З таемних записiв Нихона Сивочола

PROLOGUS

Лiс завзято грав iз жiнками в «плутанки».

Якби вибралася Ядвiга по ягоди сама – нiколи в життi не знайшла б знайомоi галяви, оточеноi заростями ожинника. Пiд ноги раз у раз пiдверталися обхiднi стежки-стежинки, намiрялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.

Дiдусь iз Хащi жартуе?

Начебто, не повинен. Ще на узлiссi Мелiс усi потрiбнi слова прошепотiла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула вiдваром ясношляху. Видно, зачула пiдступ: зазвичай до Фiльчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нинi й вiдьомськi витiвки лиховi байдужi. Понад годину блукали ходженими-топтаними мiсцями, перш нiж постала перед жiнками спалена сосна-вказiвка. Чорна, як та вдова на похоронi, вона скорботно тицяла сухою рукою-гiлкою в потрiбний бiк.

Ядвiга полегшено зiтхнула: край, мовляв, дiсталися. Рота розтулила, щоб Дiдусевi з Хащi подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не змiiний навiть – скорпiонячий.

Затнулася, потупилась.

Здавалося б: ну що в нiй особливого, у крихiтцi Мелiс? Хоч i вiдьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заiжджа чароплiтка, до якоi i пiдiйти страшно. Жiнка як жiнка, ще й молодша за саму Ядвiгу. Чоловiки донинi вслiд витрiщають очi. Іншi пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Мелiс, до землi приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тiльки подалi, а ноги батогами волочаться…

Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!

Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На вiдворот-зiлля годиться й варення з неi добре. Коли юхта лiлова потрiбна, у фарбiвному розчинi без ожинових ягiд – нiяк. У чоловiка замовлення на шiсть сувоiв. Повернешся з порожнiм кошиком, сваритиметься. Або й вiдлупцюе! Леон на руку швидкий… Залишитися? Пiти вiд грiха подалi? Ну поб’е чоловiк – уперше, чи що?!

Ядвiга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за вiдьмою право на керiвництво. Нехай Мелiс у ii лiта й зарано командувати, останне слово все одно ii буде.

Слова не дочекалася. Мелiс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – рудi кучерi розсипалися по плечах, – i рушила вперед, куди вказувала рука-гiлка.

На Ядвiгу не озирнулася, знала: та не вiдстане.

Пiд ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипiли мохи. Пiтнiли легким слизом. Тут завжди було вогко, навiть у лiтню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвiга помiтила, яка тиша пануе навколо. Нi пташиного щебету, нi комариного дзижчання, анi шелесту листя пiд вiтром. Повiтря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Вiдьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвiга заквапилася: загубитися вiд подруги, залишитись наодинцi з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнiшим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоiсь митi жiнцi здалося: ii обступила димова iмла, в якiй роiлися тiнi з коминковоi сажi. Барви дня поблякли, лiс зробився попелястим, неживим. Ядвiга панiчно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселi, звареному з жменi «вовчого вiвса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самiм краечку досяжностi для слуху. Свiт став колишнiм. Шпичакастi заростi ожинника з гронами сизих ягiд i щiльним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсiм поряд. Рука мимоволi потяглася до ягiд – i жiнка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявинi.

Чужi, не тутешнi.

Вона не могла до пуття розгледiти, чим займалися чужинцi. За два кроки поза кущами причаiлася Мелiс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помiтять! І знову припала до дiри в чагарнику.

Ядвiга слухняно зiгнулася в три погибелi. Пiдглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотiлося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудiти, жiнка рачки поповзла вздовж колючоi стiни й невдовзi виявила вузьку шпарину. Обережно, iз завмиранням серця, визирнула.

– Септi, що там?

– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зiрвалося! Серп майже дiстав його…

– «Майже» нас не влаштовуе. Дитинко, ти зрозумiла? Пробуемо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навiть демони Нижньоi Мами бояться таких лихих дядькiв…

– Я не вмiю! У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка. Елме, поясни iй.

– Зараз, Фарте. Поясню.

– Сто разiв тобi казав: не називай мене Фартом!

Трое чоловiкiв стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землi стирчали сiм смолоскипiв: п’ять довгих i два короткi. «Смолоскипи навiщо?! – зачудувалась Ядвiга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: нiби червиве…» Мiж смолоскипами тремтiло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в маревi тупцювала дiвчинка. Босе, бiляве маля. Зовсiм крихiтна, рочкiв семи-восьми. З обличчям у дiвчинки дiялося щось дивовижне. Плаче, бiдолашна? Чи марево риси спотворюе?!

Один iз чоловiкiв поворухнувся. Колихнувся сiрий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тiнь. Точнiсiнько як величезний гриб кажанячий! З-пiд плаща метнулися вузькi руки, схопили повiдець-невидимку. Дiвчинка захрипiла, хитнулася, нiби вiд ляпаса. Схопилася руками за горло. У вiдповiдь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у ii тiлi зовсiм не було кiсток, намагалася затулитися вiд ударiв.

Марно.

Ядвiзi вдалося придушити крик лише тодi, як затисла собi долонею рота.

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!

Дiвчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтiй сукенцi, що трiпотiла на вiтрi, вона нагадувала курча серед зграi шулiк. Серце в Ядвiги розривалося вiд жалощiв. Тiльки чим тут допоможеш? Зрозумiло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадуеться, в дитинствi лякала…

Жiнка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очi, дiвчинка повiльно розводила руки в боки. Злетiти хотiла, чи що? Погляд ii бiльше не впирався в землю. Моторошнi зеленi вогники мерехтiли в очах крихiтноi iстоти, що раптом здалася Ядвiзi старшою, набагато старшою за своi лiта.

Чи то вiдсвiчували чаклунськi смолоскипи?

Руки дитини колихнулися, нiби водоростi в рiчцi, зажили власним життям. Пальцi тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащi, коли той затягував на шиi жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на iншому кiнцi ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!

Ядвiгу вкрив крижаний пiт. Втiкати! Геть вiд заклятого мiсця! Нехай Леон свариться, нехай приб’е мало не до смертi! Аби тiльки не бачити, не чути, не думати…

– Так, добре… Давай, давай…

– Прокляття! Вiн зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Хутко! Допоможiть менi!

– А вона?

– Начхати! Головне…

Що було зараз головним для чаклунiв-мучителiв, дiзнатися не судилось. Повiтря налилося аспiдною чорнотою, вуха заклало. Порив буревiю задув i порозкидав у рiзнi боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився. Налягла задушлива, беззоряна нiч. Крiзь виття заблуканого буревiю до Ядвiги долетiв крик Мелiс – вiдьма вiдчайдушно молола якусь нiсенiтницю. Жiнка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтiхою посмiхнулася дiвчинка, зробила крок – i нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рiдкою смолою вилилась за огорожу, яка впала пiд ударом…

У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дiдусь iз Хащi.

Вилiз вiн лише до вечора.

CAPUT I

«Побачив трьох вродливих дiв, що маг силком по мiсту вiв, йшли лицарi гуртом…»[1 - Тут i далi – вибранi цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрiйського поета, штабссекретаря Ложi Силаботонiкiв, автора «Куртуазного Декларату».]

Нi, не варто було iсти на нiч мочених трепангiв!

Ця думка невiдступно переслiдувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’iжджала в Ятрицю. У лиходiйки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумлiння. Самоiдство та самобичування також були ii супутниками, вкупi з тiлесною немiччю. І все це веселе товариство вгнiздилося в шлунку та гласом того, хто волае в пустелi, закликало вiддалений розум: «Не зупинив? Пiддався грiху?! Ну буде ж тобi за це!» Досвiдчений чароплiт, довiрена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефiк, а в майбутньому – цiлком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливоi працi впорався б iз пiдступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебi швидше, нiж герцог Арнольд Здоровань придушив Бунт Пасквiлянтiв. Але юрмиська ворогiв здавалися незчисленними, неначе сарана в липневiй гречцi, а сили слiд було берегти для iншого.

Геена снiгова поглинь вiртуоза-кухаря з «Пузатого фавна»! Із кропом, iз зернятками кмину, з розсолом, запашним i пряним, поданим окремо в порцеляновiй чашечцi! Ах, на денцi посудинки солодко воркотiла пара фазанiв… Чи фазани не воркочуть, а курликають? Втiм, не мае значення.

Колеса гуркотiли по кругляку брукiвки.

Вiд в’iзноi митницi, де чорношкiрi раби-ясновидцi очужiло слухали еманацii багажу та гаманцiв гостей, карета звернула в Олень-Колодязi до кварталу Казенних Хабарникiв. Ось площа 3-го Едиктарiю з пам’ятником Кiнному Варваровi. Далi – триповерхова, з башточками, обитель Веселих Братiв. Пританцьовуючи на монастирськiй стiнi, вiтер шарпав штандарт iз девiзом ордену: «Скажи зневiрi нi!» Андреа сидiв на облучку, спритно вправлявся з вiжками. Так, нице заняття для дипломованого чаклуна. Але брати в поiздку ще й кучера? Чолов’ягу дебелого та охочого до живих ласощiв?! Неприпустимий ризик. Мускулюса дiймало черево, й вiн кляв трепангiв, власну невситимiсть, долю, а найбiльше дiставалося трiйцi лiлльських незайманок, якi, власне, й ховалися в надрах карети.

Незайманки з Лiлля, що бiля Дангопеi, – крам особливий.

Рiдкiсний.

– Бац!

Це Т’яден Штерн, молодий гвардiець iз видiленоi Мускулюсу охорони, метнув чергове яйце в перехожого. Вiн розташувався на даху з кошиком тухлих яець, придбаних на найближчiй фермi та зiпсованих особисто чаклуном «на жовч-вертунець». Юнак усi очi видивився на ятрiвчан. Немов пастух стежив за впертими, свавiльними цапами.

Якщо, звичайно, якомусь дурневi спаде на думку випасати цапину череду!

Навiть не бачачи лiлльськоi трiйцi крiзь стiни карети, посиленi сталевими смугами, – вiконце наглухо забили дошкою при виiздi з Лiлля! – чоловiки Ятрицi, молодики, старi та зрiлi дядьки, солодко здригаючись, iшли на запах. Неусвiдомлено, бездумно, немов на невидимому повiдцi. Багатьох, кого не встигли стримати вiрнi дружини та подруги, все-таки стримував погляд на двох дужих капралiв з кийками для лупцювання по п’ять лiктiв завдовжки. Стоячи ззаду, охорона вмiло крутила зброею, тож карета швидше нагадувала бойову колiсницю. Жертви пристрастi звертали з пiвдороги та юрбою брели слiдом, помалу вiдстаючи, осiдаючи в завулках. Але подеколи в якогось скобаря чи зеленаря остаточно каламутився погляд i нещасний iшов навпростець, безтямно клiпаючи, з жадiбним тремтiнням нiздрiв…

Отут уже була черга Т’ядена. Вiн умiло вихоплював яйце та з льоту розбивав його об голову хтивого, миттю повертаючи ятричанина в лоно чесноти. Дешево, виходить, i сердито. Щоправда, були в цього методу побiчнi ефекти, з якими бiдолашнi чоловiки марно силкувалися впоратися тиждень чи й бiльше. На жаль, тут Мускулюс нiчого не мiг вдiяти.

Попсованi е попсованi.

На щастя, Т’яден не знав, що таке схибити. Інакше чаклун задовго до ятричанськоi митницi розорився б на яйцях i добряче збагатив скупих i брутальних фермерiв-перепелятникiв.

Шлях Андреа лежав на пiвденну околицю мiста. Там розташовувалася дубильно-фарбiвна майстерня Леонарда Швелера. Рiдкiсний умiлець, майстер Леонард пройшов сувору школу в любого батечка, – колишнiй шкiродер i кожум’яка, татусь Бйорн у вихованнi дiтей вiддавав перевагу знайомим методам, – славився тим, що вичиняв шкiри для некрофолiантiв i морбус-iнкунабул, iнакше кажучи «недуг-колисок». У цих мудрих книгах зберiгалися найсмертоноснiшi закляття, ретельно вiдiбранi знавцями. Щоб чари не розбiгалися свавiльно, загрожуючи народовi нещастями, потрiбнi були надiйнi палiтурки. А нiчого кращого за шкiру незайманок, вичинену пiд бiлу юхту та змазану березовим дьогтем i ворванню, жоден маг ще не придумав. Зрозумiло, якщо не брати до уваги скреп-горгулiй iз сизоi бронзи, винайдених особисто Нихоном Сивочолом. Отож майстернi на кшталт закладу Швелерiв високо цiнувалися серед чесних чарiвникiв.

Головне тут було – навiть не закупiвля в Лiллi дiвок потрiбноi породи.

Головне – довезти iх до майстернi цiлими, перш нiж почнуть линяти.

За свое життя, а йому в нинiшньому листв’янчику сповнилося тридцять два, Андреа Мускулюс п’ять разiв вiдвiдував Ятрицю з коштовним крамом. Тричi – в молодi лiта, разом iз Просперо Кольрауном, бойовим магом трону, пiд наглядом якого юний чаклун опановував ази гармонii стихiй i рунiчноi ноометрii. Одного разу самостiйно вiдвiдав майстерню Швелера й запам’ятав цю поiздку надовго. Аж мороз по хребтi: незайманка втекла, сховалася в розплiднику сторожових единорогiв, гвардiець зламав щиколотку, вiдбиваючи дiвку в рогатих бестiй… І нарештi, сiм рокiв тому – за велiнням наставника супроводжуючи нинiшнього лейб-малефактора Серафима Нексуса.

Вiк знаменитого старця, бачте, заважав здiйснювати нагляд за незайманками належним чином.

Останне вкрай дивувало Андреа. «Настромити на шворiнь» заколотникiв, якi звiддаля зазiхали на Реттiйський престол, чи вiдбити «алмазний вiнець», залишений королю Едварду ламiями Третейських судилищ, – це для немiчного здохляка Серафима було дрiбницею, не вартою уваги. За останнiй подвиг вiн навiть удостоiвся «Шкiдника Божою Милiстю» з трояндами та бантами. А особистий догляд за дiвчатами…

Втiм, недовiрливий Мускулюс побоювався забагато думати вголос про Серафима Нексуса, чие мiсце за сприяння та доброзичливостi патрiарха сподiвався одного разу посiсти. А тому, страждаючи вiд жорстокоi печii, вигнав iз голови небезпечну тему.