Генри Лайон Олди "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

None

date_range Год издания :

foundation Издательство :Автор

person Автор :

workspaces ISBN :None

child_care Возрастное ограничение : 12

update Дата обновления : 14.06.2023

Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею
Генри Лайон Олди

Безодня Голодних очей #8

Генрi Лайон Олдi

Ваш вихiд, або Блазнiв ховають за огорожею

Глядач – це я.
Я сплю в обiймах залу.
Мiй сон жене





Те, як життя загиблому сказало:
"Пробач мене".

    Нiру Бобовай

Бери мое добро, i горе-злощастя на додачу…

    С. Маршак

1

Ненавиджу «приватний сектор». Нашу мiсцеву «одноповерхову Америку». Авжеж, недiльним днем, звичайно, чудово вибратися сюди з друзями: шашличок, «Ізабелла», «Берi шинель, пошлi домой». Розслаблено привалитися до стовбура староi грушi, вiдчуваючи спиною його тепло навiть крiзь сорочку…

Злитися з природою, без зайвоi фамiльярностi з ii боку.

Але вночi або пiзно увечерi, як зараз – красно дякую! Особливо коли ти не грушi пiд шашлик оббиваеш, а матюкаючись крiзь зуби i спотикаючись через два кроки на третiй шкандибаеш по тутешнiх канавах. І добре б п'яний! – тверезий я сьогоднi. Сотка «Борисфену», розпитого на швидку чарку в Будинку Офiцерiв, не рахуеться. По-перше, по стогону, який тут пiснею зветься, тiльки на танку линвою iздити. По-друге, лiхтарi вiдсутнi як класово чужий елемент, а винятки з правила розбитi пустунчиками-аборигенами. По-трете ж, оскiльки я нечастий гiсть на околицях, е чималий шанс блукати цiею самою Гиiвкою, як Мойсей пустелею, сорок рокiв, доки виберуся до землi обiтованоi. Вирiшив, називаеться, «дорогу зрiзати», дурень…

Неподалiк, здаеться, з боку «Червоного Жовтня», щось бабахае: раз, другий. Шпана петардами граеться. Або саморобними вибуховими пакетами. Якщо в наше освiчено-ринкове столiття комусь ще не лiньки набивати iх сумiшшю магнiевих ошуркiв i перманганату калiя, вiдомiшого в народi пiд назвою «марганцiвки». Ех, пам'ятаю, в золотi шкiльнi роки… Ч-чорт! Так i ноги переламати можна. А вони, рiднi, мене-вовка годують. Повернути назад? Переживе Наташчина бабуся без моеi двадцятки до недiлi, нiчого iй не зробиться! Вона всiх нас переживе, ця бабуленцiя. Так, Мальбрук повернувся з походу: здаеться, до метро звiдси праворуч.

На поворотi, на щастя, була визначна пам'ятка мiсцевоi архiтектури: кривий вiд гордощiв лiхтар iз лампою, вщент засидженою мухами. Чи хто вже там ii засиджував, цю лампу. От прямо пiд стовпом iз кущiв бузку на мене й випала людина.

– Д-до… поможи! «Швидку»… поранений я…

Пальцi, вкритi iржавою коростою крови, лещатами чiпляються за лацкани куртки. Трiщить тканина. Прямо перед очима – блиск металу. Наручники! Мабуть, злочинець, з-пiд конвою втiк… в'язниця ж поряд, на Полтавському!..

– Напали, гади… грошi! грошi забрали!.. Менти… або бандюги у формi… м-ментовськiй…

Лiве вухо у нього надiрване, стримить хрящем. Очi каламутнi, обличчя, як i руки, вщент залите кров'ю. У мертвотному свiтлi лiхтаря воно видаеться неживим, наче в мене вчепився небiжчик. Або клоун у гримi. Цирковий грим зблизька – сильне видовище. Не для слабкодухих.

– Врятуй, б-брате…

Вирватися й дати драла?

– Я… вибачите, я…

У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всi пiшли на останнiй ривок. Хватка розтискаеться, я ледве встигаю пiдхопити пораненого пiд пахви. Важкий, зараза, дарма що зрiст, як у горобчика.

– Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…

Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожi. Начебто сидить, не падае. І дихае… поки. Кленучи свою м'якотiлiсть, стукаю в найближчу хвiртку:

– Хазяi|хазяi|! Людинi погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяi!..

А може, у них телефону немае? Повинен бути. Хоча б мобiльник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарi вдома: он, вiкно блакитним свiтиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привiт сестрi Марусi з Пупирцiв, а також ii чоловiковi, почесному стрiлочнику Івану Кузьмiчу…»

– Агов, е хто-небудь?!

– Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя вiд них немае…

На ганку спалахуе свiтло, на порозi з’являеться шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руцi – сучкувате знаряддя насильства.

– Чого кричиш? Вали звiдси, алкаш!

– Та не алкаш я! Лiкарiв треба… тут мужику погано…

Про те, що «мужик» поранений i в наручниках, розсудливо замовчую.

– Чуеш, Ірко? Викликати? – шафа розвертае фасад углиб будинку.

– А потiм штраф платити? Жени втришиi!

Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизуе плечима. Свiтло на ганку гасне. Ось такi у нас люди. Добрi самаритяни. Ера милосердя во плотi.

Мене бере зло. Кидаюся до огорожi навпроти – i чую тупiт нiг.

– Не рухатися! Стрiлятиму! Руки на огорожу!

Заслiплений лiхтариками, краем ока встигаю помiтити трьох у формi.

Все. Приплив. Сушiть весла.

Серце вiдчайдушно тренькае, провалюючися кудись до шлунку. У животi – крижаний спазм, i дуже хочеться в сортир. Поволi, немов у страшному снi, кладу руки на огорожу.

– Ноги ширше! Так i стiй.

Так i стою. Якщо це бандити, iм зайвий свiдок – кiстка в горлi. А якщо i справдi мiлiцiя – на мене справу i «повiсять». Застали на мiсцi злочину, руки в кровi, коньяком пахне… М-мать! У мене ще i ножик на поясi! Швейцарський «Victorinox», подарунок любоi тещi… Маленький? – ну i що?! Людину при бажаннi олiвцем зарiзати можна.

– Не вiн це, Сеня!

– Точно… Б-блiн!

– Повернiться.

Повертаюся|обертаюся|. Всi дивляться на мене. Трое|три| ментiв, два лiхтарики i два стволи. Менти дивляться пильно, лiхтарi – яскраво, стволи – нервово. Нарештi стволи з лiхтарями неохоче опускаються.

– Старший лейтенант Стратичук, – козиряе безлiхтарний i беззбройний мент, звично розкриваючи посвiдчення у мене перед носом. Розгледiти нiчого не встигаю: «корочка» вiдразу повертаеться до нагрудноi кишенi. – Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.

Брехати безглуздо: все одно вони його самi ось-ось помiтять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжнi, нiякi не бандити. Хоча… одне iншого не виключае.

– Оно, бiля огорожi, – показую рукою, щоб вже напевно.

Двое зриваються з мiсця. Миттю опиняються поруч iз пораненим.

– Вiн! Живий…

– Двi дiрки, Семен! Ну ти стрiлець! Ворошиловський!..

– «Швидку» треба… загинаеться, п-падла…

– Чорт, рацiя в машинi залишилася – чортихаеться старший лейтенант Стратичук. – Стiйте тут i не намагайтеся тiкати. Нам треба буде взяти у вас свiдчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мiй живiт потихеньку вiдпускае. Натомiсть все тiло починае тiпатися дрiбним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уiллiса. Нi хрiна з мене не вийде.

Тим часом старлей починае стукати в знайому хвiртку.

– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!

Мимохiдь спiвчуваю Васi. І довго, ретельно спiвчуваю собi. Гумор прорiзався… Шибеника.

– Мусарня вже тут! Лiкарiв викликай, громадянко! – гаркае старлей.

Із вiкна несподiвано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привiт…» Напевно, Ірка з переляку дистанцiйку впустила. Кому хочуть передати привiт, залишаеться загадкою: телевiзор булькае i замовкае.

– Та викликали iх, лiкарiв ваших, – басом вiдгукуеться Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

– Це я козел, – служивi дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утiкач… Вiн iз кущiв на мене вивалився. Весь у кровi. «Допоможiть» – стогне. Я й почав стукати…

Старлей кивае iз задоволенням:

– Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинае шум машин. Провулок осявае нервове мерехтiння блималок, i до нас пiдкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом iз брезенту. Із другого, новiшого, вибираеться огрядний дядько в цивiльному. Старлей Стратичук квапиться назустрiч, пiдкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

– Узяли, товариш пiдполковник! Узяли! Тут свiдок е, вiн «Швидку» викликав…

– Ясно.

Погляд у пiдполковника генеральський. Наскрiзь. У поглядi – табори без права на листування. Рокiв сто, не менше.

– Поiдете з нами, громадянине. Хворостов, перевiрте факт виклику. Хай пiдтвердять.

А у мене в головi, долетiвши з неабияким запiзненням, б'еться одне-едине слово: «Свiдок! Свiдок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним iдiотом: стою, не знаючи, куди подiти закривавленi руки, безглуздо посмiхаюся всiм одразу й водночас – нiкому. Самому собi.

Ляскають дверцята, стае галасно. Старлей нарештi розслабляеться, дiстае пачку цигарок. Пiдходжу.

– перепрошую, у вас цигарку можна?

– Треба, – посмiхаеться мент, простягаючи менi пачку «LM», i вiдразу стае дуже милим хлопцем. Схоже, сьогоднi вночi вiн нап'еться до повноi чарiвностi.– Палiть.

Взагалi-то я курю рiдко i тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз органiзм владно вимагае заспокiйливоi дози нiкотину. Коли прикурюю вiд дешевоi «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся – так, щоб легенi й мiзки продерло наскрiзь. З провулка пiдтягуються ще двое. Обидва в цивiльному одязi. За ними плентаеться розфарбована дiвчина, тягнучи по землi драний жакет. Дiвчинi холодно. При свiтлi лiхтаря видно: на вилицi в неi набухае неабиякий синець. Губи танцюють, дiвчина щось плутано говорить, косметика «попливла», i вона розмазуе ii по обличчю.

Машинально прислухаюся.

– …зовсiм псих! Зовсiм! Ненормальний. З нiг збив – i в яр… А ви де були? Де ви були, дебiли?! Вiн же мене… Вiн мене ледве не вбив! Нiж до горла: читай, кричить, вiршi!

– Якi вiршi?

Це пiдполковник.

– Не знаю! – дiвчина на межi iстерики. – Ну, вiршi! Як там… зараз… «Ви страшнi, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»

– «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!»

Чесне слово, саме вирвалося.

Дiвчина замовкае, жалюгiдно плямкаючи губами. Пiдполковник стрiмко обертаеться до мене:

Похожие книги


grade 4,2
group 280

grade 4,4
group 2210

grade 4,4
group 16140

grade 3,9
group 1550

grade 4,3
group 160

grade 4,3
group 720

grade 4,5
group 1260

Все книги на сайте предоставены для ознакомления и защищены авторским правом