Михайло Нікітін "Вінець Життя"

– Ото так! Ти такий смiливий, що аж перемiг одну тiнь! Я таких знищила вже бiльше, нiж двi сотнi. Малий, думаеш, ти мене здивував? – з iронiею вiдповiла Мей.

– Я й не намагався здивувати, я просто вiдповiв на питання. – я.

– Та шуткую я, молодець, продовжуй так i надалi, – з посмiшкою вiдповiла вона. Потiм повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуете? – Мей.

– Ми йдемо до Джо, у Данiеля е шовкова нитка. Розумiеш про що я? – натякаючи говорить Роджер.

– Бути не може, – тихо вiдповiла Мей, – це виходить, що ми зможемо…

– Так, саме так. Нам час iхати, iнакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрiчi. – Роджер.

– До зустрiчi, – задумливо вiдповiла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.

Роджер штовхнув мене в машину, сiв за кермо, завiв двигун i ми швидко поiхали до перехрестя. Вiн з пiдвищеною увагою слiдкував за рухом у дзеркалi заднього виду, коли ми вiдiжджали. Я певен, що вiн точно не спостерiгав за авто, якi були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотiлося зараз обговорювати це. Та, з незрозумiлих причин, вiн сам почав цю розмову:

– Гадаеш, я закоханий у неi? Так i е. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якiсь роботи, нелюди? Так, я кохаю ii ще зi школи. Але я впевнений, що такий чоловiк, як я, iй точно не пара. Та i взагалi, я себе у дзеркало бачив? Там навiть приблизно не стоiть чоловiк ii мрii. Звичайно ж iй потрiбен пiдкачений чолов'яга, який буде вказувати iй що вона мае робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.

– Та я взагалi нiчого не думаю, нам треба вирiшувати iншi питання, – вiдповiв я.

У салонi авто повисла пауза. Роджер увiмкнув радiо, i ми весь час, доки не доiхали до крамницi, мовчки його слухали. Здаеться, вiн засмутився ще бiльше. Що ж кохання робить з людиною… Менi й досi важко зрозумiти. Та Роджер, на мою думки, страждае не вiд цього почуття, а лише вiд власноi невпевненостi та бездiяльностi, бо боiться зробити перший крок.

Ми летiли вулицями мiста, перелаштовуючись з одного ряду в iнший. До крамницi необхiдно було дiстатися якомога швидше. Врештi-решт ми прибули на мiсце. Дверi були вiдчиненi, тож ми моментально увiрвалися всередину. Я помiтив, що дошка була спустошена, а мапи, якi ми ретельно складали вчора ввечерi, зникли. До того ж не було там нi Джо, нi Ангели. Роджер швидко дiстав свiй пiстолет та почав оглядати крамницю, пiдготовлений до будь-яких сюрпризiв. Я побiг нагору, щоб забрати мою футболку i разом оглянув все навколо. Коли я пiднявся на другий поверх, я побачив, що всi кiмнати були переритi. Шафи були вивернутi, а столи розкиданi по всiй кiмнатi. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навiть подушки були розiрванi на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно мiг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цiй крамницi.

Глава 2. Тiнi густiщi там, де яскравiше свiтло.

Ми з Роджером оглянули всi кiмнати у крамницi та все ж таки помiтили слiди боротьби. Але зрозумiти що саме тут вiдбувалося було складно. Речi моi ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам подii, якi тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав менi на якусь рiч у кутку кiмнати. Коли я пригледiвся, то помiтив там величезну гаргуллю. Вона величаво висiла на стiнцi та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся вiд жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовiчноi казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кiгтями.

– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.

Роджер пiдiйшов ближче та побачив, що на статуетцi мiсцями стерто пил.

– Чому вона так чиста? – Роджер.

– Джо попередив, що слiдкуватиме за ii чистотою сам, я не мав ii чiпати. – неважливо вiдповiв я.

– І ти не запитав чому? – зацiкавлено спитав Роджер.

– Вiн вiдповiв, що я моiми клешнями ii можна лише пошкодити, тож я не торкався до неi. – я.

Роджер обережно вивчав деталi гаргуллi, поки раптом не знайшов таемничу кнопку на ii заднiй частинi. Легкого дотика до неi вистачило, щоб стiнка, розташована поруч з лiфтом, почала повiльно опускатися. Виявилося, що там прихованi дверi. Роджер намагався зайти до лiфту, аби з'ясувати що ж за ними ховаеться. Але тiльки-но вiн вiдпустив кнопку, стiна знову пiднялася та закрила собою загадковий прохiд. Проте Роджер не опускав руки. За кiлька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на iншi кнопки у самому лiфтi. Тож, алгоритм такий: натискаеш на кнопку позаду статуетки, а далi затримуеш палець на копцi у кабiнi лiфту. Тодi стiнка опускаеться вдруге. Ми поiхали вниз, i я замислився, скiльки ж ще таемниць мае у собi пiдвал крамницi. Адже Джо – людина не проста. Можливо, вiн разом з Ангелою втекли цим шляхом i iм нiчого не загрожуе?

Роджер дiстав лiхтарик та ввiмкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але пiсля того, як кiмнату осяяло свiтлом, я вiдчув удар у потилицю важким предметом. Краем ока я помiтив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свiдомiсть…

Я прийшов до тями у лiжку, Ангела сидiла у крiслi поруч та читала книжку. З iншоi кiмнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моiх очах все пливло, я не розумiв де знаходжуся. Спроби пiднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела вiдклала читання та пiдiйшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про мое самопочуття.

– Голова розколюеться. Що сталося? – я.

– У Джо в сховищi розставленi пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач свiтла поруч зi входом, для надто допитливих торкатися його – погана iдея. У потилицi вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалi залишилися живими, бо вони встановленi так, щоб пробити череп. – Ангела.

– Так, дiйсно пощастило. Як там Роджер? – я.

– Вiн у нормi. Прокинувся трохи ранiше за тебе i вiдразу ж пiшов говорити з Джо. Це тривае вже 20 хвилин. Я в iхнi балачки не лiзу: сидiла, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.

– Це я зрозумiв, але чому ви з Джо тут опинилися? Що вiдбулося нагорi? – я.

– Я спала, а Джо займався своiми справами. Аж раптом хтось постукав у дверi. Старий у мить пiднявся до мене та наказав негайно збирати речi. Я взяла все, що встигла i ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетцi? – Ангела.

– Це едина рiч у крамницi, до якоi Джо забороняв менi наближатися та, навiть коли треба було витерти пил, робив це сам. Їi Роджер помiтив, не я. – я.

– Зрозумiло. Залишайся поки у лiжку, тобi потрiбен час на вiдновлення. Ти не зголоднiв? Я дещо приготувала, доки ви були без свiдомостi. – Ангела.

– Нi, головний бiль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скорiш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.

– Добре-добре, вибач. Вiдпочивай, набирайся сил. – Ангела.

Я знову вiдключився. В моiй головi знову з`явився невiдомий чоловiк i коли я вирiшив побiгти за ним у полi, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скiльки пройшло часу, але прокинувся я вiд поштовхiв Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальностi. Вiн сказав, що все вже зiбрано й вже час iхати звiдси. Я розгублено пiднявся з лiжка, вдягнув одежу, що висiла на стiльцi, та пiшов до кiмнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посмiхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свiй рюкзак та наблизився до них, але вони, посмiхнувшись менi, замовкли.

– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.

– Та то таке, своi таемницi е, – з посмiшкою вiдповiла Ангела. Не хвилюйся, все добре.

– Як почуваеш себе, юначе? – запитав Джо.

– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врiзалася менi у потилицю. – з iронiею вiдповiв я.

– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмiшкою вiдповiв Джо.

Ми всi разом попрямували до виходу. Але це вже були iншi дверi, не тi, через якi ми сюди увiйшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невiдомо хто саме тодi постукав у дверi, але вiн сказав, що в той день, на вулицi через зливу нiкого не було, тож очiкувати на приемний вiзит було б дивно. Тепер ми маемо поiхати з цього мiсця як надалi.

Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увiмкнули лiхтарi та пiшли попереду. Обережно оминуючи всi пастки Джо, ми пiдiйшли до виходу. Перед тим, як вiдчинити дверi, Джо дiстав свiтлострiл, Роджер i Ангела пiдготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому менi не дали жодного предмету самозахисту?

– А де мiй пiстолет? – обурено запитав я.

– Малий, тримай нiж. Якщо що, пiдеш у ближнiй бiй, – посмiхаючись, вiдповiв Джо.

Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступнi кроки. Джо пiд'iхав до дверей, Роджер пiдготувався до виходу.

– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!

Дверi рiзко вiдчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакуе назовнi та озираеться навколо. За ним вибiгае Ангела.

– Чисто, – шепоче Роджер.

Ми з Джо виходимо з печери та опиняемося на околицi мiста, бiля озера. Вже сутенiло. Легкий вiтерець подув менi в обличчя, ковток свiжого повiтря на повнi груди на секунду подарував менi спокiй.

– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.

Ми пiдкорилися наказу. Роджев сiв за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, вiдкинувши вiзок, залiз на сидiння спереду.

– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, iдемо до бару. Там вже спускаемося в надiйне укриття i за жодних обставин не вступаемо в бiй. Я впевнений, що тiнi зараз налаштованi вкрай агресивно. Всi втямили?! – Джо.

Ми схвально кивнули. Роджер завiв двигун, i ми зiрвалися з мiсця. У вiкнах проносилися вуличнi лiхтарi, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що iхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цiеi автiвки, наче так намагався втекти вiд усього, що нависло над нами. Раптом ми помiтили чоловiка, який стрiмголов тiкав вiд тiней. Здавалося, вiн був зовсiм близько до порятунку, але в нас не було можливостi допомогти йому. Ми проiжджали повз у момент, коли вiн спiткувся та впав. У цю ж мить його накрили тiнi, тепер цей чоловiк не належав цiй реальностi. Як шкода, що ми не врятували його, i як тяжко усвiдомлювати, що у цьому свiтi бувають речi, якi ми не взмозi змiнити…

– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помiтивши мiй погляд у дзеркалi заднього виду. Роджер пiдтримав його тяжким зiтханням, i ми продовжили iхати до бару.

– Ще трохи, – сказав наш водiй.

Раптом з-за рогу неочiкавано виiхала iнша машина. Вона рухалася зi страшною швидкiстю. Кров у моiх жилах завмерла. Я не мiг збагнути що вiдбуваеться, поки не розгледiв колiр авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллеться все це у погану iсторiю, а вже за мить свiт навколо мене перекинувся з нiг на голову.

Та автiвка таки врiзалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетiла на 10 метрiв вперед. Запаморочення змусило мене втратити свiдомiсть на кiлька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутникiв – Джо та Роджера. Мое серце шалено закалатало, коли я зрозумiв, що ситуацiя пiд повним контролем незнайомцiв. Але нам було необхiдно термiново тiкати з мiсця аварii. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутоi машини. Роджер швидко отямився та пiдхопив за плече Джо, який i досi не розплющив очi, разом ми побiгли до найближчого бару. Я спиною вiдчував, що незнайомцi спостерiгають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звiдти, з автiвки, яка i стала винуватицею аварii, вийшли двое чоловiкiв у чорних костюмах. Один з них дiстав автомат та навiв прицiл на нас. І ми були б пририченi, якби не Ангела. Вона швидко дiстала пiстолет та вiдкрила вогонь першою.

– До бару зовсiм близько. Ангела, Данiель, не припиняйте. Нам треба дiстатися туди якнайшвидше, iнакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пiстолет менi.

Я пiймав зброю та почав вiдстрiлюватись вiд незнайомцiв по черзi з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулi летiли й у наш бiк, але гучнi пострiли привабили тiней, i вони в мить скупчилися над ними. Я пiдхопив Джо за iнше плече, i ми швидко побiгли до бару. Дiставшись бару нам назустрiч, впевнено тримаючи свiтлострiл, вийшов бармен. Вiн допомiг нам вiдстрiлюватися, доки ми не опинилися всерединi. Бармен забiг одразу пiсля нас i зi словами: "Ви що, геть здурiли, роз'iжджати у таку годину?!", побiг за нашатирем. Ми змочили верветку та пiднесли до носа Джо. Вiн одразу отямився, глибоко видихнув та сказав:

– Бармен, усiм пива! За мiй рахунок! – Джо.

– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всi вже зачекалися, – вiдповiв бармен.

Вiн зачинив усi вiкна. Залiзна завiса зовнi почала опускатися, перед нами вiдкрився лiфт. Ми всi разом увiйшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".

– Чому ви так довго, Ро? – запитав вiн.

– Якщо коротко, то спочатку ми з Данiелем повернулися до крамницi, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли iхне сховище, але пастки, якi там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.

– О, так це той самий Данiель? Онук Каспiя? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.

– Приемно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.

– Та про що мова, це дуже поважна мiсiя – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.

– Приемно чути, дякую ще раз. – я.

– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищi. Данiелю було важче, нiж менi, тож, поки вiн вiдновлював сили, ми не могли рушити з мiсця. А вже потiм ледве дiсталися сюди. – Роджер.

– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж мiг бути у тiй машинi? – Алекс.

– Гадки не маю, Ал. Взагалi… – Роджер.

Дверi лiфту вiдчинилися. Весь штаб бiгав туди-сюди, кожен зайнятий своею справою. Але тiльки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зiбрали всi погляди, нiхто не розумiв хто ми, дехто навiть припинив жувати пончик. До нас пiдiйшла Мей та заявила всiм присутнiм:

– Вiтайте, онук Каспiя – Данiель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!

Промову зустрiли оплесками, вигуками та свистом. Всi почали радiти та нестримно вибухати вiд захвату. Навколо панував радiсний гомiн. Здаеться, цi люди чекали так довго, що навiть така маленька надiя, як наша поява, дала iм можливiсть хоча б трохи повiрити у диво. Роджер пiдiйшов до Мей, простягнув iй мою шовкову футболку та сказав щось iй на вухо. Мей миттево вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоiсь кiмнати. За хвилину до нас пiдбiгли лiкарi, всадили Джо у вiзок та вiдвезли до медпункту. Ми завмерли на мiсцi, очiкуючи на подальшi вказiвки.

– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невiдомий чоловiк.

Роджер швидко пiдiйшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабiнет цього незнайомця. Я одразу вiдчув, що у цьому примiщеннi зiйшлися незвичнi та темнi сили. Яскравi фарби на стiнах, книги про вбивць та книги з психологii, а також дивнi щоденники зi шкiряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковостi, наче тут зберiгаються таемничi знання, якi не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непiзнаним артефактом, прикрашена незвичною символiкою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсiм не приховувала таемничiсть цього мiсця. Стiни, завiшанi плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не спiвпадало за настроем мiж собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таемниця цього кабiнету ховалася глибше та, не дивлячись на всi спроби господаря вiдволiкти гостей яскравими кольорами та сучасними офiсними меблями, я вiдчував як морок та зло пронизуе кожен закуток цього мiсця. Тут народжувалися мiсii, якi могли визначити долю всього свiту, неможливо було залишитися байдужим до цих вiдчуттiв.

Невiдомий сiв за стiл та назвався:

– Вiтаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обiймаю посаду начальника вiддiлу безпеки Дробайла. У мiстi ви мене нiколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Крiт", бо я завжди пiд землею. Ви, як я розумiю, вiдомi вже на все мiсто Данiель та Ангела? Радий познайомитися.

Вiн пiднявся та простягнув руку, аби закрiпити знайомство. Але вiн чомусь здаеться менi пiдзрiлим, на рiвнi передчуття, щось не дае менi розслабитися поруч з цим чоловiком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмiшкою, яку я вiдшлiфував ще в молодших класах, я повернувся на мiсце, спостерiгаючи за Ангелою, яка з цiлковитою довiрою та широкою посмiшкою стискае долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди вiн кинув на мене пiдозрiлий погляд, але я помiтив. Цей чоловiк стовiдсотково щось приховуе та, напевно, вiн зрозумiв, що я це розпiзнав. Менi здаеться, що я добре вмiю помiчати рiзнi мiмiчнi помилки людини, якi вона робить мимоволi. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власнi м'язи обличчя, коли у школi хотiв приховати свое справжне "я", щоб нiхто не подумав, наче зi мною щось не так. Тодi менi здавалося, що краще приховувати емоцii. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.

Розмова продовжилася нашими iсторiями, вiн уважно слухав, а коли коментував ту чи iншу ситуацiю, спостерiгав за моею реакцiею. Нiхто цього, звичайно, не помiтив. Своiми реплiками вiн намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мiй погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатiю до себе. Це легко перевiрити, варто лише сказати якийсь жарт у компанii та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобi, мимоволi зверне на тебе свiй погляд. Тож, його дii були менi зрозумiлi. Я не витримав, пiднявся з-за столу та сказав:

– Що ти приховуеш, Кроте?

Нiхто не очiкував такого, нависла тиша. Я вiдчував на собi здивованi погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-пiд лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав i, посмiхнувшись, вiн вiдповiв:

– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.

– Дiйсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.

– Не намагайся мене обдурити, я спостерiгав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаешся щось приховати. – стрiмко вiдповiдаю я.

– Мабуть хлопець втомився пiсля насиченого дня. Мiс Нiклз, моя секретарка, вiдведе вас у кiмнату вiдпочинку. – з посмiшкою говорить Едвард.

– Не втомився я. Ви всi взагалi бачили його посмiшку? Або його погляд? Вiн побачив нашу мапу та у нього очi засвiтилися прямо. Вiн цiлком може бути реальним кротом, навiть його прiзвисько викликае в нього усмiшку, наче вiн знущаеться з нас. – схвильовано говорю я.

Вiн знову пiднявся з-за столу, зiтхнув та сказав:

– Якби я був кротом, то пожертував би я своiми ногами заради допомоги моiм товаришам, коли ми билися з тiнями? – Едвард.

Вiн пiдняв штанину та продемонстрував протези.

– Гарне шоу, мiстер Голден. В мене питання до тебе, Роджере: як давно вiн керуе вами? Ви бачили його становлення? Тут взагалi е хтось, хто пам'ятае його призначення на посаду та як вiн тут опинився? – iстерично говорю я.

– Нi, Данiеле, я потрапив сюди пiзнiше, мiстер Голден вже був тут начальником. – спокiйно вiдповiдае Роджер.

– Не пiдозрiло? Добре, давайте вийдемо з кабiнету та запитаемо у iнших спiвробiтникiв. Може, хтось згадае коли його призначили? – продовжую в тому ж дусi я.

– Зупинiть цього невгамовного хлопця, вiн вочевидь не в собi. Напевно, втомився, – спокiйно сказав Голден.

Я вiдчиняю дверi, та незважаючи на спроби втримати мене, вибiгаю з кабiнету. У метушнi вишукую поглядом бодай якогось агента середнього чи похилого вiку. Але всюди молодь. Лише у кутку я момiтив стареньку жiнку, яка мила пiдлогу. Я пiдбiг до неi та сказав:

– Вiтаю, ви давно тут працюете? – стрiмко питаю я.

– З початку iснування органiзацii, хлопче. А що ти хотiв дiзнатися? – спокiйно вiдповiдае бабуся.

– Чи пам'ятаете ви день, коли мiстера Голдена призначили на посаду? – я.

– Хто такий мiстер Голден? – здивовано питае вона.

– Ваш керiвник. Чоловiк, який втратив обидвi ноги, коли захищав своiх друзiв вiд тiней. – голосно говорю я.