Генри Лайон Олди "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

– Що ви сказали?

– Це Шекспiр. «Отелло». Дiалог Дездемони й Отелло, дiя п'ята, сцена друга, – лепечу я.

– Звiдки ви це знаете? – пiдполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзi, до самих висот.

– Як – звiдки? Із п'еси. Я Шекспiра читав… у театрi бачив…

Таке враження, нiби я виправдовуюся.

– Ясно.

По обличчю пiдполковника видно, що нiчого йому не ясно, крiм того, що я – чоловiк пiдозрiлий. Язик мiй – ворог мiй! Мовчав би нишком… На щастя, з’являеться «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ношi. Коли двое санiтарiв проносять його повз мене, вiн раптом пiдводиться й чiтко, дикторським голосом вимовляе: «Ваш вихiд». Пiсля чого знову падае на ношi.

– Що вiн сказав?

– «Ваш вихiд».

Нiсенiтниця. Маячня. Марить, напевно.

– Ви знайомi?

– Нi. Вперше його бачу.

Пiдполковник вагомо покашлюе. Ловить за плече лiкаря, який проходить повз нього:

– Куди повезете?

– У невiдкладну допомогу, куди ж iще?

– Стратичук, вiзьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потiм подзвоните у вiддiлення, доповiсте. А ви, – це менi, – поiдете з нами.

2

Де розташовано вiддiлення, я так i не зрозумiв. «Бобiк» довго петляв, пiдстрибуючи на вибоiнах, променi фар дiловито обмацували огорожi, цеглянi стiни будинкiв – i раптом ми зупинилися. Табличку бiля входу я теж прочитати не встиг. Якесь вiддiлення. А яке? Здаеться, в районi Пiвденного вокзалу.

Брати у мене свiдчення узявся особисто пiдполковник. Зробив велику ласку, нарештi назвався:

– Качка Матвiй Андрiйович. Старший слiдчий iз особливо важливих справ, пiдполковник МВС.

– Смоляков Валерiй Якович. Культпрацiвник широкого профiлю.

– Широкого? Це як?

– Масовик-заводiй. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, мiсцями артист, трошки…

Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи пiротехнiка» слiдчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.

– І швець, i жнець… – Матвiй Андрiйович випромiнюе здоровий скепсис. – Працюете де?

– Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масовi заходи. День Мiста, Проводи Зими, КВК…

– Ясно. Значить, так i запишемо: «Постiйного мiсця роботи не мае».

Формулювання менi не сподобалося.

– Документи з собою?

– Нi. Тiльки вiзитiвки. Ось…

Пiдполковник бере вiзитку за краечок, наче не бажаючи залишати вiдбиткiв. Пiдносить до свiтла настiльноi лампи пiд напiвкруглим сталевим ковпаком. У фiльмах такi лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свiдок. У мене вiд яскравого свiтла очi болять несамовито. Професiйне захворювання. П'ять хвилин пiд лампою, i я зiзнаюся у змовi з Шекспiром.

– Вдома зараз е хто-небудь?

– Є. Мають бути. Дружина, син…

– Подзвонiть додому. Хай дружина приiде, привезе вашi документи.

Телефон у них старий, чорний. Метал диска вiдполiрований до блиску; слухавка трiснула, i ii перев'язали синьою iзоляцiйною стрiчкою. Гуде, як Іерихонська труба. У цей антикварiат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»

– Алло, Наташа? Це я… Що? З мiлiцii дзвоню, з вiддiлення… Ну чому вiдразу п'яний?! Нiчого не трапилося. Свiдок я. Свiдок! Паспорт мiй привези – iм для протоколу треба… Потiм розповiм. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нiчого не накоiв… Одну хвилину! Матвiй Андрiйович, яке це вiддiлення? Номер i адресу скажiть, вона зараз приiде.

Коли кладу трубку на важiль, ловлю на собi спiвчутливий погляд пiдполковника.

– Продовжимо, Валерiю Яковичу. Гадаю, до приiзду вашоi дружини встигнемо закiнчити. Отже, розкажiть, як ви опинилися на мiсцi подii?

– З Будинку Офiцерiв повертався. Ювiлейний концерт допомагав готувати. Засидiвся потiм з директором…

– А як опинилися в районi Нижньоi Гиiвки? Вам що, по дорозi?

– Там у дружини бабуся живе. Грошей iй хотiв занести. А тут цей тип… з кущiв…

– Ось тепер давайте докладнiше.

І я дав докладнiше.

Вже наприкiнцi розповiдi (Матвiй Андрiйович час вiд часу робив позначки на аркушi паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Пiдполковник зняв трубку, щось буркнув i потiм довго слухав, а я знiчев'я став оглядати кабiнет. Грубо бiлена стеля, стiни фарбованi емалевою «зеленкою». Пiд стелею – тьмяна лампочка без абажура, щiльно вкрита багаторiчними нашаруваннями пилу. Пара стiльцiв iз жорсткими спинками. У кутку – облiзлий сейф; iз замка, недвозначно засвiдчуючи втрату кимось пильностi, стирчить ключ. Завiска на вiкнi запнута недбало, без щонайменшого бажання приховати грубу прозу грат.

З особливою гостротою вiдчулося: часу немае. Зараз зайде Берiя або Залiзний Фелiкс. Або Малюта Скуратов.

– …чудово! Що лiкарi кажуть? Днi три? У свiдомостi? Добре. Буде йому завтра нотарiус, так i скажи. Залишайтеся чергувати в палатi. Обое. Можете спати по черзi. Щоб живий був! У разi чого, всю лiкарню на вуха став. Вранцi вас змiнять. Все.

Пiдполковник бухнув трубку на важiль. На його повному, круглощокому обличчi сяяла усмiшка ситого кота. Несподiвано Матвiй Андрiйович пiдморгнув менi:

– А чи не прийняти нам iз вами, Валерiю Яковичу, по п'ятдесят крапель? Нiч у обох важка видалася, а головне – е за що. Ви, мабуть, добра душа, i поняття зеленого не маете, кого рятували?

– Не маю, – менi вдалося хитнути головою вiдразу ствердно i заперечувально. – Злочинець?

– Х-ха! – Матвiй Андрiйович уже чаклував над сейфом. На превеликий подив, дверцята вiдчинилися без щонайменшого скрипу. – Злочинець! Ми цього… цього фрукта четвертий рiк ловимо!.. Як у кiно, зар-разу… Серiйний манiяк-убивця на прiзвисько Скоморох – чистий Голлiвуд!

Із цими словами пiдполковник урочисто поставив на стiл пляшку дорогоi «Каховки». Знову пiрнув до сейфу. Унаслiдок чого на столi з’явилися двi чистi чарки, лимон i поламана часточками (коли й устиг?!) плитка шоколаду «Цирк». Мiй ножик став у нагодi.

– За ним не менше десятка трупiв – продовжував розповiдати Матвiй Андрiйович, вправно вiдкоркувавши пляшку. – Але ж що головне: почерк рiзний! Ну, давайте, – коньяк забулькав до чарок, я потягнув носом: аромат виявився вельми непоганим. – За успiх нашоi безнадiйноi справи! Ох, попив вiн моеi крiвцi…

Почаркувавшись, випили.

– …почерк, кажу, плавае. Студента-заочника ножем штрикнув, касирку з «Познанi» душив. Когось топив, потiм – тупi важкi предмети… Як ви: працiвник широкого профiлю. – Порiвняння пiдполковника викликае у мене легкий острах, але я вирiшую, що краще змовчати. – Аж поки додумалися другоряднi деталi зiставити! Виявилось, е-таки почерк. Тiльки неявний. Потiм кiлька свiдкiв знайшлися. Ось тодi ми його Скоморохом охрестили. Вiн з жертвами чорт-зна-що розiгрував. Футболiсти з ДЮСШ буквально повз них крос бiгли, в Лiсопарку увечерi – посмiялися i далi рвонули. Вирiшили: актори п'янi дурiють. Ще по однiй? Свято у нас сьогоднi. Не щодня серiю береш. Ну що, рiдне мiсто може спати спокiйно?!

Дзiнь.

– Вам, мiж iншим, ще пощастило, що вiн у наручниках був i поранений. Коли його, гада, в'язали – вiн всю бригаду розкидав. Мало не пiшов. З двома вогнестрiльними в корпус. Ну, е Бог на небi, е! – узяли Скомороха. Речдоки зiбранi, свiдки е… Менi зараз Стратичук по телефону доповiв: готовий чистосердечне пiдписати. Натомiсть, сучий син, нотарiуса вимагае. Заповiт скласти вирiшив. Ну нiчого, днi три, лiкарi сказали, протягне – буде йому нотарiус. І можна справу закривати. До речi, нагадаете ще раз, звiдки тi вiршi були?

– Якi? А-а… Шекспiр, «Отелло».

– Це де негр бабу свою душить?

– Так.

– А ну ж бо, ану!

– «…Ви – страшнi, коли отак поводите очима… Чого менi так страшно – я не знаю; таж я нiчим не винна перед вами – i все ж я почуваю, що боюсь!» Матвiю Андрiйовичу, вiн ii пiсля цього не вiдразу душить! Там у них дiалог. Потiм Отелло душить Дездемону, i, не додушивши, двiчi ударяе кинджалом.

– Точно! Нiж у нього вiдiбрали. Значить, збирався спершу душити, а потiм ножем… Ясно. Шкода, Валерiю Яковичу, що ми з вами ранiше не познайомилися! Залучили б як експерта!

Ми обидва смiемося цьому несмiшному жарту, пiдполковник наливае знову: «За все, що добре закiнчуеться!» – i якраз коли ми чаркуемося, лунае стукiт в дверi.

На порозi у супроводi чергового з’являеться моя Наталя.

3

Поки ми iхали додому – за шаленi грошi, опiвнiчним таксi – Наталя спершу ображалася: я, мовляв, рознервувалася, а вiн iз ментами коньяк глушить! Потiм раптом замовкла, притислася до мене, i так ми сидiли, обнявшись, до самого будинку. Мир. Все обiйшлося, все добре. Все вона чудово розумiе. І я ii розумiю: перехвилювалася за коханого чоловiка.

Денис вже спав, а ось ми довго не могли заснути. Лежали в лiжку, я Наташцi переповiдав своi пригоди, барвисто, в особах, розплiскуючи залишки переляку, переплавляючи iх на смiх, на дрiб'язкову клоунаду, а далi якось раптом…

Нi, не заснули.

Навпаки.

Розбудив мене телефонний дзвiнок. О пiв на десяту. Дзвонив круглощокий пiдполковник Качка. Просив зайти, звiрити i пiдписати свiдчення. Але вже не в привокзальне вiддiлення, а на Совнаркомiвську, в «Сiрий Будинок». На аудiенцiю до слiдчого я вирушив пiшки – на щастя, вiд вулицi Фрунзе до Совнаркомовськоi рукою подати. Символiчно, однак: Фрунзе начебто i сам був наркомом, якщо я не помиляюся.

А у нас зараз наркомами наркоманiв звуть.

Чергового на входi про мiй вiзит попередили заздалегiдь. Мигцем поглянув у журнал, у пред'явлений паспорт i вiдразу ж видав пропуск, суворо попередивши: «Не забудьте здати на виходi!» Спробуй-но тут забути, аякже! Це в Австралii один мiй приятель примудрився заначити разовий пропуск у тамтешне Мiнiстерство Оборони – просто так, як сувенiр на згадку! Вартовому на виходi сказав, що пропуск загубив, i поки бiдолаха-абориген, жертва цивiлiзацii, мiркував, що робити – спокiйнiсiнько собi пiшов. А нам Австралiя не указ! Загубиш пропуск – мабуть, взагалi звiдси не випустять. Поневiрятимешся зi стогоном поверхами, як безпритульна примара комунiзму, i гримiтимеш ланцюгiв до кiнця своiх днiв…

– Пробачте, де тут 36-а кiмната?

– П'ятi дверi по коридору.

Оце вже було по-дорослому! Справжнi апартаменти старслiда з особливо важливих. Певно, у вiддiленнi йому тимчасову «хижку» видiлили, яка вже знайшлася. Величезний стiл: лiтера «Т» червоного дерева. На стiнах – панелi «пiд дуб» (або насправдi дубовi?!), книжковi полицi, тяжкi портьери на вiкнах. Розкiшне письмове приладдя (чорнена бронза…), два телефони «пiд старовину». Новенький комп'ютер виглядав у цьому оточеннi пiдозрiлим iноземцем.

– Здрастуйте, Валерiю Яковичу. Сiдайте.

Крiсла оббитi скрипучою шкiрою. Сядеш – потонеш.

– Ось, ознайомтеся, – беру пачку листкiв, роздрукованих на «лазерцi». Навздогiн вручаеться зелений маркер. – У разi розбiжностей – правте.

Оперативно працюють! І коли встигли?

Читаю. Фрази сухi, казеннi, не моi – але по сутi, нiбито, все вiрно. Хороша пам'ять у пiдполковника Качки! Стоп. А це що?

– Вибачте, Матвiю Андрiйовичу… Тут написано: «Почувши пiдряд три пострiли»…

– Щось не так?

– Ну, спочатку я взагалi не зрозумiв, що це пострiли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крiм того, пострiлiв були два.

– Ви упевненi? Не помиляетеся?

– Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану.

– Я розумiю вас, Валерiй Якович. Йшли, думали про свое, пiд ноги дивилися, щоб не впасти… А пострiлiв насправдi були три. Один попереджувальний, в повiтря, i два в нього.

Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батькiвськи. Вiн дивиться – а менi вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострiлiв були два. Обидва – у злочинця. А пiдполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна рiч, начальство у будь-якому разi закрие очi – небезпечний манiяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодiй. Чому б не пiти назустрiч хорошiй людинi?

– Гадаю, ви маете рацiю. Хай залишаеться три пострiли. Я, швидше за все, помилився.

Качка кивае. Ми чудово один одного зрозумiли. Читаю далi.

Пару дрiбних неточностей виправив. Бiля кожноi правки вивiв на полях: «Виправленому вiрити» – i пiдпис. Ще один пiдпис – в кiнцi, пiсля «З моiх слiв записано правильно».

– Велике спасибi, Валерiю Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здоровi. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такоi не виникне. До суду Скоморох, судячи з дiагнозу, не доживе… Всього найкращого.

Попри те, Матвiй Андрiйович подзвонив менi наступного тижня.

4