Генри Лайон Олди "Шмагія"

– Це Якоб Гонзалка, архiварiус ратушi. Два… нi, вже майже три днi тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести лiт вiд роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мiрошника» напитися з горя.

– Я малефiк. Розшук людей поза моею компетенцiею. Звернiться до ясновидцiв. Замовте лягавого волхва iз приватноi служби. Або просто вишлiть на пошуки патрулi з собаками.

– Ви дозволите менi скiнчити?

Сказано було чемно, але настiльки твердо, що Андреа вiдчув миттеве замiшання. Мовчки кивнув, налив собi кминноi; не дивлячись, сипнув солi, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув вiдрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр iз Кошицьких Намюрiв.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефiцiуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’ер розщiбнув верхнiй гачок мундира, смикнув волячою шиею, – що ми зробили все необхiдне. Патрулi з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Мелiс дуже розумна вiдьма! Не те, що столичнi витiвницi, але iй людину знайти – що менi кухоль пива хильнути. На жаль, анiнайменших слiдiв. Як у воду впала. Втiм, Ляпунь-водяника Мелiс теж притисла: дiд присягаеться, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидiв мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подiтися дочка молодого архiварiуса. Щоб нi хорти, нi вiдьма, нi героiчний ландвер… Вирiшила прибитися до цирку? Кочiвнi шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лiсi? Вiдьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й мiсце загибелi вказала б. «Малий народець» пустуе? Вiд собак вони людину заховають, вiд ясновидицi – нiколи… Некромант у Чурих повiз, для «Страстей по Вiвторку»?! Дурницi. Це в казках некроти дiтей мiшками тягають. І нащо iх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невiльницькому ринку хоч легiон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разi слiд залишить. Якщо тiльки вiдьма не цiлковита дурепа. Або якщо вона не в змовi з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялиновоi смоли. – У вас, пане офiцере, в Ятрицi рiзанини не трапляеться? На вулицях уночi не грабують? З пiдпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дiтей, можна було б грiшити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сiмох. А так – одне-едине дитя. Дочка архiварiуса. Ви вжили заходiв, але вони принесли мало користi. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Нi.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офiцер, ви розумiете, про що я?

Ландвер’ер клiпнув безбарвними вiями. Вiн раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бiй на сходах i галереях. Навiть чималий живiт не заважав цiй дивнiй прямизнi. Пальцi наглухо защiбнули гачки комiра: повiльно, ретельно, виконуючи найважливiшу в цей момент роботу. Краi, обшитi твердим галуном, врiзалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, вiн трохи хропiв: так бувае з людьми, якi перенесли наскрiзне поранення в груди, коли в них частiшае серцебиття. Ландвер’ер раптом здався малефiковi загнаним упертим конем.

Впрiгся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рiк.

– Нi, майстре чаклун. Я не розумiю вас. Зникла дитина. І рiзанина з пiдпалами нiяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столицi накладае на людину таемне клеймо. Печатку звiра. Ось i зараз: Андреа Мускулюс не вiдчував мук сумлiння. Не гриз себе, докоряючи за власнi слова. Зовсiм нi. Вiн нiколи не помилявся щодо своiх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто вiд ландвер’ера тхнуло вином i смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навiть горе, глитав кубок за кубком. І галун комiра дедалi тугiше врiзувався в ситу, чужу шию, нiби зашморг.

– Скажiть, чого ви очiкували вiд мене?

Офiцер розгубився. Мабуть, вiн сподiвався на це запитання iз самого початку i все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте менi допомогу. Допоможете вiдшукати дiвчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефiцiуму, врештi-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло вiд вiдьми.

– Буду з вами вiдвертий, пане офiцер. Моi здiбностi трохи iншого… е-е-е… профiлю, нiж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навiть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумiете?

– Нi. Не розумiю.

Ландвер’ер гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщiбати гачки тугого комiра. Мускулюс без ентузiазму стежив за його манiпуляцiями. Ситуацiя дедалi бiльше нагадувала iдiотську баладу халтурника-трубадура: великий маг iнкогнiто приiздить у провiнцiйне мiстечко, де чиняться жахливi викрадення й темнi лиходiйства, вулицями табуном бiгають страшнi таемницi, а доблесний воiн знемагае, борючись зi злом наодинцi. Одна добра знайома малефiка дуже любила такi балади, що й послужило причиною розриву стосункiв.

– Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мiрошнику». П’емо, розмовляемо. Але ви в цей час продовжуете вiдповiдати за порядок у Ятрицi. Турбуетеся про зниклу дiвчинку; мабуть, думаете ще про десяток подiй дрiбнiших, про якi менi знати зовсiм нi до чого. Ви зайнятi справою. Навiть зараз, розмовляючи зi столичною штучкою без честi й совiстi. Вiрно?

– Вiрно, майстре чаклун. Саме в точку.

– Отож, я перебуваю в точнiсiнько такiй ситуацii. Тiльки сфера моiх iнтересiв – iнша. А турбот, повiрте, нiтрохи не менше. Якщо я бодай на мить вiдволiчуся, зосереджуся на справi, iстотнiшiй за чарку кминноi та бесiду з люб’язним офiцером, якщо збiльшу витрату мани… Наслiдки виходять за межi вашоi уяви. Втiм, якщо хочете, я можу махнутися.

– Навести морок?

– Навiщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моiй шкiрi. З усiма моiми турботами, так нiби вони вашi. Бажаете ризикнути, пане?

Вiн був хороброю людиною.

– Ну, якщо ви самi пропонуете…

* * *

Якби Мускулюса збудили серед ночi, зв’язали йому шiсть пальцiв iз десяти – мануальну фiгуру блiц-рецепцii вiн вiдтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрi наставники своiх учнiв: «пересаджувати бiлого павiана на чужi плечi». Чаклун клацнув нiгтями у волоссi, моторно ловлячи iнстант-образ, i затис вертку здобич у кулацi. Образ дзижчав i вовтузився. Андре дочекався, поки iнстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майоровi, якраз помiж рiденьких брiв. Чоло Ернеста Намюра трiснуло – зрозумiло, на астральному рiвнi! – ландвер’ер охнув i застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвiзарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.

Андреа чудово знав, що зараз вiдчувае офiцер.

Мерзлою брилою впав на плечi потрiйний «крижаний дiм», обпливаючи недогарком свiчки пiд палом пристрастей. Давно-предавно Метка Ледi, схиляючи голову пiд меч лiлльського ката, зо зла прокляла панянок Лiлля на тисячу лiт наперед, i закляття донинi не вивiтрилося. Щоправда, був тут i плюс: родимки, бородавки, «виннi плями» та ганебнi клейма запросто сходять iз дiвок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скрiплювати дужки замкiв-замовлянь, не дозволяючи iм тоншати; наглядати за гвардiйцями-охоронцями, витирати носи «тiнню-хусткою», вiдбиваючи нюх; щомитi дослухатися до тремтiння дозорноi павутинки: що там iз линянням? Чи не починаеться?! Адже ледь настане час, малефiк мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацiй Гюрзелi, Химейри та Емпузи: не проклясти…

Останнi днi чаклун нагадував жонглера-вiртуоза, що утримуе в повiтрi дюжину рiзноманiтних предметiв. Бажаю приемноi хвилини, пане офiцере! Але ж я з вами тiльки миттю подiлився. Миттю единою, тiльки миттю единою…

Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.

Якби там був окрiп, не помiтив би.

– Не позаздриш вам, майстре чаклун! – iз зусиллям вичавив вiн, пихкаючи. По щоках у офiцера пiшли плями, чоло блищало вiд крапельок поту.

– Тепер розумiете, чому я вiдмовився допомогти вам?

– Розумiю.

Сумовита пауза висiла над столом: лампада темного свiтла.

– Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор iз виглядом досвiдченого мага, члена всiх Академiй вiд Реттii до Ла-Ланга. – Вам би, примiром, у готелi зупинитися, вiдiспатися… Та ба, не можна. При дiвках потрiбно бути. Гiрше нема, як бути при дiвках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пiскiв Таран-Курт виводив, у Вернську кампанiю… Сморiд вiд наших фарбiвень – дракона звалить. І як вашi дiвки там живуть?

– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я iх потiм замiж вiддам. У гарнi руки.

– Авжеж, авжеж… Гарнi руки, вони найчастiше в iжачих рукавицях…

Ланд-майор квапився змiнити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.

– Чинбарi нашi позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикае. Он у Швелера дружина котрий рiк лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремiнь був мужик: i сiм’ю, i господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвiгу. Хто ж мiг знати? Ранiше, бувало, i бив ii, i сварив… А як злягла – поплив хазяiн киселем. Синовi волю дав, удома сидить… Шушваль усiляку принаджуе…

– Давно злягла? – поцiкавився Мускулюс швидше для пристойностi.

Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!

– П’ять лiт буде. Лихий рiк видався, багато гидоти принiс. Ядвiгу Швелерову просто в лiсi правець ухопив. Їi подруга, Мелiс-вiдьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А лiс до наступноi осенi як поганою мiтлою вимело: звiрина сонна, щиглi каркати здумали, гриби величезнi та порохнявi… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаете, майстре чаклун…

Вiн розвiв руками: мовляв, розповiв би, та слiв бракуе.

Звичайну байку iсторiя Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефiк вiдчув слабкий укол цiкавостi.

– Ви дозволите? Менi простiше глянути самому.

Ландвер’ер замислився. На його мiсцi замислився б кожен: чи пускати в засiки пам’ятi чужого чаклуна? Чоло офiцера зiм’яли зморшки; очицi втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очiкуючи. Звичайно, за необхiдностi вiн мiг би, що називаеться, «взяти силомiць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслiдування стане скарга вiйськового – гвардiя чи ландвер, це ролi не вiдiгравало. Крiм того, ви нiколи не пробували порпатися в чужих схованках, вiдшукуючи криiвку, коли дiм навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, i грабiжник щохвилини ризикуе залишитися пiд задимленими руiнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.

– Я довiряю вам, майстре чаклун. Дивiться самi.

Малефiк був вдячний ландвер’еру: цiкавiсть долала дедалi сильнiше, а дозвiл спiврозмовника спрощував процедуру.

– Що менi треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нiчого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрiбно. А тепер помовчiть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зiбрав жменю мнемо-флюiдiв, якi оточували Ернеста Намюра. На дотик вiдсiяв лушпиння, поморщився вiд слабких опiкiв: все-таки згода ланд-майора було не цiлком щирою. Рештки виклав на столику в двi смужки, мимохiдь милуючись снiговим блиском флюiдiв. Такий вiдтiнок зустрiчаеться в людей, мало обтяжених сумнiвами, таких, що вiддають перевагу виконанню наказiв перед власною можливiстю командувати. Скрутив iз серветки рурочку; застромив один кiнець у лiву нiздрю, нахилився до стiльницi й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву нiздрю.

– Зараз дуже прошу мене не вiдволiкати, – встиг сказати чаклун.

Вiдповiдi вiн уже не почув.

…Тхне прiллю. Над головою спiвае iволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускаеться нижче. Хочеться замружитися. Нi, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуеш?! Коли одержимi Чистими Тварюками взяли в клiщi твою роту пiд Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гiрше, нiж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не вiдвертайся.

Тiло, до половини втоплене в опалому листi, скручене з неймовiрних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудноi клiтини дорослого чоловiка. Рiденькi, сивi кучерi старого падають на скльованi птахами нiжнi щоки юнака. Права щока старша за лiву: там пробиваеться рiденька борiдка. Ноги рiзного вiку: однiй рокiв п’ять, другiй – усi тридцять. Волосатий живiт зрiлоi людини, але генiталii пiд животом – безневинноi дитини.

Вiддалiк лежить другий труп. Такий самий, але над ним бiльше попрацювали лiсовi поглиначi падла. Це його побачив капрал Фюрке, пiсля чого й перестав бути корисним для пошукiв i розслiдування. А ти все дивишся, хоча користi з цього мало.

І ще: запах.

Нi, не сморiд мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумiв Крихiтки Жаклiн.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гние.

Дивна думка. Але зрозумiти ii джерело не вдаеться: майже вiдразу ти поринаеш у кущi, болiсно кашляючи, приеднуешся до Фюрке.

Чи варто казати, що все задоволення вiд вечерi було геть-чисто отруено? Навiть учорашнi мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блiдий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслiдки заборонених дослiдiв на стику девгенiки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й iнкуба – це було далебi не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумiю, майстре чаклун: ви дiйсно бачили.

Ландвер’ер зi спiвчуттям стежив за малефiком.

– Вам зрозумiло, чому я не тяг цiеi гидоти в мiсто? Ми з Фюрке закопали тiла побiля Юстових ярiв. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвiдченого мага в Ятрицi нема, викликати чарiвника зi столицi – зайвий клопiт. Поповзуть чутки, гуртiвники почнуть ганяти череди в обхiд, купцi оголосять бойкот ярмарку… Ви будете смiятися, майстре чаклун, але я люблю це мiсто. Це маленьке, сонне, миле мiсто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять рокiв запевняв себе, що вiрно вчинив. Особливо, коли тiеi ж зими з’явилися каземат-нишпорки зi столицi. Щоправда, в зовсiм iншiй справi.

Спершу Андреа вирiшив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-мiсяць, п’ять рокiв тому?!

– Так. А що?

– Початок мiсяця? Середина?!

– По-моему, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?

– Нi, – вiдповiв Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’емо?

SPATIUM II

Дикi лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефiка

(листв’янчик-мiсяць, п’ять рокiв тому)

Чарiвника не здивуеш.

Але це було диво-дивне.

Минулого вiвторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто вiдрекомендував Його Величностi вiрнопiдданого чаклуна Андреа Мускулюса.

Останнiй уперше вдостоювався аудiенцii в найяснiшоi особи та хвилювався, як дiвка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вiчному Мандрiвцевi, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморi, лейб-малефактор вiдверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магiстра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й вiдчув натхнення. Вклонявся вишукано, iв ножем i виделкою. Говорив як по писаному, без соро-мiцьких iдiом простолюду, i завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав iз благоговiнням. У пiдсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклуновi патент члена королiвського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лiсах, а там – як складеться.