Генри Лайон Олди "Шмагія"

Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над лiжком. Замiнив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складнiй гармонii не вiдчувалося еманацiй пристрiту чи залишковоi контузii вiд заклять Просперо. Свiтилася дивна нотка, глибоко, на самому краечку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зiтхнув малефiк. Тонка дiагностика аури – справа для педантiв. Втiм, не вмiеш – не берись. Вiн випростався, жестом «Чорний единорiг виходить iз тiнi» окреслив простiр для роботи, розiгнав випадковi флюiди-покручi.

Заплющив очi.

Зосередився.

Перед «воронячим баньши» почали повiльно клубочитися рiзнобарвнi, як пес Нюшка, хмари, й сивi, начебто кiт Косяк, гiллястi струменi. Кольори й рухи змiшувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкi коханцi. Помалу утворилася едина сфера з туману, пульсуючи в ледь помiтному ритмi. Пульс «приголомшений» – це зрозумiло: жiнка давно без тями. Кольори, вiдтiнки… Вони швидше говорять про сердечнi якостi Ядвiги, нiж про зовнiшнi перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардовi поталанило: майстровi дiсталася дуже покiрлива дружина…

Дурень! Тобi б так поталанило, шкiдниковi!

Структура потокiв? У нормi. Швидкiсть? Нижча за звичайну. Нiчого дивного. Це наслiдок, а не причина. «Пташинi слiди»? Ланцюжки вiдповiдають молодшому вiковi. Начебто й не жила цi п’ять рокiв… «Злiт селезня»? Вiдсутнiй. Вузли дескрипцii. Нiчого примiтного. Тiм’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипцii! Спокiйнiше, малефiку, спокiйнiше. Вiзьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй i збережи! Потоки, що виходять iз вузлiв – точна копiя вхiдних! Забарвлення, iнтенсив, структура… Вони не змiнюються! Контузiя вiд удару Просперо? Нi, контузiя сповiльнила б усе куди сильнiше, але вона неспроможна впливати на реформацiю базовоi аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не змiг би вчинити такоi капостi!

Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципi.

І ще: якась мишка знову вислизнула вiд мисливця. Дуже спритна мишка….

Сили були на межi, iх уже ледь вистачало на амбiт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мiрi виходу з трансу сфера блiдла, туман рвався жмутами, крiзь уривки проступила кiмната…

Туман!

Туман навколо аури!

– У неi контужено долю.

Нiме запитання в очах батька й дочки.

Кострубатi, безглуздi, едино правильнi слова.

– Я нiчим не можу iй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.

Вони з хазяiном довго сидiли на ганку, уникаючи дивитися один на одного. Пiзнiше Мускулюс, бажаючи розiрвати тяжку тишу, поцiкавився:

– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечерi? У подружньому покоi? Вiкно свiтилося, я випадково побачив…

– Я чаклував, – чесно i з гiднiстю вiдповiв Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбiвню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.

Чинбар пiшов, а Андреа Мускулюс лишився на ганку, не в змозi з’ясувати: в кого iз них двох розлад травлення мiзкiв? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?

У обох?!

* * *

Куди вирушае маг, якщо йому необхiдно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикаеться у вежi зi слоновой кiстки, вiсiм днiв бреде пiшки на верхнiй поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливае в блюдечко пiнту мiцного меду, що сам стоiть, а iнших валить, – i починае качати. Через строфу, максимум двi, трубадур видае приспiв високим штилем, i зв’язок забезпечено.

Дами ридають, кавалери в захватi.

Ставлячись до балад iз презирством реалiста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Пiднесення. Нi, «Кульгавий Мiрошник» не вабив чаклуна. Його цiлком задовольнила пивниця навпроти шапiто. Замовив кухоль ванiльного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрiбен класу «бюргер», мiсткiстю в один галон. І без недоливу, iнакше гiсть розгнiваеться! Поки замовлення вiдстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умiльця!), Андреа гриз сухарики й лiниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишiла людом. Це якнайкраще сприяло його метi.

«Верхне чуття» пiсля огляду Ядвiги помалу налаштовувалося. Було потрiбно лише трiшки почекати.

Бiля шапiто галасувала дiтвора з бабусями. Мiсцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публiка краща: офiцери ескадрону кiнних пращникiв, розквартированого в Ятрицi, мiсцеве дворянство, бакалаври Лiцею Хiрургiчних Мистецтв i студiозуси Школи Праведного Суддiвства, мюнцмайстер iз родиною… Осiбно стояли гостi з Бейзеля – патрицii «Товариства Папуги», з ними укладачi й мiнiатюристи «Бiблii Карла Лисого». Пiд оглушливий дзенькiт лiр i арф, пiдтриманий iз флангiв виттям товстунки-туби, циркачi закликали публiку на вечiрню виставу. «Цирк Виродкiв» старався щосили. Дiтвора ойкала, коли двогорбий ельф iз вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зрiст два ярди з чвертю, який грав на басовiй фiстулi з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спинi творила дива гутаперчева лiлiпутка Зiзi. Лялькове личко акробатки залишалося незмiнно привiтним у найбiльш немислимих позах. Дiти смiялися, офiцери закохувалися, студiозуси гукали «Браво!»

Люд жадав видовищ.

«Добре, але мало», – означив ситуацiю Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.

– Ваше пиво, пане!

– Дякую, голубе…

Для початку чаклун зловив i пiдсадив у кухоль дрiбного лярва-пiвника. В обмiн на пиво цей паскудник, що зазвичай спецiалiзуеться на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чiткiсть зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгостi. Вiдчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.

– А хто на помостi хоче розiм’яти костi? Нiкого не питай, порося хапай, та потiм цур не скаржитися!

Це було просто подарунком долi. На помостi, напроти церкви Винесення-Всiх-Святих, бирюч-безсоромник репетував на всю свою мiдну горлянку, закликаючи люд подивитися турнiр зi «свинобою», популярний у пiвденних провiнцiях королiвства. Богатирi-учасники вже танцювали по краях помосту ритуальний танець-хряков’як, розмахуючи мiшками з ряднини. Мiшки нестямно верещали та смикалися. Нарештi перша пара бiйцiв вийшла на середину. Низько присiли, розкарячилися гiгантськими жабами-перевертнями та уважно стежили один за одним, посипаючи дошки житнiми висiвками. Перший не витримав веснянкуватий здоровань: умiло оголив бiйцiвське порося, вiн закружляв вихором, iдучи на зближення. Порося вирвалося нарештi з обридлого мiшка й побачило ворога, тож видало бойовий клич, так що оглушило бирюча, який ловив гав. Але й другий боець не схибив. Останньоi митi, коли живий тулубець мав iз вереском цюкнути його в скроню, вiн покотився шкереберть, висмикуючи свою зброю з курних «пiхов». Чорне й жилаве, його порося дорогою хапонуло здорованя зубами за литку – i майже вiдразу, кероване спритними руками, всiм тiлом шваркнуло супротивника по спинi.

Бiйцi перехопили свиней обiруч та взялися до вiдкритого обмiну ударами.

Крiм молодецькоi забави, це була неабияка стаття ятрiйського експорту. З бiйцiвських поросят виростали кабанчики-охоронцi, яких надзвичайно цiнували тирани Дангопеi та сатрапи Ла-Ланга. Могутнi, твердi, як гранiт, кабани, щойно набирали вагу, яка не дозволяла бiльше брати участь у боях, позбувалися бiйця-мучителя та переймалися вiдданою любов’ю до першого ж рятiвника, ладнi вiддати за нього життя. І вiддавали, варто зауважити, без жалю та зайвого вереску. Про одного такого героя навiть було написано знамениту вiршовану трагедiю «Охоронець», яка невдовзi зiрвала овацii на всiх сценах Реттii.

Чимала юрба кинулась до помосту, i це стало останньою краплею.

Андреа захопив якнайбiльше конспект-флюiдiв, спресував здобич у единий шворiнь. Розжарений вiд мани штир прошив кухоль наскрiзь, шукаючи в просторi одну-едину мету: Просперо Кольрауна. Поки шворiнь проникав дедалi глибше, малефiк ледь не прибив захопленого пивом лярва, коли посадив поруч на лаву «iменну личинку». На вiдмiну вiд банальноi личини, коли ти пiд чужим обличчям все-таки змушений вступати в розмови чи вдавати, що займаешся справою, «личинка» займалася цим сама, без участi творця. Провадила свiтськi бесiди, задивлялася на помiст, кидала маснi реплiки на адресу лiлiпутки, – i робила творця практично невидимим.

«Вiдлюдник на площi».

Пригадуеться, вчитель довго втовкмачував чаклуновi цю науку.

За хвилину в кухлi, обрамленому пiною, з’явилося невдоволене обличчя Просперо Кольрауна. Пiна виявилася виключно доречною: бойовий маг трону лежав у пiдiгрiтому басейнi, оточений пахощами та пелюстками троянд. Чоло вчителя густо засiвали намистинки поту: видно, заклик учня вiдволiк його вiд «Великоi Дрiбницi».

– Чого треба? – привiтно запитав Кольраун.

SPATIUM III

Рада та любов безкорисливих змовникiв або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону

(криголамець-мiсяць, чотири з половиною роки тому)

Плiток про бойових магiв не злiчити.

Один розметав свинцевим градом орди тугрiйськоi кiнноти пiд Шамширом. Інший, сурмлячи в Заповiтний Горн, обвалив стiни Єросолiума на голови захисникiв. Третiй палаючим флеймоглобусом скип’ятив геену снiгову, пiсля чого всi демони Нижньоi Мами ходили червонi й варенi «у мiшечку». Четвертий, коли разверзнулась безодня Журби, випускаючи назовнi сонне зло, з’iв на снiданок Квадригу Бiлобородих i закусив островами Вах-Вах, останнiм притулком темних сил. П’ятий вiсiм днiв бився на Спiльному Цвинтарi з переважаючими силами мертв’якiв, у пiдсумку оживив усiх до единого. Шостий…

Просперо Кольраун ненавидiв дурнiв i трубадурiв.

Це почуття вiн передав учням.

Вiн вiв у Реттiйському Унiвермазi курс початкового вишколу й незмiнно на найпершiй лекцii, ставив слухачам одне й те саме запитання:

– Якщо бойова магiя здатна на такi подвиги, навiщо потрiбнi вiйська?

Слухачi чухали потилицi й мiркували.

Пiсля невдалого замаху на життя Едварда II бойового мага трону було викликано до палацу. Не вiдразу; за п’ять мiсяцiв по тому. Король на очах у маршалiв, сенешалiв i камерарiiв поцiлував Просперо, пригорнув рятiвника до грудей, далi вийшов iз ним у окремi покоi, де маг i довiдався про депешу Ради Безкорисливих Змовникiв. З одного боку, приемно з’ясувати, що вiдтепер король недоторканний для РаБеЗу, але з iншого – дратував сам факт зацiкавлення з боку цих панiв до найяснiшоi особи. Уже краще б на короля зазiхнув черговий бастард, який зажадав скiпетра й держави. Нема нiчого гiршого за безкорисливих шанувальникiв чистого мистецтва…

РаБеЗ було засновано горезвiсним Нотацiем Репатрiантом, епископом секти хаотитiв. Радикальне крило хаотитiв, – так званi брати-катакомбiсти, до яких належав Нотацiй, – будь-яку владу вважало результатом небесноi сваволi, плодом злучення Батька-Хаосу з самим собою всупереч логiчним передумовам змiн. Варто було катакомбiсту заiкнутися, що владика X – тиран i деспот, а тому замiна його на милосердного реформатора бажана заради процвiтання краiни, або що володар царства N – старий маразматик, а тому…

На такого брата чекав карцер до повного осмислення.

Нотацiем, прозваним мiж хаотитами Раптовим, виголошувалася «Доктрина Безладних зв’язкiв». Вiдповiдно до ii догмата, змови й замахи мають бути безглуздi в таемнiй основi своiй. Це доброчинно впливае на карму владик i змiнюе останнiх до розгубленостi у вчинках, оновляючи вiчне звучання Хаосу в цитаделi порядку. До кiнця життя Нотацiй, прiор-метр Ради Безкорисливих Змовникiв, здитинiв, склав повноваження, вiдмовився вiд оман минулого й покаявся, але було пiзно.

Ідея знайшла прихильникiв.

Неофiт РаБеЗу перед лицем братiв урочисто вiдмовлялася вiд особистих i державних iнтересiв. Учиняючи змови та облаштовуючи замахи, вiн керувався цiлковитою вiдсутнiстю будь-яких мiркувань, крiм чистоi випадковостi вибору. Фiнансовi мотиви заперечувалися ще категоричнiше за iншi. В iдеалi змова списувалася жертвами й родичами жертв на лиху долю, безневинних людей або природнi катаклiзми. Залежно вiд рiвня та якостi, а також кiлькостi проведених актiв безкорисливостi, член-змовник просувався в iерархiчнiй градацii Ради: вiд рядового кнехта до магiстра, повного метра або навiть прiора, якщо пощастить.

Кошмар правителiв, Рада Безкорисливих Змовникiв, як не дивно, викликала в Їхнiх Величностей збочений iнтерес. Кажуть, на найвищих асамблеях навiть укладали парi: хто кого й коли? Знову ж таки: будь-який владика, що став персоною нон грата пiсля невдалого замаху, викликав заздрiсть i повагу колег.

Один Просперо Кольраун не бачив у цьому нiчого гарного.

Мазунчики долi довго не живуть.

– Серафим стурбований, – без передмов почав Едвард II, коли вони залишилися наодинцi. – Каземат-нишпорки, телепнi безногi, спiзнилися. Розшук не дав результатiв. А пiсля цiеi дурнуватоi депешi справу закрито. Все начебто й зрозумiло, i лише ми однi почуваемося немов на голках. Друже мiй, королi нiчого не розумiють у Високiй Науцi. Але дуже хочеться знати: що насправдi сталося у Фiльчиному Бору?

– Уявлення не маю, – щиросердно вiдповiв Просперо, развалюючись у крiслi. Один iз небагатьох, вiн мав рiдкiсний привiлей: сидiти й лежати в присутностi короля. – Соромно зiзнатися, государю, але в мене е лише слабке пояснення моiх дiй: iнтуiцiя. Сподiваюся, Ваша Величнiсть пам’ятае, що матiр’ю скромного Просперо Кольрауна була Хусськая сивiла?

Король посмiхнувся, милуючись красою власних нiгтiв:

– Зрозумiло, друже мiй. Це ж вона пророкувала падiння династii Шлезвiгiв Гробокопачiв i крах заколоту Еймунда Щербатоi Сокири? Велична жiнка… І батька вашого, заклинача вiтрiв Авеля, ми чудово пам’ятаемо. Наймилiша людина; шкода, що так рано вийшов у вiдставку. Гадаю, це у вас спадкове: найкраще за всiх у королiвствi вiдчувати, звiдки дме вiтер. Присягаемося настирливiстю нашоi охорони, ми вiримо вам беззастережно.

Маг поглядом переслав собi до рота скибочку iнжиру з вазочки. Ретельно прожував, витер губи хустинкою i провадив:

– У Фiльчиному Бору, пiсля ланцюжка вбивчих збiгiв я не виявив шкiдливоi атаки на адресу Вашоi Величностi й насмiлився подумати: якого дiдька?! Вибачите за ввiчливiсть, це професiйне. І почав шукати захист. Метод «вiд противного» противний за визначенням, але часто дае результати. Ось i зараз – я досить швидко знайшов, що шукав. Наймогутнiша «Trias Septem-Lumen»: огорожа такого рiвня ставиться для приборкання демонiв рангом не нижчих за Дозвiльного Дракона! Ви будете смiятися, государю, але демона я зачути не змiг.

– Ти припустив, що демон викликаний для загрози престолу Реттii?

– Нiтрохи. Попруга, шкарбун, промах баронета… У цих дрiб’язках геть-чисто вiдсутне демонiчне начало. Викликаний демон будь-якого профiлю повинен увiйти з намiченою жертвою в безпосереднiй контакт, немов звiр зi здобиччю. Повiрте менi на слово, Ваша Величносте, й дозвольте пропустити спецiальнi обгрунтування. А в нашому випадку захист був, демон чи то був, чи то нi, а характер неприемностей iз об’ектом i зовсiм не пiддавався класифiкацii. Тодi я вирiшив викликати вогонь на себе. Я ще нiкому цього не говорив, государю…

Просперо нiяково вiдкашлявся, довго мовчав.

– Ваша Величносте, все, що я зробив – це чiтко позначив свою присутнiсть i ворожi намiри. Мiй учень попсував лихим впливом зазначений йому район лiсу, а я мав честь накрити згадану «Trias Septem-Lumen» килимовим закляттям, що змiтае захиснi огорожi. Якщо демон мав мiсце, вiн звiльнився. Якщо там перебували досвiдченi маги, я найнедвозначнiше втрутився в чужу справу. Одним словом, я чекав на вiдповiдний удар: демони та моi колеги в таких ситуацiях на подив одностайнi. Вони не пробачають свавiльного втручання. Але вiдповiдi не було, демон нiяк себе не виявив, маги-загнуздувачi зачаiлися… А ви, государю, благополучно повернулися в столицю. Переможцiв не судять.

– Зрозумiло, друже мiй! Хто ж ризикне судити переможцiв! Їх страчують без суду й слiдства! – Едвард II доброзичливо пiдморгнув Кольрауну. – У нас прохання до вас, наш вiрний захиснику. Якщо ви дiзнаетеся якiсь подробицi щодо цiеi дивноi справи, ваш король завжди вiднайде годинку для захопливоi бесiди. Сподiваюся, ми зрозумiли один одного?

Кольраун ледь стримався, щоб не спитати: «Це наказ, государю?»

Вiн i без того знав: це гiрше за наказ. Це натяк.

Спочатку доля була прихильна до бойового мага. Доволi швидко, покрутившись у товариствi друзiв-чарiвникiв, яких Просперо ласкаво iменував «терарiумом», вiн вийшов на приват-демонолога Матiаса Кручека, доцента Реттiйського Унiвермагу. Фундаменталiст i книгар, автор багатьох спiрних теорiй, доцент Матiас нiяк не мiг мати стосунку до прикрого полювання, – але у випадковiй розмовi вiн пропустив важливу iнформацiю. Його близький друг, мисливець-практик на демонiв Фортунат Цвях, незадовго до казусу в Фiльчиному Бору робив запит на членство в РаБеЗi.

– Що могло привернути настiльки досвiдченого практика до цiеi безглуздоi органiзацii? – здивувався Просперо, вдаючи, що iнтерес його суто академiчний. Не було жодних гарантiй, що саме майстер Фортунат замишляв лихе на короля минулоi осенi. Але бойовий маг добре знав талант прославленого мисливця.

«Trias Septem-Lumen» могли поставити одиницi.

Доцент Матiас знизав плечима:

– Менi складно зрозумiти мотиви поважного Цвяха.

– Але ви ж друзi змолоду!

– Цiлком правильно. Проте… Розумiете, в мене лихо. Мiй син… маленький Янош… Вiн тяжко хворий.

– Ви зверталися до лiкарiв? До колег по Високiй Науцi?

– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина iншого роду. Вона невилiковна.

– Тодi до чого тут Фортунат Цвях? Вiн же мисливець на демонiв, а не чарiвник-медикус?

– Фарт обожнюе крихiтку Яноша. З народження. Знаете, це звучить як маячня, але одного разу вiн сказав… Нi, я вiдмовляюся повторити!

– Годi вам, майстре Матiас! Тут усi своi!

– Вiн сказав, що Рада Безкорисливих Змовникiв для нього – ще один щабель до лiкування мого сина. Що саме безглуздiя РаБеЗу – ключ до успiху.

Просперо Кольраун тодi не знав, що iсторiя стихне на багато лiт, перш нiж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним iз Ятрицi, втупившись у кухоль пива. Не пiдозрював вiн i того, що наприкiнцi зв’язку довiрить малефику вiдомi подробицi та порекомендуе учневi дiзнатися про всi обставини давньоi справи, якi виявляться в радiусi досяжностi. Але з важливою умовою – без вiдриву вiд основноi роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-пiвника, допив iз чужого кухля рештки пива й поринув у пустi мiркування.

Кiнець зв’язку.

Далi доведеться зв’язувати кiнцi спочатку.

CAPUT IV

«Життя у мага – свято днiв, то вiн в лайнi, то на вiйнi – чого i вам бажаемо…»

Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Бiннорi: «Пiди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основнiй роботi. Вiд думки про «основну роботу» в Мускулюса заболiв зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорноi павутини. Линяння затримуеться, «крижаний дiм» стоiть… Що ж, на час змiнимо квалiфiкацiю: з малефiкiв у нишпорки.

Мав рацiю ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Вiн клацнув пальцями, пiдкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно пiдкинув на долонi срiбний шмон.

– Як менi знайти вiдьму Мелiс, голубонько?