Генри Лайон Олди "Снулль вампіра Реджінальда"

Снулль вампiра Реджiнальда
Генри Лайон Олди

Три повiстi про чудеса #2

Генри Лайон Олди

Снулль вампiра Реджiнальда

Багато хто заздрить менi. Знаходять у старому Нихонi тисячу достоiнств, що заслуговують палкого, трепетного почуття заздростi. Вони бачать мету, але не шлях, предмет, але не плату. А коли я кажу iм, що чисте джерело та збитi ноги – невiддiльнi, вони дивуються. Якщо чесно, то я теж заздрю – цьому святому, цьому дитячому подиву.

Жадiбнi, боягузливi, сварливi дiти, – але все одно дiти.

    Із записiв Нихона Сивочола

CAPUT I

де ридають жiнки й супляться чоловiки, лунають прокляття на адресу XIII Вальпургiналiй, нападають кiстяки, приндяться мудрецi i летять королiвськi депешi, але трое героiв уже готовi вирушити в дорогу, за покликом обов’язку

– Без мене ти нiкуди не поiдеш!

– Люба, нумо без iстерик. Ти знала, що то значить вийти замiж за венатора?

– Нiчого я не хочу чути! Або ми iдемо вдвох, або ти залишаешся вдома!

– Хочеш води? З льодом?

– І я виллю ii тобi на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе?

– Тому що я – славетний мисливець на демонiв.

– Ти – мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще!

– Ти перебiльшуеш, радосте моя.

– Нi крапельки!

– Гаразд. Я – мерзотниквенатор. Досвiдчений. Із чудесною репутацiею. Із заслугами перед суспiльством. І, як наслiдок, цiлком гiдний вибору мiськоi ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно iнше: чому мене обрали тiльки тепер, на обслуговування XIII Вальпургiналiй… Як гадаеш, менi варто образитися?

Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожнiй келих iзпiд вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружинi. Вихлюпне в лице, вiдьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халатi й нiчному ковпаку, неголений, невиспаний, вiн почувався не готовим до сiмейних сцен. Інша рiч, якби ми були в камзолi, при шпазi…

І в перуцi з кучерями до плiч.

І з тростиною в руцi.

Тодi можна сперечатися iз дружиною навiть у присутностi коханки.

– Ми три днi тому повернулися з курорту! – навела кохана дружина аргумент, неспростовний на ii думку, але загадковий для цiлого натовпу мудрецiв. – Вiдпочили, розважилися… Я сподiвалася, ти знайдеш час попрацювати зi мною перед захистом!

Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонiв згадав курортний Баданден. Там парi Цвяхiв довелося брати участь у ризикованому полюваннi на Лисого Генiя. А згодом, про що коханiй дружинi знати не належало, венатор мав сумнiвне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невiдомого характеру й походження – вороговi не побажаеш.

Вiдпочили, називаеться. Розважилися.

Цiкаве в тебе, люба моя, уявлення про вiдпочинок.

– Отже, так, – пiдсумував вiн твердим, як йому здавалося, голосом. – Завтра на свiтанку я iду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаешся вдома й готуешся до захисту магiстерського дисертату. Через дванадцять днiв…

– О-о!

– …щонайбiльше через два тижнi я повернуся. В нас буде пiвтора мiсяця для занять. Годi, суперечку закiнчено.

Фортунат плекав мало надiй, що владний тон подiе на дружину. Руда Мелiс, у дiвоцтвi – ятрийська вiдьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але – дивна рiч! – дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далi.

– Це дуже небезпечно? – запитала вона пiсля тривалоi (хвилини пiвтори, не менше!) мовчанки. – Я маю на увазi Вальпургiналii?

– Не буду лукавити, люба. Мiж такими людьми, як ми, немае мiсця для неправди, – сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонiв. – На два днi й три ночi мiсто стае здобиччю…

– Чим-чим?

– Я хотiв сказати, що Брокенгарц вiдкриваеться для вампiрiв i перевертнiв, iнкубусiв та суккубарiв, ламiiв та iгiсiв. Для iхнiх обрядiв i оргiй. Для чорних банкетiв, на яких калiчкишпiльмани грають на вiдтятих кiнських головах смичками, змайстрованими iз котячих хвостiв. Вальпургiяни iдять щурятину без солi, п’ють вiдвар мухоморiв iз коров’ячих ратиць-довбанок i коять усiлякi бешкети. Як ти вважаеш, це схоже на салон маркiзи П’емпеналь?

Мелiс тихенько схлипнула.

– Навряд чи, – погодилася вона, припудривши носика. – В салонi маркiзи iдять перепелiв i п’ють iз кришталю. А шпiльмани грають на скрипках роботи Гоццi. Їйправо, на мiсцi курфюрста Леопольда я давно звiльнила би Брокенгарц вiд цього лиха. Невже так важко вiднадити погань?

– Неможливо. Традицiя, гори вона синiм полум’ям! Ще курфюрст Бонiфацiй Вiдважний, Леопольдiв пращур, пiдписав договiр iз пустельником Вальпургом, iнкубусом-розстригою. Вiдтодi жоден лорд Брокенгарца не ризикнув вiдмовитися вiд чергових Вальпургiналiй. На щастя, це вiдбуваеться не щороку. Зажди, зажди…

Вiн випростався, грiзний i обурений. Якби Мелiс не знала свого чоловiка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирiшив набути виплеканого Вигляду – так вiн переслiдував iнферналiв на неясних ярусах володiнь Нижньоi Мами.

– А якщо тебе спитають про це на захистi?

Наступнi пiвгодини були присвяченi осуду чарiвницьнедоучок, якi кепсько знають «Курс новiтньоi iсторii шабашiв», роздiл 16, «Весняний переддень».

– І все одно не розумiю, – мовила колишня вiдьма, в недалекому майбутньому – магiстр Високоi Науки з дипломом, – коли догана закiнчилася. – Переддень весняний, а зараз – друга половина лiта…

Венатор вiдставив убiк глечик iз водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: iз червоним «La Morte». Вiн звичайно не пив зранку, але бесiда вже його стомлювала.

– Перенесли, – стенув плечима. Пальцi нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрi вузли. – За узгодженням з астрологiчною комiсiею Колегiуму Волхвування. Кажуть, зiрки так стали.

– От! Зiрки!..

– Слухай, а власне, яка рiзниця: весна, лiто? Влiтку навiть краще. Дощi не мрячать, дороги не розквашенi…

– Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один!

– Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих iз кращих. Парна Дюжина – це теж традицiя. Перед початком Вальпургiналiй курфюрст Брокенгарцький розсилае запрошення вiдомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваемо й забезпечуемо.

– Ми? Ти ж казав, що iдеш туди вперше!

«Улюблених усi вбивають», – згадався Фортунатовi рядок iз балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета. Далi в баладi карбованим ямбом перелiчувалися рiзнi варiанти способiв убивства.

– Я такого не казав. Я значився в Парнiй Дюжинi VIII i IX Вальпургiналiй! Плiчоплiч iз Гарпагоном Понурим, моiм учителем, i великим Тiльбертом Люстеркою! Із братамиблизнюками Нiльсом та Йоханом ван Хейзингами! До речi, я був единий, хто вiдрiзняв Нiльса вiд Йохана. А потiм про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобi на початку…

Ще пiвгодини пiшли на самовихваляння. До нього виразно домiшувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачiв, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Мелiс серцем чула, що милий чоловiк, бовкнувши зайвого, вiдводить розмову вбiк, але впiймати на гарячому не могла.

Та, чесно кажучи, й не хотiла.

Руда вiдьма знала, що таке бути дружиною венатора.

– Цур iм, твоiм Вальпургiналiям! Їдь-iдь, i нехай тебе зжере гомолюпус!

В останнiх словах майбутньоi магiстреси не вiдчувалося запалу. Звiсно ж, чоловiк поiде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюеться, переживае, а вiн бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…

Вiдьма глянула в дзеркало – i зойкнула. Замiсть свого не дуже юного, але ще цiлком привабливого личка Мелiс побачила в дзеркальнiй гладiнi незнайомця: лисого старого зi шрамом на щоцi.

– Доброго здоров’ячка, – старий уклiнно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?

Позаду непрошеного вiзитера клубочилося й палахкотiло. Часом iз полум’яного мороку проступали стiни пiдземелля: горбкувате камiння, низьке склепiння, в трiщини вбито лиховiсного вигляду гаки. Кiстяк на ланцюзi доповнював картину. Сiпаючись, мов у пропасницi, вiн часом простягав пальцi до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгiдну п’ядь.

– Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, мiстрис, це я не до вас…

Вiдьма вiдсунула крiсло вбiк, аби чоловiк краще бачив дзеркало.

– Любий, до тебе прийшли!

– Хто? Звiдки?

– Помоему, з пекла. Сказати, що ти пiшов до Матiаса Кручека?

– У жодному разi! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!

Радостi венатора не було межi. Вiн навiть засунув руку в дзеркало по лiкоть i обмiнявся зi старим мiцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закiптюжена. Кiмнатою розiйшовся задушливий запах гару.

– Знайомтеся! Мелiс, це Гарпагон Понурий, мiй учитель. Гарпе, це Мелiс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кiстяк тебе дiстав. Менi спалити його, чи ти сам?

Гарпагон тричi плюнув через плече. Спалах – i буйний кiстяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом iз ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання i затихли.

– Щиро радий знайомству. Мiстрис, ви чарiвнi. Цей маленький пройдисвiт вас негiдний, – в Гарпагонi вiдчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кiлька слiв. По приiздi до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фрiцi». Захопи амулет вiд пристрiту, який ти менi обiцяв. Якщо гребеневi хрящi василiска засохли, поклади в гнiздо новi. Домовилися?

– Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приiду. Вам доведеться шукати менi замiну.

– Хлопчику, ти незамiнний!

– А всетаки…

Здавалося, кiстяк, перетворившись на невидимку, вибрався iз дзеркала в кiмнату й тепер тримае за петельки засмученого Фортуната.

– Ти хворий?

– Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускае.

– Ох, Овал Небес! Мiстрис, скажiть: вiн жартуе?

Старий здивувався так, що морок вiдсахнувся геть. Пiдземелля освiтилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновiй щоцi почав пульсувати й бризкати iскрами. «Бiжiмо!» – закричав хтось удалинi. Почувся тупiт. Зображення в дзеркалi спотворилося, взявшись кривавими патьоками.

– Вiн жартуе, – квапливо заперечила Мелiс. – Вiн у мене великий жартiвник. Агов, ви де?

– Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню яснiсть. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала трiщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливiсть. Із такими клiентами забуваеш про гарнi манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фрiц», гребеневi хрящi – свiжi. Коли нi, я ображуся. На все добре.

Дочекавшись зникнення старого венатора, Мелiс ретельно протерла люстро вiхтем.

– Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловiковi.

– Еге ж, – погодився Фортунат.

Учора вiн особисто попросив Гарпагона про «випадковий» вiзит. І Понурий погодився. А мiг же й вiдмовити – мисливець на демонiв прекрасно знав характер наставника. Втiм, трапляються моменти, коли чоловiки повиннi пiдтримувати один одного.

Якщо, звiсно, вони – справжнi чоловiки.

* * *