Генри Лайон Олди "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

Знайомий кабiнет. Зате сам пiдполковник Качка, друг-товариш по чарцi, сьогоднi незнайомий. Немовби заново до мене придивляеться. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспiшае. Мовчить. Я теж мовчу. Врештi-решт, це вiн мене викликав. Йому i говорити першому.

– Скажiть, громадянине… е-е-е… пане Смоляков. Чи були ви знайомi з громадянином Кожум'якою Миколою Ігоревичем?

Щось ми сьогоднi занадто офiцiйнi. Інтригуеш, начальнику?

Кривлюся.

– Та начебто нi. Прiзвище не пам'ятаю. Може, в обличчя…

– Ось фотографiя. Упiзнаете?

Чоловiк. Приблизно одного зi мною вiку. Пласке, рябе обличчя, нiс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий продiл.

– Нi, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографiю.

– Спробуйте пригадати.

Чесно намагаюся. У головi прокручуеться калейдоскоп облич. Примiряю iх, немов маски, до фотографii. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоцi, надiрване вухо…

– Скоморох?!

– А хто ж, як не вiн. Так ви були знайомi?

– Нi. Тодi, на Гиiвцi, побачив уперше.

– З одного боку, у мене немае пiдстав вам не вiрити, – голос Матвiя Андрiйовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховуе гострi пазурi. – Але з iншого боку: як ви у такому разi поясните, що покiйний Кожум'яка Микола Ігоревич, вiн же Скоморох, згадуе вас у своему заповiтi?

Стеля валиться на голову.

– …Мене?!

Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моiй фiзiономii. Тому пiдполковник питань бiльше не задае. Щоб порятувати мене вiд iнфаркту. Вправно, немов картковий шулер, пускае по столу два аркуша ксерокопiй.

– Ознайомтеся.

У моiх руках – копiя завiреного нотарiусом заповiту Кожум'яки Миколи Ігоревича, що знаходився на момент пiдписання «при повному розумi i тверезiй пам'ятi». У останньому я, правду кажучи, сумнiвався. Наступнi рядки пiдтверджують сумнiви:

«Рiзьблений же вирiб з кiстки домашньоi тварини, зроблений згiдно китайськоi традицii „Куля-в-кулi“, заповiдаю Смолякову Валерiю Яковичу, що проживае за адресою…»

Адреса правильна. Моя адреса.

– А ось i вiн… Рiзьблений вирiб, – Матвiй Андрiйович витягуе з ящика столу якусь дрiбничку. – Вiзьмiть, не бiйтеся.

Дiйсно: «Куля-в-кулi». Найкрупнiша, зовнiшня – трохи бiльше кульки для пiнг-понгу. Скiльки ж iх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне рiзьблення, фiгурнi отвори у формi листя, квiтiв, значкiв «Інь-Ян» i хитрих закарлюк. А всерединi, в самiй глибинi, щось тьмяно мерехтить, переливаеться бузковим… бордовим?.. нi, все-таки бузковим свiтлом. Красива цяцька.

І тут я збагнув!

– Ви що тут, зовсiм охрiнiли?! – здаеться, я з посвистом шепочу, але скло у вiкнах вiдгукуеться слабким деренчанням. – Якого… бiса?! Я питаю: якого бiса ви сказали вашому манiяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелi тепер завiтають?! У мене син-пiдлiток! Дружина! А якщо…

Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наiхати» на пiдполковника мiлiцii у його власному кабiнетi?! А Качка знiтився, клiпае, безуспiшно намагаючись вставити хоч слово:

– Не давали ми йому вашоi адреси!..

– Це свавiлля! Гiрше! Це спiвучасть у злочинi!

– …не давали! Адже вiн i не питав! Ми взагалi нiчого…

– Звiдки ж вiн тодi дiзнався?!

Кулька випадае з пальцiв. Котиться до слiдчого.

Гасне блиск в серцевинi.

Нiби фiнальний прожектор наприкiнцi спектаклю.

Я поступово вихолоджуюсь, i менi стае соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвiй Андрiйович, схоже, зовсiм не образився. Навпаки: розцвiв, заусмiхався.

– Ось i ми думали: звiдки? Може, знайомi ви були? Може, приховуете? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речi, у Скомороха при собi була на момент арешту. А приятелiв не бiйтеся: немае у нього приятелiв, один працював, гад. І претензiй з боку родичiв теж не бiйтеся: заповiт законний, завiрено нотарiусом. Вiн же вам не квартиру, як дружинi, заповiдав! Кулька – безглузда дрiбничка, нашi експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотарiус уведе вас у право спадкоемства…

Справдi, тiльки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабiнетi з’явився досить молодий iще чоловiк у ореолi «пiвнiчного сяйва»: блиск лисини, лакованi черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкiй золотiй оправi. Вивалив на стiл купу паперiв, показав, де поставити пiдпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копiйок мита (добре, що грошi при собi були!), потиснув менi руку i дематерiалiзувався.

Я очманiло дивився на спадок.

– Що ж, вiтаю, – встав з-за столу пiдполковник, показуючи, що аудiенцiя закiнчена. – Бiльше у мене до вас питань немае.

Йду вже, йду…

Удома я продемонстрував кульку Наталi. Разом iз копiею заповiту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потiм оглянула кульку уважнiше i дещо скептичнiше. Вчиталася в текст заповiту. А коли я, знiчено затинаючись, пояснив, хто е наш добродiйник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грiм:

– Лерка, з глузду з'iхав? Якого дiдька ти дав манiяку нашу адресу?!

Я навiть не образився. Пригадав миролюбнiсть пiдполковника.

Проте виправдовуватися довелося аж пiвгодини.

– Може, вона антикварна? Дорога? – поцiкавилася врештi дружина, змiнивши гнiв на ласку.

– Ага, аякже! Тодi б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!

Аргумент видався Наталi досить переконливим, i вона втратила до кульки рештки зацiкавлення. Денис, що саме повернувся зi школи, повертiв iграшку в руках, скривився: «Фiгня якась,» – i пiшов у свою кiмнату.

На сервантi кулька виглядала недоречно, тому я закинув ii до найближчоi вази.

Хай лежить.

5

– Там Денис з ящика епiстолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевiзор, на якому бiлiв довгий конверт. – Поминальну. Тобi, бiженцю ти наш! Цiкавляться, коли врештi добiжиш!..

Це був звичний для нашоi сiм'i жарт.

Десять рокiв тому, коли мама з дiдом зiбралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус бiженця. За компанiю. Настав час великих змiн: рок-н-рол i Союз були вже мертвi, хоча прикидались живчиками, а ми – ще нi, i нам залишалося тiльки тупо дивитися на ряди банок з хрiном у «Гастрономах». Телевiзор заливався, як цвинтарний соловей; грошi мутували в шпалери для сортирiв. Мама силомiць витягнула нас iз Наталiею i шестирiчним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпi пiвдня на спецi, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довiдки… Найчiткiше закарбувалася в пам’ятi грудаста баба-зоотехниця Арiна Тихонiвна Шапiро. Вона народилася у селi Великi Варнаки, на собi мала поцяцьковану квiточками шаль i ситцевий сарафан iз рюшами, та активно страждала вiд погромiв. Будь-хто охочий мiг отримати про ii пригноблення детальний звiт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, спiвчувати й зовсiм не бажали, а потай навiть заздрили ii непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотiв iсти; пiзнiше, коли ми вже покинули гостинну будiвлю, вiн зупинився бiля смiтника у дворi й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли передi мною нарештi постав похмурий Вiдповiдальний Спiвробiтник Служби Іммiграцii й Натуралiзацii, осатанiлий вiд багатогодинноi спiвбесiди з вiд’iжджантами, я поспiвчував йому i собi. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучiсть виявилась доречною. «Ви збираетеся iхати?» – з цiкавiстю запитав Вiдповiдальний Спiвробiтник, який раптом став схожим на людину. Нi, чесно вiдповiв я. І виправився: думаю, що нi. Хiба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Вiдповiдального Спiвробiтника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Нi, чесно вiдповiв я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…

«А навiщо ви тодi подали документи?!» – Вiдповiдальний Спiвробiтник схилився до мене, щоб уважно роздивитися мое обличчя. Нiби дивовижну рибу в акварiумi. Не знаю, чесно вiдповiв я. Мама дуже просила, а дiд старенький, його засмучувати не можна. Ось i подав.

Адже все одно не приймете.

Зовнi, вислухавши нашу бесiду, вся черга дружно поставила менi дiагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «вiдповiдно до розд. 207 (с) Закону США про Іммiграцiю i Нацiональнiсть (INA), з урахуванням поправок…», а бiльшiсть iз цих досвiдчених, битих, заздалегiдь готових на будь-якi пiдступи прохачiв залишилася нi з чим. Вiдтодi й до цього дня (слава заокеанськоi бюрократii!) я отримую регулярнi нагадування: «Якщо ви в такий-то термiн… будете позбавленi… вашi данi…»

«Поминальнi епiстоли», смiеться Наташка.

Я дегенерат. Я викидаю епiстоли у смiтник.

Бiжи, Лоло, бiжи…

Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався iз моею професiею, точнiше, з повною ii вiдсутнiстю?! Інодi, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумiю: iнакше я вже просто не зможу iснувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодiяльнiсть i посиденьки з такими ж бiдахами, як я сам. Вiднiми – здохну.

Думаю, патрiотизмом тут пахне менш за все.

Егоiзмом пахне.

– Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною вiдчував ii погляд: напружений, очiкувальний. – Менi дзвонила завуч.

Намагаючись вiдмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, нiби порпаюсь у паперах. Як на те, пiд руку не трапляеться нiчого путнього, окрiм старезного вiрша, написаного до народження сина. «Тiлi-бом, тiлi-бом, йде пологовий обертом…» Папiр потерся на згинах, чорнило вицвiло.

Давно минулi днi…

– Ти абсолютно не займаешся дитиною. Вчора вiд нього пахло пивом.

Вечiрнiй моцiон. Наталi треба скинути напругу дня. Насправдi Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немiчна нiкчема. Леонiд Петрович, Денисiв тренер, дуже добре про нього вiдгукуеться. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторськоi». А одного разу, пiдгулявши в компанii друзiв-телепнiв, став розкидати по двору порожнi пляшки – цiлковито впевнений, що за нiч вони ляжуть у борозну, зiйдуть i заколосяться.

Менi теж завуч додому дзвонила.

– Йому через рiк вступати! А вiн сам не знае, чого хоче!

– Я теж не знав…

Оце дарма. З дружиною, що захотiла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдiн у казцi. «І зустрiне тебе в пiдземеллi жiнка, лицем подiбна до матерi твоеi, кличучи „Сину! Сину мiй!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш i навiки залишишся там…»

Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нiчого не залишиться. Крiм курки iз захололими макаронами. Решту отримаю я.

– Воно i видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такоi ж долi?

Наташка розчервонiлася, очi горять праведним гнiвом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.

Ми – всi трое – дуже часто чiпляемося гострими кутами. Вiд любовi.

І це куди беззаперечнiша правда, нiж двi попереднi.

Сiдаю на диван. Я знаю, що вiдбуватиметься у найближчi двадцять хвилин. Архiтектонiка п'еси, зiграноi вже тисячу разiв. Експозицiя i зав’язка благополучно вiдбулися. Тепер – розвиток дii, кульмiнацiя i розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв, амiнь. Головне – вчасно подавати реплiки, терпляче чекаючи завiси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/vash-vihid-abo-blazniv-hovaut-za-ogorozheu/?lfrom=174836202) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.