Генри Лайон Олди "Снулль вампіра Реджінальда"

Пумпернiкель проганяв капрала геть i втiшався квадратними рiвняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академii Малого Інспектруму, припустився ганебноi похибки в розрахунках. Втiха вiд подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втiха?! Ох ти, рахiвнику…

Неминучий жах поiздки, пом’якшений дбайливiстю магiв на одну дванадцяту!

Ага, от i нiчлiг пiд вiдкритим небом.

Приiхали.

* * *

За пагорбами протягся пiвденний кордон Брокенгарцького курфюршества.

Приблизно там само, якщо вiрити очам, сiдало сонце.

Здавалося, велетень Прессiкаель, блукаючи, лiг вiдпочити й перекинув келих iз вином. Густий багрянець, наскрiзь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраем, щоб незабаром стекти у володiння Нижньоi Мами. Серпик молодого мiсяця, бiлястий i боязкий, дерся на вершини дубiвветеранiв, рятуючись вiд кривавоi повенi. Вiтер нiс прохолоду, – вiн летiв на мереживних крилах вiд вигину Вестфалицi – рiки невеличкоi, з численними перекатами, але щедроi на червону рибу-горбунку.

Спiвали птахи.

Трiскотiли цвiркуни.

Мовчали гвардiйцi.

– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологовi, потай хитнувши головою убiк скарбiвничого. – Ладен побитися об заклад – вiн щасливий!

Венатор не помилився. І справдi, якби хтось сказав – та хоч i сам Едвард II! – Августовi Пумпернiкелю, що настане день, коли вiн забуде про невигоди дороги… Скарбiвничий розсмiявся би невдасi-вiщувальниковi у вiчi. А оце зараз терзався би тим необачним смiхом та докорами сумлiння.

Забувши про муку стомленого черева й натовченi сiдницi, дихаючи на повнi груди, вiн сидiв бiля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полi, нiтрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зiрки: гiлчастi, гранчастi, блискотливi…

Зiрок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.

– Небес вiдкрилась глибина,
І зорi сяють в нiй довiку, —
Немае тiй глибинi дна
Й зiркам ясним немае лiку.

Фортунат наблизився до Пумпернiкеля, на ходу цитуючи куплет iз раннього Меморандуму:

– Зiркам, юначе, немае лiку, а глибинi – дна…

– Як це – лiку немае? – не вiдводячи погляду вiд неба, здивувався скарбiвничий.

Уперше стало ясно, що вiн, по сутi, ще дуже молодий.

– У цю мить, не зiйти нам iз цього мiсця, добре видно двi тисячi чотириста тридцять вiсiм зiрок. Плюсмiнус три зiрки. Думаю, коли припусти наявнiсть похибки на видимий астрал, на природнi явища, якi заважають вiльному огляду, а також узяти до уваги, що бiльша половина видимих наших дiамантiв перебувае нижче обрiю, i ми не можемо споглядати всю компанiю одночасно…

Вiн на мить замислився, наморщив чоло.

– Вiсiм тисяч чотириста сiмдесят дев’ять зiрок! – вигукнув скарбiвничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…

Радiсний, пiднесений i сяючий Август Пумпернiкель пiдхопився.

– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зiркам у вiчi! Я певен, що тодi iхня кiлькiсть, доступна посиленому магiею зору, досягне…

Ще мить роздумiв.

– Сiмдесяти секстилiонiв! О, дожити б!

Мисливець на демонiв не спромiгся на вiдповiдь. Будьяке слово пролунало би блюзнiрством i руйнувало б захоплення – таемниче, високе, недоступне простому маговi вищоi квалiфiкацii. Сiмдесят секстилiонiв? Вiн, який не боявся зустрiчей iз буйними дiтьми Нижньоi Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, вiн здригнувся вiд двох слiв, що означали нечувану кiлькiсть.

– Зiрок без лiку, глибинi – дна, – глузливо проспiвав скарбiвничий, демонструючи цiлком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примiтивного обчислення?

– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов друговi на допомогу.

– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орiентувальник?

– Поет. Штабс-секретар Ложi Силаботонiкiв, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, мiж iншим, пiiт…

Пумпернiкель бридливо наморщив брови:

– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезiя – жалюгiдна подоба арифметики! Найпростiша числова основа: ямб, дактиль, трибрахiй… тьху ти, як пак його?.. амфiбрахiй! У нас в академii говорили: в поети йдуть тi, кому не вистачило уяви для математики!

Вiн узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!

І раптом скис. Сiв на колишне мiсце, згорбився, накинув на плечi вовняний плед. Немов пiднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зiрки.

– Добродii, вам бувае страшно?

На щастя, хоробрi гвардiйцi були заклопотанi власними справами. Інакше вони неодмiнно поцiнували би дивовижнiсть Пумпернiкелевоi реплiки. Чи бувае нам страшно? Хiба страх бувае? Страх накочуе, приходить, охоплюе…

Обидва маги кивнули без коментарiв.

Так, мовляв, бувае.

– Безпричинний? Ірреальний?

– Усiлякий, – вiдповiли маги.

– Але такий, що страшнiшого не бувае?

– Такий – теж.

Скарбiвничий зiтхнув iз полегшенням.

– А я думав, що це тiльки в мене… Хочете, розповiм?

* * *

Смутна повiсть Августа Пумпернiкеля, розказана плутано тихим голосом при беззаперечному спiвчуттi всiх слухачiв

У всьому минулому винуватi зiрки.

Уперше жахливий сон наснився Августовi Пумпернiкелю за рiк до закiнчення Академii. Готуючись до iспиту з теорii небезпечних наближень, вiн настiльки поринув у медитацiю, що не помiтив, як заснув. І перше, що побачив юнак у тiм снi, були зiрки.

Вiн перебував у примiщеннi без даху. Зоряний пил безборонно сипався в зал, де арифмети: скопцi, керiвники кафедр i студiозусивипускники – насолоджувалися гармонiею чисел. О, тут панував справжнiй бенкет розуму! Вiдкинувшись у застелених килимами ложах, упавши на волохатi звiринi шкури, часом освiжаючи себе яблуками та збадьорюючись вином, товариство дозволяло собi найвишуканiшi у свiтi задоволення.

Однi шалено бавилися скалярними й векторними величинами. Другi, впавши в екстаз, вiддавалися стохастичнiй апроксимацii. Третi, регочучи, мiнiмiзували функцiонал середнього ризику. Декотрi ретельно користувалися iнтерполяцiйними полiномами, iншi – вирощували дерева рiшень, в усiй iхнiй просторовiй i тимчасовiй складностi.

Словом, снився рай.

Мовчазнi служники снували помiж ложами, розносячи досконало бiлий папiр, жовтуватий пергамент i кремовий папiрус iз цукрового очерету. Вiд чорнильницьневиливайок млосно пахло розарiем, скрипiли пера, записувалися формули й рiвняння, яким ще не було рiвних, – корiнь добували з усього сущого, чудовий квадратний корiнь, чий смак солодкий до млостi, а плоди ароматнi!

І раптом зоряний пил над головами перетворився на руку велетня.

Волохата, могутня рука опускалася дедалi нижче. Було добре видно, як виграють атлетичнi м’язи, бугруються пiд шкiрою. Густо поросле волоссям передплiччя могло розчавити всiх, що зiбралися. У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото.

– О! – злякано вигукнув юнак.

– О! – заволали згоднi з Пумпернiкелем бенкетуючi.

Але то був ще не найстрашнiший жах.

У мiру того, як наближалася каральна десниця, стiни залу почали мiнятися. Ще мить тому були всуцiль списанi цифрами, сполученими знаками множення та дiлення, чисельниками й знаменниками – картина, кращоi за яку годi й шукати в межах освоеного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стiни смоляними патьоками.

Згасли свiтильники.

Засичали гноти в лампадах.

Крiзь непроглядну темiнь – лише зiрки мерехтiли над головами та свiтилася крейда в дивовижнiй руцi! – арифмети тремтiли, з’юрмившись у центрi зали. Вони прагли ввiйти в заспокiйливу медитацiю, бо помiчали, що найпростiшi формули iм бiльше не пiдвладнi. Плюс збився, мiнус затинався, а за дужки не вдавалося винести навiть смiття з хати.

Дiлення на нуль! – i то не викликало колишньоi огиди.

Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стiнах. На кожнiй заярiло по трое слiв: палаючих, пломiнких. Август Пумпернiкель не знав мови, у лонi якоi народилися цi слова, але змiст iхнiй був йому безперечно ясний.

Бiльше нiчого рахувати.

Бiльше нема чого обчислювати.

Бiльше нi до чого додавати й вiднiмати, множити й дiлити, бо шлях вiд умови до розв’язку пройдено вiдтепер та навiки, а нових шляхiв нiкому прокладати.

Пiдсумок пiдбито.

– О!

От i все, що залишилося вiд гармонii.

Стогiн переляканих iстот.

Юнак тремтiв, благаючи смертi. Йому здавалося, що вiн потрапив на останнi сторiнки пiдручника, туди, де чекають безжальнi вбивцi – вiдповiдi на питання, i страшнiшого фiналу вiн не мiг придумати.

Слова на стiнах догорiли й погасли.

Лише ворушилася над головою рука велетня.

* * *

– Я прокинувся вiд холодного поту, панове.

Скарбiвничий узяв iз рук гвардiйця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч iз собою i взяв чашу з вином. Зазвичай помiрний, вiн одним духом випив пiвкелиха й лише пiсля цього звiв очi на спiврозмовникiв.

Нi, маги не смiялися.

Пумпернiкель був вельми вдячний iм за це.

– Декому я розповiв про той сон, – хлопець утяг голову в плечi, немовби в темному пiднебессi вже намiтився контур велетенськоi долонi. – Дехто зрозумiв, дехто приховав посмiшку або знизав плечима. Що ж, кожному свое. Додам тiльки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка пiдбивае пiдсумок. Перший, але не останнiй. Незабаром я помiтив: якщо розповiсти про видiння кому-небудь, воно втiкае вiд мене. Спасибi, сьогоднi я матиму спокiйну нiч.

Знайомий гвардiець принiс ще двi миски й стосик коржiв. Потiм вояк повернувся до ескорту бiля багаття, i його хрипкий баритон приеднався до виспiвування хором пiсеньки «Миленька С’ю».

– Скiльки вам тодi було рокiв? – запитав мисливець на демонiв.

– Вiсiмнадцять.

– На п’ять рокiв старший за мене…

– У якому розумiннi?

Венатор посмiхнувся.

– У розумiннi дня зустрiчi з великим страхом. Менi було тринадцять… Певен, мiй страх такий самий смiшний, як i ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плiчоплiч: смiшне та страшне. Ми просто вдаемо, що розрiзняемо iх, цих братiвблизнюкiв.

– Ти нiчого менi про це не розповiдав! – зауважив Матiас Кручек, наминаючи печеню. – А я, мiж iншим, твiй друг дитинства!

– Що тут розповiдати?.. Втiм, гаразд. Слухай.

Спогади Фортуната Цвяха, викладенi зi стриманою iронiею – найкращим захистом вiд страхiть дитинства

Три роки навчання в найкращого у свiтi венатора – це огого!

Уважай, диплом з вiдзнакою – в кишенi.