Михайло Нікітін "Вінець Життя"

– А ви не могли зв'язатися з ним у iнший спосiб? Обов'язково було приходити зi зброею у руках?! – гаркнув я.

– Але дiвчисько перша направила на мене пiстолет, я тодi також дiстав свiй. Я вирiшив, що Джо у небезпецi. – Роджер.

– Зрозумiло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що нi. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, вiн перемiг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не вiн, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна вiйна. Усе лице у шрамах, як i руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий нiс, темно-карi очi, довга посмiшка та тонкi вилицi, блiда шкiра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому вiн i перейшов на iнший бiк. Вiн вважався босом усiх тiней, точнiше, так його охрестили. У якийсь спосiб вiн здогадався як керувати тiнями та постiйно влаштовував нiчнi рейди до людей, якi переходили йому дорогу. Тому ми й хотiли повернути Джо, щоб вiн допомiг нам раз i назавжди побороти тiнi. Вiн був одним з кращих у нашiй органiзацii, це вiн вигадав свiтлострiли, свiтловий корсет, який може врятувати життя, якщо кiнчаються патрони, та саме вiн здогадався, що тiней немае у каналiзацii мiста. Ними можна пересуватися вночi, щоб вижити. – Роджер.

– 

Значить, Джо не завжди займався своею крамницею? – я.

– 

Джо вiдкрив ii, щоб вiдволiкти увагу, завжди поводився, як залежний вiд антиквару, щоб нiкому й на думку не спало, що вiн один з головних у нашiй органiзацii. Грасул збив на машинi його сина та iнших дiтей у той жахливий день. Джо ще тодi присягнувся помститися йому i виконав обiцянку, але, втративши ногу, вiн бiльше не виходив на зв'язок i всi нашi спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керуе тут взагалi всiм, а зараз тут ви. Хто ти та ця дiвчина? – Роджер.

– Я – Данiель, приiхав сюди з Кроменвiлю. Дiвчину звуть Ангела, вона з сусiднього Борнвудсу. За випадковим збiгом обставин ми потрапили у це мiсто з рiзницею в один день, кiлька днiв тому, i з того часу тут почало вiдбуватися щось незрозумiле. – я.

Я почав розв'язувати Роджера, i вiн, розiм'явши руки, через помiтний бiль пiднявся з крiсла. Я взяв чашку з чаем та почав розповiдати мою iсторiю. Слухаючи мою розповiдь про подорож сюди та пригоди у Дробайлi, вiн уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав менi договорити, у якусь мить вiн пробурмотiв:

– Не може бути… – Роджер.

– Що не може бути? – я.

– Ти онук Каспiя? Не може бути… – Роджер.

– Чому? Що не так з моiм дiдом? – я.

– Каспiй… – Вiн повiльно видихнув, повернувся до мене та посмiхнувся. – Їдьмо зi мною.

– Куди? А Джо та Ангела? – я.

– З ними нiчого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.

Вiн пiдiйшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:

– Код 20, код 20. – Роджер.

Поклавши слухавку, вiн знову звернувся до мене:

– Не хвилюйся, тепер вони пiд наглядом, iдьмо. – Роджер.

Я захопив з собою пiстолет та рюкзак, допив чай та пiшов за Роджером. Ми вийшли з крамницi та попрямували у двiр, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сiлу в автiвку, Роджер завiв двигун, i ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з вiдра, тож на вулицi нiкого не було. Через блискавки на свiтлофорах миготiли лишень жовтим свiтлом, це давало нам можливiсть не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та свiт завмер. Тiльки жовтi вогники у вiкнах вказували на те, що тут ще е хтось живий.

Ми пiд'iхали до бару та увiйшли всередину. Бармен з посмiшкою привiтав Роджера, а ось на мене кинув пiдозрiлий погляд.

– Вiн зi мною, – сказав мiй супутник.

Бармен одразу заспокоiвся i напруга зникла з його обличчя. Вiн щось натиснув за стiйкою i бiля туалету вiдчинилися дверi. Як виявилося, це був лiфт. Звичайно ж, як у всiх кiнострiчках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрiв пiдземний паркiнг, а разом з ним – безлiч автомобiлей.

– Куди веде ця дорога з паркiнгу? – я.

– Там е роздорiжжя, одна з них – у мiсто, а iнша – з нього, – Роджер.

– Тобто з мiста можно виiхати? – я.

– Поки що нi. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дае нам можливiсть залишити Дробайл, наче заштовхуе назад. – Роджер.

– Зрозумiло. А на яку вулицю прямуе ця друга дорога? – я.

– На пiдземний паркiнг у торговий центр, де власне починаеться центр мiста. Звiдти ми можемо оперативно дiстатися до будь-якого мiсця. – Роджер.

– Вдало розроблено. – я.

– Цей шлях розробив твiй дiдусь. Каспiй багато чого тут зробив разом зi своiм другом Фердинандом. Саме вони започаткували органiзацiю. – Роджер.

– Дiд Ангели разом з моiм дiдом все тут побудували? – здивовано вiдповiдаю я.

– Так, саме так. – з посмiшкою вiдповiдае Роджер.

– Нiчого собi… Мiй дiдусь дiйсно був важливою фiгурою, а я завжди вважав, що вiн був звичайним автомийником i нiчого не змiг досягти у своему життi, лише вигадував iсторii з якимись тiнями та всiм iншим. Але як тодi йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.

– 

У нього та у Фердинанда були останнi свiтложектори. Це пристрiй на основi спецiальноi речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторii Шона, що допомогав проходити крiзь бар'ер. Звiсно, пiсля цього треба було спалити всю одежу та всi речi, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тiнь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний свiт, нiхто з нас цього не хотiв.

–

Роджер.

– 

Вони виходили в мiсто голими? – я.

– 

Жартую, жартую, нiхто нiчого не спалював. – с посмiшкою вiдповiдае Роджер.

– Але чого тодi ви не використовуете свiтложектори i зараз? – я.

– Бо iх могли зробити лише Каспiй та Фердинанд. – Роджер.

– Де вони зараз? – я.

– Лежать тут, але в них немае потужностей, а Шона вбили пiд час м'ясорубки з Грасулом. – сумно вiдповiдае Роджер.

– Можливо е формула з речовинами та рецептом? – я.

– Є, але цi "iнгредiенти" неможливо дiстати. До того ж, ми не хiмiки, як би ми не намагалися, в нас так нiчого i не вийшло. – Роджер.

– А якi саме речовини вам потрiбнi? – я.

– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дiстали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рiдину для свiтложектора та виiхали б за межi Дробайла. Тодi вже ми знайдемо й iншi необхiднi речi, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всi тiнi. – Роджер.

– Як ви збираетесь це зробити? – я.

– Ще Каспiй казав про те, що у Детройтi е людина, яка може створити для нас багато зброi та забезпечити нас матерiалами для боротьби з тiнями. І наше мiсто знову стане безпечним навiть вночi. – Роджер.

– А чи вистачить вам сил, щоб зiбрати все для боротьби з тiнями? – я.

– Звiсно сьогоднi тут надто порожньо, бо майже всi залишились вдома. Сьогоднi неоголошений вихiдний, лише мене вiдправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Мiсто не таке маленьке, яким здаеться, тут бiльше 500 агентiв, якi боряться з тiнями. – Роджер.

– Нiчого собi, виглядае так, нiби я потрапив у якийсь шпигунський серiал. – я.

– Так, можливо так i е. – Роджер.

– Наскiльки давно ви виiжджали за межi мiста? – я.

– Я нiколи не виiжджав. Я навiть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапi та й усе. – Роджер.

– Ви дiйсно нiколи не залишали це мiсто? – звивовано питаю я.

– Я народився тут, коли вже було неможливо виiхати. – Роджер.

– Ото для вас буде здивування як змiнився свiт за весь цей час. У першi днi тут, коли я побачив вже застарiлi автiвки, телефони та iнше, я був спантеличений. Як так? Адже краiна розвиваеться, технологii також крокують вперед, а тут всi живуть так, наче про це нiчого не знають. Свiт вже трохи iнший. Я бачу, що ви використовуете речi, якими ми користувалися 10-15 рокiв тому. Мабуть, сюди все доходить пiзнiше, нiж до нас. – я.

– Що саме ви використовуете з тих речей, яких у нас немае? – Роджер.

– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопковi. Дрiт тягнеться, тож е можливiсть вiдiйти навiть на 10 метрiв i продовжувати розмову. Телевiзори у нас вже кольоровi, сучаснiшi автомобiлi, iнший одяг, книги, музика та загалом бачення свiту. – я.

– Отже, ми все ж таки запiзнюемося з розвитком. Але це не дивно, сюди рiдко завозять щось нове, заiжджають лише вже перевiренi постачальники продуктiв, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.

– Щодо шовковоi нитки, вам дуже пощастило. Треба дiстатися крамницi, в мене там цiла футболка з шовку. Мама подарувала менi ii на честь випуску зi школи та, бiльше того, зауважила, що це щаслива футболка мого дiда, але не пояснила чому. Та тепер усi ниточки у моiй головi зiйшлися i я все зрозумiв. – я.

– Що?! Аж цiла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поiздок “назовнi"! – схвильовано сказав Роджер.

– Тодi чого ми чекаемо? Скорiш вiдвези мене назад та пiдiймай всiх сюди. Треба скликати збори та вирiшувати нашi справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закiнчиться. – я.

– До справи! – Роджер.

Вiн побiг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку i ми побiгли до лiфту. Вiн натиснув на верхнiй поверх i дверi зачинилися.

– Що значать тi слова, якi ти сказав по телефону? – я.

– Час настав. – Роджер.

– І що то за час? – я.

– Час, коли ми маемо все змiнити та вирiшити. – Роджер.

– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.

Ми пiднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодноi калюжi, сонце заливало вулицi, а навколо ходили люди. Променi вiдблискували вiд вiкон та засвiтлювали мiсто. Воно наче почистiшало та засяяло, немов те смiття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приемна пiслядощова прохолода, яка посилювала контраснi вiдчуття вiд перебування на вулицi у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, вiн пiдморгнув менi та посмiхнувся. Вже за секунду я зiткнувся з якоюсь жiнкою. Документи, якi вона тримала в руках, розсипалися на землi, а вона, вiд неочiкуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.

– Дуже вибачаюся, мiс, я не спецiально. – винувато говорю я.

– Що за грубий юнак! Дивитися слiд куди йдеш. Йолоп! – злiсно вiдповiдае жiнка.

Я простягнув iй руку, але вона гнiвно вiдмахнулася, пiднялася сама та почала збирати папiрцi. У цей момент пiдбiг Роджер та взявся iй допомогати:

– Мей, це не просто якийсь юнак. Вiн онук Каспiя. – прошепотiв Роджер.

Вона пiдняла на мене очi. Потiм знову подивилася на Роджера. Вiн продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:

– Якого Каспiя? Ти що, встиг чогось хильнути сьогоднi? Ну й телепень! Вiдвали вiд мене! – роздратовано вiдповiла Мей.

– Мей! Онук Каспiя, який заснував RL. – з посмiшкою вiдповiдае Роджер.

У цей момент вона завмерла. У ii поглядi з'явилася надiя. Мабуть, вона щось побачила у менi i навiть почала думати, що життя нарештi змiниться. Пiсля цього вона сказала:

– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспiя, але сьогоднi в мене невдалий ранок. Пiсля цiеi дурнуватоi зливи, мое волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетiння плюща, я розлила свою iдеальну каву на мiй улюблений костюм, а потiм й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зiрвалася, бо це вже була кiнцева точка кипiння. – Мей.

– Нiчого страшного, мiс, я – Данiель. – я.

– Мей, приемно познайомитися. – Мей.

– Менi також. – Мей.

Здаеться, Роджер у неi закоханий. Вiн дивиться на неi з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навiть коли ii волосся вируе навколо обличчя, наче манить до чогось незвiданого. Їi рудi пасма палають, нiби вогонь, а зеленi очi вiдображають глибини ii душi. В неi тонкий та нiжний нiс, який додае iй ще бiльшоi чарiвностi. Їi червонi вуста, обрамленi яскравою помадою, пiдкреслюють ii привабливiсть ще бiльше, а риси обличчя здатнi звести з розуму будь-якого чоловiка. Проте ii характер, як знак на землi, застережуе вiд непередбачуваностi та нестримностi. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч iз нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразi потрапив лише до Чистилища. Але як же вiн втрачае розум, коли вона поруч… Навiть хочеться пiдiбрати слину, яка стiкае з його рота.

– Звiдки ти приiхав? – запитала Мей.

– Кроменвiль. – я.

– Вау, нiколи там не була. Напевно, ти настiльки жадав поiхати вiд батькiв, що аж потрапив у нашу дiру. – з iронiею вiдповiла Мей.

– Та й не лише це. Мiй дiдусь залишив менi мапу, задяки якiй я й знайшов Дробайл. – я.

– Мапу? – зацiкавлено спитала Мей.

– Так, дуже стару. Вона лежала на горищi, коли батьки вручили ii менi та сказали, що нове життя менi варто розпочати саме звiдси. Вони наче знали що тут вiдбуваеться та вiдправили мене вирiшувати цi ахiнею. – я.

– Бiдолашний хлопчик. Тобi, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.

– Я не хлопчик, я вже чоловiк, я навiть перемiг одну з тiней! – з гордiстю вiдповiв я.