Михайло Нікітін "Вінець Життя"

– Ви втекли вiд батькiв, щоб почати нове, доросле життя i тепер не знаете що робити? – я.

– Гарний жарт, але нi, я подорожую i це перше мiсце, де я вирiшила затриматися. – незнайомка.

– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.

– Це найближче мiсто вiд мого минулого мiсця перебування. – незнайомка.

– Цiкаво. – я.

У цей момент я зрозумiв, що якщо зараз не покличу ii на побачення, я втрачу ii назавжди.

– А чи не хотiли б ви сьогоднi провести вечiр у моiй компанii? – я.

– Ага, – вiдповiла вона, простягаючи руку до книги на верхнiй полицi. – незнайомка.

– Давайте о 5-iй вечора на цьому ж мiсцi, я як раз зачинятимусь. Тут поруч е заклад з цiкавою назвою, там i проведемо час. – я.

– Чудово, – вiдповiла вона та простягнула менi книгу заклять старих вiдьом.

Я пiдходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла менi купюри та вимовила тi слова, якi змусили мое серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пiшла, залишаючи пiсля себе нiжний аромат квiтiв.

Я залишився сидiти на стiльцi, вдихаючи цей запах i занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Мое сердце швидко калатало, i я вiдчував, що ця незвичайна подiя – знак долi. Як сором'язливий хлопець, я не мiг вiдiгнати вiд себе думки про ту прекрасну дiвчину, яка так безтурботно проникла у мое серце. Аж раптом моi роздуми перервав старий Джо зi словами про те, що потрiбно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за порiг, коли побачив стареньку жiночку, Джо розповiдав, що вона часто бувае тут, але чомусь сьогоднi вона навiть не спромоглася увiйти та, як завжди, подивитися на предмети у нашiй крамницi. Коли я пiдiйшов до неi, щоб запитати, вона повернулася i рiзко схопила мою руку. Я вiдчув як мое серце завмерло вiд ii слiв: "Їдь звiдси. Тобi тут не мiсце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не мiг зрозумiти чому вона так дивно поводиться зi мною, але вона вже почала вiддалятися, лишивши мене можливостi поставити питання. Я залишився стояти на мiсцi, намагаючись розшифрувати ii слова. Що вона хотiла менi цим сказати? Що тут вiдбуваеться? Я вирiшив швидко перебiгти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свiй поспiх. Мене майже сбила машина.

Я забрав газету та почав повертатися, коли помiтив як наша сусiдка зайшла через заднi дверi до нашоi крамницi. Я не мiг зрозумiти, що це означае, але моi пiдозри почали зростати. Що приховуе ця таемнича жiнка та якi секрети мае наша крамниця? Я вирiшив продовжити свое розслiдування та знайти вiдповiдi на цi питання. Я швидко попрямував тут, але величезний чолов'яга розмiром з шафу, зупинив мене зi словами:

– Тобi сюди не можна, хлопче. – охоронник.

– Але я тут працюю. – я.

– Не зараз, почекай. – охоронник.

Я зупинився та зрозумiв, що з ним в мене навiть можливостi немае спробувати своi сили, тож сенсу в тому, аби намагатися щось зробити – немае. Так я простояв хвилин 20 поки не вийшла панi у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:

– Який цiкавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такi солодкi хлопцi завжди будуть менi у нагодi. – незнайома ледi.

Я лише перелякано опустив погляд i вона пiшла далi. Їi охоронець швидко побiг вiдчиняти дверi авто, i у цей момент я зрозумiв, що вона якась велика "шишка". Увiйшовши до крамницi, я хотiв було пiднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зi словами:

– Куди газету понiс, малий? – Джо.

– А, ви тут, мiстер Джо? – я.

– Так, я тут, – з тяжким видом вiдповiв вiн.

– Хто ця панi i що вона робила у нашiй крамницi? – я.

– У нашiй? Малий, це вже навiть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей мiсяць, ii знесуть, i ми обидва опинимося на вулицi. – Джо.

У примiщеннi нависла напруга i вiдчуття невирiшеностi питань. Я пiдiйшов до старого, вiддав газету та пiшов за касу, починаючи пiдрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скiльки саме потрiбно сплатити за оренду цього мiсяця.

– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навiть не розпочавши ii. – Джо.

Так я побачив згасаючi мрii та надii в очах людини. Понурi та стомленi очi Джо почали оглядади все довкола. Вiдчай, який загублюе цiлi армii, зараз заволодiв його свiдомiстю. Панiка бiгаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з нiг на голову в одну мить. Договори, рiшення, удача – все це запорука успiху у бiзнесi, проте коли твоя справа потроху згасае, ти починаеш згасати i сам.

Джо скомкав i викинув у смiтник газету, потiм попрямував до лiфту та зi словами: "Сьогоднi мене не чiпай", вiн пiднявся нагору.

Я тяжко опустився на стiлець за касою та з повним усвiдомленням того, що менi доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кiлька годин, життя мене пiдштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну рiч. Сьогоднi на мене чекае побачення зi справжньою дiвчиною.

Ця думка зiгрiвала мою голову трохи бiльше, нiж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняеться. Всерединi виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моеi голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старi монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих мiсцях, де клiенти що приходять у крамницю, можуть i не побачити, розставив усi предмети в алфавiтному порядку та вимив склянi поверхнi так, що здавалося навiть не треба вiдчиняти дверi, аби всерединi стало свiтлiше.

Я пiшов до старого Джо нагору та розповiв йому про те, що менi вдалося запросити гарну дiвчину на побачення. Моi слова викликали у нього легку посмiшку i вiн сказав:

– Я, звiсно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.

– Чому? Що не так? – я.

– Дiвчата бувають дуже пiдступними. – посмiхаючись сказав Джо.

– Я ж лишень покликав ii на побачення. – розгублено вiдповiв я.

– Та будь впевненiшим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.

– Старий гуморист, дякую. – нiяково вiдповiв я.

Пройшов певний час i ось вже пiдкрався момент, коли треба виходити на зустрiч, старий Джо спустився вниз, дав менi в руки коробку та сказав:

– Вiдкрий ii лише тодi, коли ви сидiтимете за столом у барi, а до того моменту навiть не думай ii торкатися.

Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамницi. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скорiш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стiну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.

Пройшло вже 10 хвилин, але ii все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як i завжди, це було несерйозно, але навiщо вона залишила менi чайовi? Я дiстаю купюру з кишенi та бачу текст: "Зустрiнемося о 17:30 у парку, що розташований у центрi. Сподiваюся, ти здогадаешся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зiрвався з мiсця. Я перетнув проiжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху i навiть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерiгаю що вiдбуваеться навколо та думаю, куди ж вони всi йдуть? Жiнка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгоi сiроi спiдницi, в неi кучеряве довге волосся, вузькi очi, довгий i тонкий нiс, маленькi акуратнi губи, такi, наче вона працюе вчителькою у школi. Прямуе, як менi здаеться, додому та намагаеться донести 4 важкi пакети в обох руках. Двiйко чоловiкiв у темно-сiрих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, нiби вони справжнi iталiйцi. Дiти втiкають стрiмголов вiд полiцейського. А iншi чоловiки у костюмах палять цигарки у крiслах ресторану та вирiшують справи бiзнесу, один з них настiльки великий, що, здаеться, якщо вiн не наiсться, вiн вiдгризе руку офiцианту.

Навколо метушня. Так цiкаво, що в моему мiстi навiть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокiйно, нiяких божевiльних ситуацiй, усi знають один одного, нiхто нiкуди не поспiшае. Цiкаве мiсто, здаеться, я тут затримаюсь. Вiдчинивши вiкно i поглянувши у нього, я вiдчув на обличчi прохолодний вiтерець. Волосся на головi почало розвiюватися назад, сльози на очах вiд вiтру та, звичайно, дивовижне вiдчуття свободи. Менi здаеться, пронеслося у моiй головi, приемний вечiр у вiкнi завжди наповнюе якоюсь свободою, чимось приемним та легким, вiн викликае думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобi легше, нiж тут. Але коли вона встигла написати менi записку на купюрi? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касi чек, вона встигла написати.

Моi роздуми зупинили слова iз гучномовця про те, що я вже пiд'iжджаю до потрiбноi станцii. Виходжу бiля парку та бачу, що вона там, чекае та посмiхаеться. Я завмер, може вона посмiхаеться не менi? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дiйсно вона подае знак менi. І справдi, дивно, такого в мене ще не було. Я пiдiйшов, привiтався, i ми почали йти разом у бiк мiсця нашого побачення.

– Куди ми йдемо? – питае вона.

– Зараз покажу, про це менi розповiв старий Джо, вiн дав менi цю коробку, сказав, щоб я вiдкрив ii лише тодi, коли ми сядемо у тому мiсцi.

– Добре, тодi ходiмо хутчiш, не можу дочекатися, щоб дiзнатися що там всерединi, – в захватi сказала вона.

Ми йшли, розмовляли про рiзнi речi. Кожен з нас висловив позицiю свого життя i, менi здаеться, дивлячись на неi, я почав помiчати щось свое. У цю мить я вiдчув прилив легкого та п'янкого щастя.

Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нiкуди". Ввiйшовши всередину, нас зустрiчае бармен за стiйкою i одразу ж питае, що нам налити. Ми замовляемо два келихи червоного напiвсолодкого вина та вiд його презирливого погляду ми зрозумiли, що зазвичай тут замовляють щось зовсiм iнше. Ми влаштувалися за вiльним столиком, я поставив коробку i ми продовжили розмову, домовившись, що вiдкриемо ii вже пiсля перших ковткiв вина. Бармен не дуже поспiшав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову i пройшло вже хвилин 10, я вирiшив пiдiйти та дiзнатися в чому справа:

– Мiстер бармен, де наше вино? – питаю я.

– Подивись уважно нагору, хлопче. – вiдповiдае бармен.

Я пiднiмаю погляд i бачу величезну вивiску з написом: "Або ти пьеш вiскi, або провалюй!".

– Ага, зрозумiло, два вiскi з льодом, будь ласка. – я.

Вiн щиро посмiхнувся, швидко дiстав з-пiд стiйки двi склянки, кинув туди кубики та розлив мiцний напiй. Поставив обережно на стiйку та сказав:

– Приемного вечора, сер. – бармен.

Я посмiхнувся, кивнув, пiдхопив склянки та попрямував до столу.

– Цiкаве в тебе вино, – з посмiшкою сказала вона.

– Так, я знаю, подивись на вивiску над барною стiйкою. – я.

Вона прослiдкувала поглядом туди, куди я вказав, розсмiялася та побачила, що бармен також посмiхнуся, пiдморгнув iй та пiшов далi до блиска натирати склянки.

– Як тебе звати? Я так i не дiзнався твое iм’я. – я.

– Моi батьки обирали не довго, воно наснилося моiй матерi. Мене звати Ангела.

– Приемно познайомитися, мене звати Ден, тобто Данiель, але всi друзi кличуть мене просто Ден.

– Добре, буду знати, Ден. Тобто Данiель, якого всi друзi кличуть просто Ден. – Ангела.

Ми посмiялися та вдарили склянками з вiскi.

– За приемну зустрiч, – сказав я.

– За неi. А тепер давай скорiше вiдкриемо коробку, я вже згоряю вiд нетерпiння. – Ангела.

Я зриваю скотч, починаю вiдкривати та бачу дуже дивний предмет. Вiн схожий на пiстолет, але виглядае зовсiм не як пiстолет. Я дiстаю його з коробки, ми разом починаемо на нього дивитися ближче i все ж таки не розумiемо для чого старий Джо вирiшив вручити его менi.

Поки ми його роздивлялися, ми не помiтили як бар залишили всi вiдвiдувачi, пройшло наче близько 20 хвилин, але у примiщеннi вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираемося пiти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще двi склянки вiскi та пообiцяли покинути бар тiльки-но спустошимо iх. Бармен пiдняв брови, знизав плечима та вiдповiв:

– Добре, хай щастить.

Ми не дуже зрозумiли його iнтонацiю, але вирiшили не перепитувати. Вiн повернувся за стiйку та почав потихеньку збирати речi. Ми продовжили нашi розмови, якi зазвичай починаються при знайомствi. Друга склянка вiскi почала потроху туманити голову, i я вже став розкутiшим у бесiдi. Ми смiялися, розповiдали кумеднi iсторii з життя, додаючи до того ще й вдалi тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевiрив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозумiло що навколо нi душi, наче в цьому мiстi щось трапилося: всi люди зникли, залишивши пiсля себе лише порожнечу. Темно-сiре мiсто, iнколи пропускаюче протяг мiж будинкiв. Неоновi вивiски, якi ранiше яскраво освiтлювали темнi провулки, тепер згасли, у багатьох вiкнах немае свiтла, наче життя тут затихло. Але було щось i бiльш тривожне у повiтрi. Вiддаленi звуки, мелькотiння тiней та далеко сине свiтiння з кiлькох вiкон. Вiдчуття, що хтось спостерiгае за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозумiли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в iнший свiт, де пануе загадкова тиша.

– А трамваi вже не iздять чи що? – з iронiею запитав я.

Ми не розумiемо що вiдбуваеться, за нами зачиняе дверi бармен та йде вглуб бару, здаеться, вiн живе прямо там або дуже близько. Ми пiшли в бiк парку, продовжуючи говорити про особистi плани у цьому життi. Ангела повiдала менi про те, як вона збираеться довчитися в унiверситетi та поiхати у навколосвiтню подорож, я ж розповiв , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив свiт, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми смiялися, адже радiо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика вiдтворювалася всерединi та грала в руках. Та раптом ми помiтили дуже незвичну тiнь. Вона стояла посеред вулицi та не рухалася. Серед лiхтарiв, якi давали свiтло, був один зламаний, саме у цьому мiсцi знаходилася вона. Мое серцебиття почастiшало, я вiдчув сильний холод, який з'явився в мене всерединi, наче я почав замерзати, холодний пiт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пiшов пар так, нiби то були залишки останнього тепла з мого тiла i вiдчуття злiсного погляду принизало мене.

Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити ii. Вона все ще нерухома. Ми продовжуемо стояти та спостерiгати за силуетом. Я вiдчув як на моiй спинi ворушиться волосся вiд подихiв Ангели, а ii рука лягла на мое плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосi:

– Що ми будемо робити? Воно мене лякае. – Ангела.

– Я не знаю, дiстань той недопiстолет з коробки. – я.

Вона вийняла зброю та простягнула менi. Я мiцно обхопив ii однiею рукою, а iншою звiв курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто передi мною. Може, це просто п'яничка, який не усвiдомлюе що вiдбуваеться. Таке не рiдко траплялося у моему мiстi, коли захмелiла людина стояла посеред вулицi та просто спала, не помiчаючи нiчого навколо себе. Ми повiльно наближалися до силуету, який продовжував стояти на мiсцi. Мiй пульс почастiшав, я не розумiв якi саме вiдчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто передi мною i що йому треба. Може хоче, вкрасти мiй гаманець або ключi вiд крамницi? Я вагався i просто не знав як менi краще дiяти. В коробцi бiльше нiчого не було?

– Ангела, подивись що ще е в коробцi. – я.

– Тут е лiхтарик та записка. – Ангела.

– Що там написано? – я.

– "Не втрачай свiтло. Якщо свiтла немае, свiти та стрiляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означае? – Ангела.

– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвiти лiхтариком на цю тiнь. – я.

Ангела вмикае лiхтар, напрявляе його на силует i той починай швидко рухатися в наш бiк, видаючи при цьому неприемний скрежiт та шипiння. Я поклав палець на курок та вистрiлив у тiнь, яка розчиняеться в слiпучому свiтлi. Пiсля пострiлу я впав на землю, але Ангела швидко допомагае менi пiднятися, ми, розумiючи, що тут щось не так, прямуемо до крамницi. Я вириваю коробку з рук та жбурляю ii подалi, хапаю Ангелу за руку i ми бiжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тiкали, лiхтарi позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помiчати як там з'являються такi ж самi тiнi. Ми бiжимо до крамницi i вже здалека бачу ще не згаслу вивiску "Венецiя". Який же я радий, Джо, що ти забуваеш робити найпростiшi речi. Залишаеться лише одне перехрестя i ми потрапимо всередину. Позаду вже немае ввiмкнених лiхтарiв i ми розумiемо, що прямо зараз i над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починае стискати груди, але я розумiю, що нам треба всього лише пiвхвилини, аби добiгти до крамницi. Свiтло гасне… Ми зупинилися.

– Що робити? – пошепки питае Ангела.

– Ходiм, – вiдповiдаю я.

Вiдчуваю жахливий мороз на тiлi, мурашки на шкiрi влаштовують карнавал, дихання стае повiльнiшим i я вiдчуваю слабкiсть. Ми повiльно пробираемося через тiнi, якi реагують на шум та свiтло, i ми потрохну наближаемося до крамницi. Ангела помiчае щось страшне, i я розумiю, що ми опинилися у пастцi. Ми повiльно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагаеться роздивитися кожну тiнь. Зненацька вона вiдпускае мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагаеться не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлi, який перекривае менi дихання i вже, здаеться, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повiльно тягнуся до ii руки, аби ухоптися за неi, i вона, знайшовши мою руку, повiльно починае рухатися в мiй бiк. Я перестав вiдчувати тепло вiд ii та моiх долоней, ми мерзнемо ще бiльше. Тiнi починають потроху рухатися до нас, i ми пришвидшуемо свiй рух до крамницi. Дверi рiзко вiдчиняються i старий Джо дае нам знак, щоб ми забiгли. Ми кидаемося всередину, i я встигаю помiтити як тiнi рвуться вслiд за нами. Старий зачиняе дверi з гучним гуркiтом, а ми залишаемося лежати на пiдлозi, вiдчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахiттям. Перекладина збоку падае i тепер дверi прямо таки розривае вiд гупання тiней. Ми озираемося довкола, усi фiранки щiльно закритi, дониз спущенi решiтки, а старий Джо замикае останнiй замок ключем.

– Вам що, йолопам, не стало зрозумiло, що час йти по домiвках, коли всi iншi вiдвiдувачi пiшли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирiшили, що бар просто зачиняеться, тож допили ще по однiй склянцi вiскi та тодi вже пiшли додому. Хто цi люди? Що це за привиди? Що це взагалi таке? – я.

– От дiдько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить свiтлострiл? А лiхтарик? Хоча у мiстi достатньо вуличних лiхтарiв, навiщо б старий Джо, вiн же, чортiв псих, поклав вам лiхтарик? Смiшно, напевно, було вам у барi, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зiткнемося з цiею дивною рiччю. Ти тепер взагалi не здаешся нам психом, Джо. Розповiси що тут вiдбуваеться? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Мiсто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вiрити старiй легендi, одного разу, ще у часи, коли ковбоi та шерифи розгулювали Диким Захiдом, один iдiот приiхав у це мiсто. Вiн сказав, що переможе будь-кого у дуелi, але той, хто його переможе, забере чек на мiльйон долларiв. Перевести у готiвку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустрiч вийшли одна стара жiночка та попросила цього нестерпного юнака покинути мiсто, на що цей йолоп заперечив та вiдправив стареньку куди подалi. У вiдповiдь жiнка, без зайвих мiркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усi навколо почали реготати i тодi посмiшка з обличчя цього смiливця швидко зникла, бо вiн розумiв, що публiчне приниження, а особливо на очах у молодих дiвчат, – непробачно. Вiн дiстав з кобури свiй револьвер, направив його у бiк старенькоi, яка вже вiддалялась, та зробив пострiл. Старенька лише встигла прошепотiти наостанок кiлька слiв, а тодi з неi, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зiбралась юрба i нiхто навiть не зрозумiв що треба робити. Почали кликати лiкаря, але вже було запiзно. На ii обличчi залишилася посмiшка, а у мiцно стиснутiй руцi шериф розгледiв якийсь згорток. Витягнувши його, вiн побачив лише одне речення: "Ви всi залишитеся тут назавжди". Вiн поклав знахiдку до сумки та покликав своiх помiчникiв. Вони оточили мiсце злочину, взяли пiд пахви того iдiота та посадили в карету, яку вiдправили до вiддiлка. Народ почав розходитись i в цей момент з натовпу вибiг маленький хлопчик. Весь у сльозах вiн кинувся до мертвого тiла старенькоi. Дитина пiдняла ii голову та благала пiднятися. До хлопчика пiдiйшли помiчники шерифа та почали вiдтягувати його вiд бабцi, але вiн несамовито виривався та намагався повернутися до тiла. Тодi нiхто не розумiв яке лихо скоiв iдiот Бiллi Дiклз. З тiеi митi всi, хто намагався залишити мiсто у будь-який спосiб, не могли цього зробити. Всi, хто провiв у мiстi бiльше, нiж добу, вже були приреченi провести тут все свое життя. Тож, вiтаю, тепер це станеться i з вами. Залишилося лише пiдзарядити свiтлострiл, бо пiсля сьогоднiшньоi вашоi дуростi доведеться чергувати всю нiч в очiкуваннi нападкiв вiд тiней, вони можуть розтрощити вiкно та потрапити всередину. Свiтло не вимикати, якщо вирiшите спати, то лише у присутностi iншоi людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоiсь тiнi.

– Але хто всi цi тiнi? – я.

– Давним давно це були звичайнi люди, але тепер вони стали тiнями, залишивши лише своi спотворенi обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, якi можуть приеднатися до iхнього похмурого свiту. Хтось може ненароком доторкнутися до тiней та стати таким самим, тодi людянiсть покидае цих бiлодашних. Але зi свiтанком вони зникають, наче iх нiколи й не iснувало. Але коли повертаеться нiч та згасае останнiй промiнь свiтла, вони починають потроху з'являтися, вже готовi вполювати нову жертву та поглинути ii душу. Хто знае скiльки з нас вже стали iхньою здобиччю. Цi люди вже нiколи не повернуться у звичну реальнiсть. – Джо.

– Звiдки в тебе цей свiтлострiл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розiбрав старий пiстолет, додав до нього спецiальний випромiнювач свiтла, який здатен видати величезний промiнь та знищити тiнь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачае його тiльки на сiм пострiлiв. Потiм його треба знову зарядити. Обiйму з наявною в мене кiлькiстю грошей, як ти розумiеш, виготовити не так i легко.

– А що зараз з цим Бiллi Дiклзом? -я.

– Його давно поховали на мiсцевому цвинтарi. Ту могилу вже опоганили тисячу разiв, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому нiхто не намагався якось подолати цi чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, якi приiжджали, читали своi закляття, але все марно. Один з таких вже навiть помер у цьому мiстi, без кiнця читав новi й новi заклинання, щоб визволити нас. Так i вмер, не розумiючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дiйсно не зможемо поiхати звiдси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з ii очей покотилися по збiднiлих щоках. – Але ж я… Хотiла поiхали у навколосвiтню подорож. Я ж… Вiдкладала грошi, склала всi iспити, поiхала вiд батькiв, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному мiсцi…

– Крихiтка, ти вже в персональному пеклi кожного клаустрофоба. Це маленьке мiстечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околицi мiста. Навiщо ти взагалi сюди приiхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона вiд Борнвудса – Ангела.