Генри Лайон Олди "Снулль вампіра Реджінальда"

Час – до дiла.

Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цiлковито вiдповiв своему прiзвиську. Адже е такi люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всiх iнферналiв, нi доброго, нi лихого, нi нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливоi потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цiлком говiркий.

Зате з учнем…

День народження тринадцятилiтнiй учень зустрiв, як звичайно, – серед тишi й на самотi: стирав пил iз товстелезних гримуарiв, мив закiптюженi реторти, полiрував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубiв одскакувала, чинну класифiкацiю демонiв за Триеру-Лапфурделем:

– Дев’ятий чин – спокусники й злозичливцi; восьмий чин – обвинувачi та спостерiгачi, сьомий чин – сiячi розбратiв; шостий чин – посудини беззаконня… Нi, посудини – це третiй! А шостий… Лжечудодii? Карателi? А, згадав: шостий чин – повiтровладцi, що напроваджують заразу!

Попереду бовванiли ще три класифiкацii – планетарна, за родом занять та за дiлянками впливу. Слово честi, хотiлося взяти за чемери мудрих класифiкаторiв, якi живого демона, мабуть, й у вiчi не бачили – та надавати iм, як слiд, ще й колiном пiд зад на остаток!

Ми – мисливцi чи жалюгiднi зубряки?

Слiд зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тiльки самохiднi опудала в залi для навчальних поединкiв. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень…

«І коли був малим, – пiдказала пам’ять. – Пам’ятаеш, ти сидiв на огорожi, Маттi ховався за кущем жасмину, а купа фiолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’ера Шумка? Ти тодi анi краплi не злякався».

А зараз – i поготiв, вiдповiв на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» iз рукава, шiстнадцяте закляття Вiнера в контроктавi… Голос, щоправда, тiльки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобiлiзацiя ресурсiв – i пiвень басом закукурiкае! Лiвою рукою – помах Трьох Лекал, iз краплинним скиданням…

Захопившись, вiн зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немае вдома, юнак забубонiв уголос класифiкацiю за дiлянками впливу:

– Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агалiарепти; таемницi – пiфони й делепiтори…

«Доведи! – пам’ять поступилася мiсцем гординi. У внутрiшньому голосi почувся дзенькiт металу й грiм овацiй. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, вiн тiльки й чекае, коли ж я нарештi зроблю це самотужки. А що? Я б на його мiсцi поводився точнiсiнько так само. На словах забороняв би навiть до опудала зайвий раз пiдходити, а на дiлi – випробовував учня бездiяльнiстю. Перевiряв би: маруда чи путнiй чоловiк? Буду слухняний – впродовж усього життя полiруватиму жезли…»

О, солодке видиво! Тихий, покiрний, мов ягнятко, делепiтор у путах уклоняеться вчителевi, котрий повернувся, – i розповiдае, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цiлком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!

Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках.

– Інгредiенти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яницi…

П’ять хвилин – i все було зiбрано якнайкращим чином.

– Захист за Нексусом: пентаграма з вiдтятими другим i п’ятим променями, три нiмбус-смолоскипи, коло з морськоi солi, товчений нефрит, бубонцi До Юрга…

Ще п’ять хвилин – на установку захисту.

«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася пiдленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобi, мисливцю!»

– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволi починало проникати крiзь оболонки свiту. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кiлген…

Трiщина розiтнула повiтря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипiв. Зеленавий димок став схожий на рiдке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелi. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькiт бубонцiв став гучнiший – тепер вiн голкою вгвинчувався в мозок.

Розширившись, трiщина перетворилася на вузький портал.

У глибинi, серцем у ранi, пульсувала геена.

А посеред пастки стояв…

О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нiзащо не зумiв би впоратися.

– Я так i думав, – тужно прорiк викликаний, копнувши ногою найближчий нiмбус-смолоскип. – Сiль, бубонцi, самохiд… Захист за Нексусом – вiдмiнно. Виклик за Мерлем – задовiльно. Поведiнка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолiтка, по фiлейних частинах…

Риторичне запитання.

Зрозумiло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домi стоiть дiжка з ропою та лозини, вимоченi саме для таких випадкiв.

* * *

– Звiдки ж я знав, – розвiв руками венатор, коли слухачi вiдреготалися, – що Гарпагон усi виклики з дому замкнув на собi? Бар’ер «Сiм лих», iз «трiскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вiчного Мандрiвця – один бiс… Нi, теперто я його розумiю. А тодi… Вiн менi сiдницi так розмалював – куди тому художниковi Пельцлеру! Тиждень спав на животi!

Скарбiвничий подався вперед:

– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазi: злякалися появи наставника?

Крива посмiшка послужила йому вiдповiддю.

– Нi, пане. Пiд страхом я мав на увазi зовсiм iнше. Адже портал був справжнiй. І геена – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвiночок… От, виходить, я й побачив навiч: яке воно, пекло. У щiлинку пiдглянув. Кричав потiм ночами. Слiзьми вмивався. Заiкатися почав. Гарпагон вiдшептав, спасибi йому, розумниковi…

Вiдставивши миску, мисливець на демонiв дивився на скарбiвничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, i не жертвою, а ловцем. Нi, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що вiн побачив його крiзь щiлинку тодi, тринадцятилiтнiм шмаркачем.

Не те, до чого звик, а те, чого не сподiвався.

– Менi цей сон i досi сниться. Я через нього вчитися почав – вiд зубiв одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плотi туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повiрите – донинi…

Пiднебесся зробилося чорним-чорним. Зiрки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардiйцi, обговорюючи своi любовнi та вiйськовi пригоди. Фиркали конi. Рiка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.

– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собi доводити: не боюся! Нi крапельки не боюся! Куди тiльки не лiз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучi Нори… Доведу, заспокоюся, подрiмаю собi нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смiшно, еге ж?

– У мене теж сон, – замiсть вiдповiдi повiдомив Матiас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.

Венатор зiтхнув.

– Не треба, Маттi. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.

Приватдемонолог, золота голова, посмiхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонiв.

– Не треба, Фарте. Я не божевiльний. Просто сниться… Я потiм пiдхоплююся, геть спiтнiлий, i радiю. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, i все буде добре… А потiм згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свiй страх, панове.

Вiд iншого багаття до них поспiшав капрал iз теплими плащами.

CAPUT III

у якому героi прибувають до славного мiста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернiкель захоплюеться, Матiас Кручек спростовуе постулат, i всi беруться за виконання своiх обов’язкiв

– Ідилiя, – резюмував Кручек.

Вiн дивився з вершини пагорба на мiсто, що розкинулося внизу. Мета поiздки тiшила зiр. Мiсто було не таке вже й мале, хоча здавалося iграшковим, мало не льодяниковим. Стiни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчастi башточки з бiйницями та червоними ковпаками були схожi на капелюшки пiдосичникiв. Спицi вузьких вуличок радiально розходилися вiд центральноi площi-маточини з будiвлею ратушi на нiй. Строката мозаiка дахiв, труби, вiтродуви у виглядi рибок чи носатих дивакiв, зграi голубiв…

Скарбiвничий повчально пiдняв палець.

– Гармонiя – в доцiльностi й порядку.

– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрiзь. Вiд стiчних канав сморiд, прислужники ледачi, в готелi кишма клопiв. А вечорами – п’янi бiйки та шляхетнi дуелi, якi мало чим вiдрiзняються…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/snull-vampira-redzhinalda/?lfrom=174836202) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.