Генри Лайон Олди "Шмагія"

– А ви, пане, спустiться до Ляпунi. І бережком ген куди, – дiвиця вказала пальчиком униз за течiею рiчки, невидимоi за будинками. – Спершу закрут, по тому мiсток буде. Гарний, з поруччям. Тiльки вам на той бiк не треба. Поминете мiсток i простуйте собi далi. Перший дiм, який за мостом побачите – вiдьмин i е. Легеньких вам нiжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, нiби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон ii не цiкавив. Просто вирiшила допомогти людинi. З щироi доброти. Природно, безкорисливiсть i чуйнiсть були вiдповiдно винагородженi. Мускулюс розкланявся з дiвицею i рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регiт, галас, розпачливий вереск поросят i могутнiй, оперний бас китовраса.

По мiрi наближення до Ляпунi мiсто поступово сходило нанiвець без будь-якоi чiткоi межi. Можна було б вважати таким рубежем саму рiчку, але дуже й дуже умовно. Кам’янi будинки з дахами з черепицi горбилися, присiдали, тислися до землi, нiби пiд гнiтом незримоi долонi велетня Прессiкаеля. Пiшли дерев’янi хати, хатини, халупи та руiни. У брущатцi брукiвки спершу з’явилися вибоi, потiм – неабиякi дiри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоiстий путiвець, зарослий по узбiччях курним лопухом i лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладiнь рiчки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальськi мiстки та пiдступно пiрнула в салатнi нетрi. Андре, зiгнутий у три погибелi, тупотiв тунелем iз переплетених над головою пагонiв i тихо лаявся. А коли нарештi змiг випростатися, вiдразу зрозумiв, що по-трапив у театр бойових дiй. Причому, не на верхнi яруси й навiть не в партер, а просто на самiсiньку авансцену.

– Краще не пiдходьте. Уб’ю, – похмуро пообiцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяницi.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсовi актор: хлопець-дурник, аматор дитячих iгор, фальшивоi магii i таемничих пасочок. Зараз парубiйко анiтрохи не нагадував блаженного: в руках вiн стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хiд. До хлопця тиснувся хлопчик рокiв п’яти, який, наслiдуючи старшого, виставив перед собою горiховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рiшуче за старшого приятеля. Блiде обличчя, оченята запекло витрiщенi – а губи при цьому щiльно, по-дорослому, стиснутi. Заревти? – хiба що заревти бичком, кидаючись у бiй.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повiльно наближалися трое лиходiiв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архiварiус магiстрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вiсти. У руках архiварiус невмiло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двое. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохатi груди, в руцi – рiзницкий нiж-сiкач. І жилавий дядько; кущi брiв, звислi вуса з сивиною. З «пiдстрелених» рукавiв кожуха безглуздо стирчали лапи-граблi; пальцi до бiлизни в кiсточках стисли сукувате полiно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не пiдходимо. Це вiн нас, значицця, вбиватиме. Поговори менi, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже вiн, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я лiворуч. А ти, Якобе, посерединi, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачiпайте! Шишмар зачавить опiсля…

– Що, теж завести хотiв, гадюченя?

Архiварiус iшов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долонi, привертаючи увагу.

– Агов, пани моi! Допомоги не потрiбно?

Вся компанiя втупилася в единого глядача, немовби це був король Реттii в блиску та славi.

– Іди-но, чоловiче добрий, куди йшов. Самi впораемося.

– А я не у вас запитував, шановнi. Чуеш, хлопче? Допомога потрiбна?

Хоча зброi Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий i чудово це знав. Вояки з трiйцi нiякi, бач, замислилися.

– Я тебе бачив, – заявив раптом архiварiус, зручнiше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мiрошнику». Думаеш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньоi Мами в кумах?!

– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви нiготь, заодно! Зграя! Разом дiтей зводять…

– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!

– Корча дати? – весело поцiкавився вiд дерева хлопець. Вiн чи то й справдi нiтрохи не боявся, чи осмiлiв з переляку. – Тут ще один валяеться. Ми спина до спини бiля щогли, проти тисячi удвох!

– А я?! – писнуло маля.

– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте iх до псячоi подоби! Чаклун ви, чи хто?!

Не можна сказати, що трiйця вiдразу повiрила словам героя, але здала назад.

– Зачарувати негiдникiв? – малефiк звiв брови до перенiсся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристрiт накласти? Запросто!

Мускулюс велично здiйняв руки над головою. Чаклуновi очi закотилися, блиснули синiми, зiрчастими бiлками. Вiн спiвучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», вiд чого лиходiiв мороз продер по шкiрi. Волосся Андреа стало сторч. Мiж пасмами з трiском почали проскакувати блакитнi блискавки, граючи в квача.

– О! – завив вiн не своiм голосом.

Лиходii позадкували.

– Ти! – вказiвний перст суворо вперся у волохатi груди рiзника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голiнки, фiле та грудинки! Поки ти тут займаешся неправедними справами, твоя дружина Ханна…

Пауза, що зависла в задушливому повiтрi, дихнула iнфернальним холодом.

– Що з нею? Що з моею дружиною?! Скажiть менi, пане!

– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!

– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!

– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаешся!

– Та я iй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви нiготь, приходьте в крамницю, я вам свiжоi свининки…

Клаус розвернувся, з трiском проломився крiзь кущi й помчав геть. Зараз рiзник нагадував розлюченого шкарбуна-сiкача з одним обламаним iклом. Андреа щиро сподiвався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’ерами.

– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цiлився у дядька зi звислими вусами. – Чи вiдаеш, якi нещастя загрожують бiдоласi, в чиему хлiвi народилося теля з п’ятьма хвостами?! Першi прикростi вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на колiна.

– Твiй борг у «орлянку» мiняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повiдомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у вiдчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, вiзьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега вiд Лиховiсних Дурнiв! Забий цвях у одвiрок хлiва, тричi окропи сечею теляти – й напастi минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволiкання вiддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачi вам на тисячу рокiв наперед! Зберiгай вас Повзуча Благодать!

– Поспiшай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архiварiус iз божевiльною надiею дивився на малефiка. У Мускулюса стислося серце. Вiн знав, про що його запитае ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаете, де моя дочка? Ви повиннi знати…

Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очi згасли, – й архiварiус затнувся. Вiн усе зрозумiв. Вiдвернувся, побрiв геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслiд. Вiд сорому в «столичноi штучки» горiли вуха. Чаклун. Консультант лейб-малiфiцiуму. Учень бойових магiв трону. Нагнав страху на двiйко простакiв, а як до справи… Так, врятував життя парубiйковi. Так, це не його профiль: шукати й рятувати. Так, «без вiдриву вiд основноi роботи».

Геена поглинь усi цi триклятi «так»!

Малефiк змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмiшку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобi магiя?

– Ха! Магiя-шмагiя… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так i я можу!

Нахаба! Навiть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – знiяковiв молодик. – Ваша правда. Не мiй день сьогоднi. Але ж ви – справжнiй чаклун! Малефiк! Могли б iх…

Наступноi митi Андреа лагiдно схопив грубiяна за комiр сорочки. Зi скрадливiстю хижака зазирнув у вiчi.

– А ти, мiй юний друже, хотiв, щоб я iх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцiкавився вiн. Вiд цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ i полетiли свiт за очi. – Магii йому, сучому синовi, схотiлося! Це люди, зрозумiв? Лю-ди! Дурнi, звичайно… Убивати iх за дурiсть? Псувати? Урочити?! Вони ж за дiтей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магiя-шмагiя…

Вiн вiдпустив яскраво-червоного вiд сорому парубiйка. Здаеться, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матерi вiдведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Вiдведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Вiдвернувся. І побачив.

На тiм березi Ляпунi, над водою, стояла дiвчинка. Рокiв восьми-дев’яти. Бiлява. У жовтiй сукенцi. Донька архiварiуса?! Нi, Намюр казав, iй шiсть виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Бiля очей – зморщечки. А очицi уважнi, гострi…

Вiчний Мандрiвцю! Як вiн примудрився все це розгледiти?! Хай рiчка й неширока…

Дiвчинка насупилася, рiзко мотнула головою – i вiддалилася. Тепер Андреа не бачив нiяких подробиць. Тiльки одне: крихiтна постать прудко вiддалялася до узлiсся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дiвчинки були стрiмкi, як у сокола, що атакуе. Личко ляльки. Надприродна гнучкiсть. На пам’ять чаклун нiколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гiлка «ведмежоi журавлини» гойдалася, позначаючи мiсце, де крихiтка пiрнула в лiс. Живе вона там, чи що? Лiсникова донька?!

Молодик нiяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пiшли. Я вiдведу Тiля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досi. – Ти до дiдуся Леона в гостi приiхав. Ось я дiдовi скажу – вiн дядьковi Клаусу шкiру видубить!

Малюк гмикнув i невпевнено поправив сам себе:

– Або вiдлупцюе…

Мускулюс посмiхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськовi потиличника та пiшов далi. Коли порiвнявся з мостом, спiткнувся, пригнiчений кепською думкою. Що, коли хлопець дiйсно хотiв завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архiварiуса вiн завiв?! Нiсенiтниця! Навiщо це йому?! Лiзуть усiлякi дурницi в голову… Швидше б линяти дiвки почали. І скiнчили. Отодi зiтхнемо спокiйно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далi.

Коли мiст лишився за спиною, вiн змiркував, кого нагадала йому дiвчинка в жовтiй сукнi.

* * *

– Свiтлого сонечка, чистоi мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звiддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок i купка повiток, обнесенi високим тином, так вiдразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього вiдьомського кубла: мох-бородань на стiнах, обаполи та вiконницi густо порiзанi рунами, на дверях – вiзерунок iз яскравих пер. Мабуть, шепiток-«липучка» тримае. Таким замовлянням господиня може мiняти вiзерунок хоч iз мiськоi площi. У повiтрi танув залишковий запах фiльтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозi. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефiку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойностi вимагають…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/shmagiya-171909/?lfrom=174836202) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Тут i далi – вибранi цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрiйського поета, штабссекретаря Ложi Силаботонiкiв, автора «Куртуазного Декларату».