Генри Лайон Олди "Шмагія"

– У якiй, дозвольте запитати, якостi? – вклоняючись, поцiкавився переписувач-куратор iз Канцелярii Патентiв, допитливий та в’iдливий, немов жучок-червиця. Сизi щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчуттi роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свiй кошт?

– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сiдничний нерв защемлений трохи. Важко менi на полюваннях гарцювати…

Едвард II лукаво, з розумiнням кивнув:

– Оформляйте на скарбницю. У якостi, виходить, дiючого консультанта лейб-малефiцiуму.

Король замислився, осяйно посмiхнувся й додав:

– З випробувальним термiном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…

Просперо Кольраун цього разу сподiвався вiдсидiтися вдома: будь-якi поiздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тiлесних. До своiх тiлесних сил вiн ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнiм. Однак придворний волхв-люмiносернер напередоднi вiд’iзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дiм» iз обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мiгрень, iнфанти ридали, обiймаючи батькiвськi чоботи – одним словом, для заспокоення королiвськоi родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величнiсть. Вiн рипiв серцем i чобiтьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидiння, з величезним небажанням iдучи за владикою.

Консультантовi лейб-малефiцiуму, на жаль, мiсця в каретi не надавалося, тож Мускулюс поiхав верхи на казеннiй кобилi.

Мисливський табiр нагадував розтривожений мурашник iз рiдкiсно нетямущими мурахами. Слуги, ловчi, конюхи, доiжджачi, стременнi, посошковi, егерi, псарi, кухарi з кухарчуками, панi кепськоi поведiнки… Здавалося, що за королем волiклося пiвстолицi. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похiдного життя. Добре хоч, загоничi встигли полишити табiр. З тазами, гонгами й стукотiлками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповiв прем’ер-ловчий, «радi гнати».

Пiсля легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сiдла, готуючись супроводити володаря.

Андреа Мускулюс обмежив снiданок деревними устрицями, брiошшю «Dofine» i ковтком бiлого з кмином. У час, що звiльнився, вiн устиг тричi «обнюхати» збрую, спорядження та околишнiй Фiльчин Бiр на предмет шкiдливих флюiдiв, зурочення та засiдок бунтiвникiв. Останне, звичайно ж, було зайве. Присутнiсть у таборi Просперо Кольрауна, бойового мага трону, i загону лейб-варти на чолi з капiтаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливiсть молодого чаклуна пустою витратою мани. Полiтична обстановка в державi також не обiцяла сюрпризiв. Палацовi прогности з академii «Золотого Кочета» всi, як один, голови закладали, що суспiльство благоденствуе, заздрiсники безсило скрегочуть зубами, а численнi бастарди добровiльно пiдписали вiдмови вiд претензiй на престол Реттii.

Однак Андреа звик вiдповiдально ставитися до своiх обов’язкiв. Через що, значною мiрою, лейб-малефактор i накинув на нього оком. Але накинув зовсiм не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед вiд’iздом мисливцiв зi столицi:

– Ви не проти, любий друже?

– Звiсно, любий друже!

– А що, любий друже, скаже з цього приводу ваш протеже?

– А хто його, любий друже, питатиме?

До речi, Просперо Кольраун зранку теж накинув оком на учня. У буквальному розумiннi: викликав малу оковертку, скрутив з ii допомогою «Рябу Зiницю» та закрiпив на чолi в Мускулюса. Тепер бойовий маг мав можливiсть стежити за полюванням, не залишаючи табору. Особисто скакати лiсом, витрачаючи на це дорогоцiннi сили, Кольраун очевидячки не збирався.

Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатiв i жаху Чистих Тварюк, значно краще пiдходив для захисту найяснiшоi особи.

За цi днi Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонiчний вигляд, що личить чаклуновi на державнiй службi. Личина допомагала приховати ганебнi для справжнього малефiка почуття: гордощi та хвилювання переслiдували Мускулюса з моменту аудiенцii. Ось i зараз вiн щиро сподiвався, що мае поважнiший вигляд, нiж у вiце-барона Борнеуса з синами. Органiзатори полювання, на чиiх землях Едвард II збирався загонити козуль i брати лис на рогатину, мало не лускали вiд пихи. Мiж iншим, король полював у тутешньому вiце-баронствi мало не щоосенi. Могли б i звикнути. Чи це вони перед столичною знаттю гонор показують? Мовляв, до нас Його Величнiсть у гостi навiдуеться, а вас до себе, лизоблюди, дзвiночком викликае! Складалося враження, що марнославство вставило соломинку в потрiбне мiсце та роздмухуе камзоли й штани Борнеусiв до непристойноi ширини. А гординя натирае щоки буряком, забарвлюючи триденну щетину в пурпур.

Нi, Андреа Мускулюс нiтрохи не нагадував шляхетних мужланiв! А що куртка затiсна – то це не вiд чванливостi, а вiд добре розвиненоi мускулатури, що вiдзначала всiх магiв школи Нихона Сивочола. У планi мiцностi тiлесноi Мускулюс, виправдовуючи прiзвище, намагався не вiдстати вiд наставника Просперо, все дозвiлля вiддавав сублiмацii мани в м’язах, зв’язках i сухожиллях.

Вiдстати, зрозумiло, вiдстав, але в цiлому дечого досяг.

Роги завили, мов бiлуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусi.

Видерся на кобилу, пригнiчену загальним божевiллям.

І – помчали мисливцi! Швидким клусом, лiсом. Дiброва, березовi гайки, ялиновий лiсок. В’язи обабiч дороги вiд поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крiзь листя – зелень, золото! – пiдморгуе, слiпить. З-пiд копит – прiле листя жмутами. Звiдусiль – глухий тупiт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розумiти треба! Попереду, здаля – галас i трiскотнява. Це загоничi платню вiдпрацьовують. Все йде як слiд. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагаеться Андреа, дiючий консультант лейб-малефiцiуму з випробувальним термiном, iз Його Величностi ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражi некроти зi змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рiвно, розумниця, пiд гiлки вершника не пiдставляе, за монарховим скакуном устигае.

Сподобався кобилцi бравий жеребець.

І все одно трапилася халепа! Сiдло на бравому, знацця, жеребчику набiк з’iхало. Беркицьнулися Його Величнiсть просто пiд копита вiце-баронському гнiдому. Але тут уже варто вiддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лiкоть вiд найяснiшого тiм’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люмiносернер пророкував? Добре, обiйшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навiть пiдбадьорився трiшки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гнiватися передумав. Сiдло замiнили – знайшлася в конюха запаска, нiби нюхом чув! І далi помчали.

Тiльки з цього моменту всi лови наперекiс пiшли.

Дикими зробилися.

Передовсiм iз дичиною безглуздя почало коiтися. Чекали, виходить, ланей, а з перелiска – трiск-гуркiт! Нiби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотае, гад, мордою, i лiзе. А стрiли вiд нього рикошетять.

– Списа! – звелiв король, стримуючи жеребця. – Заклятого!

Обличчям же прояснiв удвiчi. Коли ще така забава трапиться?!

І ледь iз заростей обдерихи вилетiв на мисливцiв запеклий шкарбун, тiльки-но повiв оком, до краiв налитим кривавим свинством – всадив Його Величнiсть звiровi списа прямо за лiве вухо. Там у чепурунiв перо з берета звiшуеться, а в шкарбунiв таiться вразливе мiсце. Якщо, звичайно, бажаеш бити наповал, не псуючи звiровi шкiри, а собi – життя.

– Чудово! – з повагою рохнув вiце-барон, знавець кабанячоi забави. – З почином, государю!

Андреа нудило вiд захвату й запiзнiлого ляку. Вiн тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звiра – й назад. Брудно-жовтi iкла, щетина на зашийку, мереживний комiр… Поталанило! Але ж якби спiзнися егер та вчасно не подав государевi списа, почин мiг би й по-iншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозумiла, вона не мала пiд собою анi найменших пiдстав – особисто лiс «обнюхував»! І все-таки…

Не трапилося.

Але могло трапитися…

– Найнижчi вiтання!

– Чудовий трофей!

– Володар людей здолав владику лiсу!

Четвiрку слуг миттю вiдрядили тягти здобич у табiр: двое б надсадилися. Мисливцi ледь устигли видертися в сiдла, як iз хащi повалила найрiзноманiтнiша звiрина. «Але ж загоничi ще далеко», – вiдзначив Мускулюс. Та йому вiдразу стало не до мiркувань, бо почалася справжня плутанина. Звiдусiль безладно летiли стрiли, дротики й мiцнi слiвця; ланi, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням пiд копита, змiшались в купу звiрi, люди; галас, тупiт, iржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовкiв: сiро-рудих iз пiдпалинами. Юний вiце-баронет змахнув метальним серпом, кiнь пiд запальним молодчиком затанцював…

Мускулюс цiлком чiтко пов’язав подумки зубчасте вiстря серпа й монаршу спину, благослови ii Вiчний Мандрiвець! У животi забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськовi перепало вiд пристрiту: вiдрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!

Знову випадковiсть?!

Нiздрi до болю, до опiку втягували гострий, пряний аромат лiсу. Нi, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на пiвнiчному сходi тягло легким гаром: там дiялося якесь волхвування, але викид мани нiяк не був спрямований на Його Величнiсть. Андреа перевiрив раз, iще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сiльська вiдьма обалдiнь-траву силомiць добувае. Чи мандрiвний кобник в’яже щиглiв-синиць «Мережею Диделя». Чого б i нi…

Наступноi митi «Ряба Зiниця» на чолi болiсно сiпнулася. Злетiла над головою малефiка, спалахнула малим сонцем, стрiмко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-свiтила сплив веселковий пузир-гiгант лiктiв зо п’ять у поперечнику. Всерединi мiхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапiд-трансмутацiя «Рябоi Зiницi» у двобiчний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогоднi тiльки чув, але бачити навiч сподобився вперше!

– Хутко! Норд-норд-ост! – для вiрностi бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозностi становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нiкудишнi. – Зурочення, пристрiт, блiда немiч, «чорний день»! Поквапся!

І, бачачи, як Андреа розправляе плечi, готуючись до громiздкого концепт-закляття, гримнув на учня:

– Нема часу! Зурочуй по площинах!

Вигукуючи вказiвки, Кольраун робив руками необхiднi паси, готуючись упасти на таемничих зловмисникiв усiею мiццю бойовоi магii.

Радiсть осяяння зробила розум оглушливо-дзвiнким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе вiдразу отримало змiст. Пiдозри виправдалися: збiги зовсiм не випадковi! О щастя! Це найсправжнiсiнький замах! І зараз вони з учителем мусять вiдбити вражi пiдступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттiю без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохiд. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сiдниць, далi – в плечах i шиi. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очi на кришталевi лiнзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граем, перш нiж почалося виверження зурочень.

Консультант лейб-малефiцiуму, що називаеться, крив кутом, не дбаючи про наслiдки.

А слiдом, розрiвняним простором Фiльчиного Бору, сточуючи вiстря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель iз учнем вичавлювали себе, як босi п’яти дiвок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженiнням викладаючись до решти за лiченi митi. Для поцiнувачiв, якби виявилися вони на свою голову в епiцентрi сутички, це було б святом Високоi Науки. Навiть якщо поцiнувачi потiм не змогли б нiкому розповiсти про враження.

Ось тiльки вiце-барон iз синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцiнувачами. Один iз баронетiв, бурмочучи вульгарну нiсенiтницю, яку, мабуть, вважав закляттями вiд пристрiту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозумiло, нi рапiд-трансмутанту, нi несправжньому образовi Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподiяла. Зате пролетiла крiзь личину та влучила точнiсiнько в потилицю флаг-доiжджачому, забезпечила останньому тривалий вiдпочинок у кущах чемерицi. Результат викликав гнiв у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рiшучостi збити-таки «летючу капость».

Бойового мага вiн очевидячки не впiзнав.

Тим часом вiце-барон дав шпори своему гнiдому, кинув коня просто до Його Величностi. Невiдомо, якi були намiри в Борнеуса, але капiтан лейб-варти Рудольф Штернблад нiколи не вважав себе знавцем сердечних мотивiв i спонукань. Душi прекраснi поривання – справа приватних психей-найманок. А капiтан вважався людиною дii, причому дii вузькоспрямованоi. У зв’язку з чим i вжив заходiв.

Одним словом, до Едварда II вiце-барон не доскакав.

І гнiдий не доскакав теж.

Та й баронет-метальник надовго вгамувався.

Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задiяного малефiцiумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовiй гiлцi, а баронета оглушили та зв’язали егерi.

– Рудi, забирай величнiсть! У табiр, усi в табiр! – давлячись хрипiнням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий мiхур станув у повiтрi. Видовище, варто зауважити, чарiвне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово ослiплий, чаклун падав з коня.

Дякувати комусь: упiймали.

До столицi поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося мiсце в каретi: Його Величнiсть особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефiцiуму в Фiльчинiм Бору на весь випробувальний термiн. Екстрим-викид мани не минаеться марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертаеться найжорстокiшим розслабленням членiв на добу й бiльше, що змiнюеться перiодом занепаду сил. Як пiсля народноi реттiйськоi гри «кiлля-на-вимолот», де гравцi молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.

Треба сказати, що Просперо Кольраун був гiдною парою учневi, крекчучи та охкаючи.

На зворотньому шляху не обiйшлося ще без дрiбки капостей. Колесо в карети вiдвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слiзок» замiсть дров пiдкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприемностi зiйшли нанiвець i вщухли без серйозних наслiдкiв. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.

Мускулюс дивувався. Вiн ладен був голову закласти, що нiяким шкiдливим волхвуванням у лiсi не тхнуло! А тим бiльше «заточеним» на пiдривання трону Реттii. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пiшов не туди, шкарбун-сiкач невлад iз кущiв виломився… Не чаклунством, виходить, а природнiстю: не тхне, не пече, а вся гидота нiби сама собою дiеться. Влаштувати жертвi цiлий букет капостей – це досвiдченому малефiковi раз плюнути, два тупнути. Тiльки от лихо: колега-чароплiт неодмiнно чужу ману зачуе! Чи може пес помочитися, щоб iнший не нанюхав?!

Отож-бо й воно…

По поверненнi в столицю Департамент Монаршоi Безпеки без зволiкань почав розслiдування. Вiдрядили у Фiльчин Бiр взвод досвiдчених каземат-нишпорок для слiдчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпунi службовцi добулися до мiсця подii лише взимку, коли рiка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, i iхнiй звiт вiдзначався суперечливiстю. Сiмейку Борнеусiв, котра очiкувала повернення слiдчих у камерах казенноi темницi, допитали – пiд тортурами з’ясувалися iхнi благi намiри. Рятували, мовляв, Його Величнiсть, клали голову на вiвтар батькiвщини. Пана Кольрауна в кулi нiяк не впiзнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнiдого гнали виключно на пiдмогу найяснiшiй особi, бо чаклун урочив. Незабаром слiдство було припинено, вiце-барона з синами випустили з темницi з почестями, склали публiчнi вибачення i найвище нагородили Орденом Мимовiльноi Звитяги, спецiально заснованим для такого випадку.

А чаклуновi Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термiн.

Із подякою перед усiм лейб-малефiцiумом.

Мускулюс не знав, що напередоднi виправдального вироку до королiвськiй спальнi незрозумiло як потрапила депеша вiд сумно вiдомоi Ради Безкорисливих Змовникiв. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завiряв, що вiдтепер Едварда Реттiйського занесено до списку недоторканних для замахiв осiб. Втiм, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такi вiдомостi виходять за межi спогадiв Андреа Мускулюса.

Це так, до слова.

CAPUT III

«Здавалося, старi волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклуновi…»

– …Ой, що за пан до нас завiтав? Ай, важко пановi йти! Уй, кошель до землi тягне? Агов, Тацит iз Ощипом поспiшають на помiч! Цiеi ж митi полегшимо бiдолашного пана…

– Вгамуйся, Таците. Це малефiк зi столицi. Напiдпитку, – похмуро повiдомив слуга, видiлений Мускулюсу в провiдники.

– Га?!

Приятель говiркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованiшим:

– Ах, це ж зовсiм iнша рiч! Ух, чого ж ти вiдразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупiнь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навiщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходiмо, пане малефiку, женiть геть тугу-журбу…

До тупого Ощипа нарештi дiйшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився пiдтримати напарника:

– Так того ж… аякже! Спровадимо…

– Пани малефiки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святi! У святих, Курячий ти Ощип, усi прокльони завжди збуваються. І в панiв малефiкiв теж. Таким приемним панам грiх не допомогти…

Сам Андреа в захоплюючiй бесiдi участi не брав. Лише вiдзначив мимохiдь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабiжники, й тi ввiчливi…» Голова в чаклуна була зайнята зовсiм iншим: iй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’ятi ледарi, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися пiти у вiдпустку до ранку. Ще в аустерii малефiк звичним зусиллям перевiв усю необхiдну витрату мани в сферу амбiт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжнiй шарварок.

Вiд барвистих плям iдко несло тривогою.

Сморiд Фарбiвноi слободи, що постала за Ляпунню, був далебi приемнiший.

Пiсля тварюк, виявлених у засiках пам’ятi Ернеста Намюра, життево необхiдно було випити з гiднiстю. Ландвер’ер охоче склав компанiю в цiй шляхетнiй справi. Пiзнiше за iхнiй стiл пiдсiв нахабний старигань, який притяг iз собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профiтролями, кубок i глечик iмбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмiстилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилiшому пановi Андреа» (уже все мiсто в курсi, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, свiточа Високоi Науки». Мускулюс i оком не змигнув, як виявилося, що вони зi старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-i теорii Матiаса Кручека, приват-демонолога Реттiйского Унiвермагу. Теорiя була, м’яко кажучи, спiрною, але старий дотримувався радикальних поглядiв. Вiдмiтаючи контр-аргументи Мускулюса, вiн нервувався, бризкав пивом i люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постiйно загортався.

Морозило дiдуся?

До речi, плащ був iз дорогих, з мереживами, хлястиком i багряним пiдбиттям.

– Чи вiдомо вам, наймилiший пане, що не тiльки сама 8-а теорiя генiального Кручека, але й частина спецiальних висновкiв iз неi встигли отримати блискуче експериментальне пiдтвердження?!

– Дозвольте поцiкавитися, яке саме?!

– На жаль, перебуваючи в провiнцii, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватнi дослiди, проведенi Матiасом Чудовим разом iз Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королiвства! Але вже повiрте на слово…

Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такiй вченiй суперечцi в стiнах «Кульгавого Мiрошника» – якби не пiвдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскiльки глинтвейн офiцер полюбляв iз ромом, то замiсть подиву Ернест Намюр брав у диспутi найдiяльнiшу участь. Проблеми демонологii його жваво цiкавили: по виходi у вiдставку, вiн зiбрався звести теплицю й присвятити дозвiлля розведенню екзотичних iнферналiв.

Цi найвищою мiрою розумнi плани навiдали Намюра просто зараз.

Далi розмова цiлком логiчно перекинулася на приватнi розв’язання рiвнянь Люфта-Гонзалеса, роздiл «Левiтацiя великих предметiв». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригiнальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичноi задачi «Гора йде до малефiка». Головна умова – вiрний добiр магiв. Знадобляться лише трое: геомант-подвижник, власне левiтатор i волхв-аччендарiй. Інтерференцiя потокiв мани, створення «стоячих» ефiрних хвиль…

– Спритно!

Ланд-майор стройовим басом пiдтримав колег i вiддав вiйськовий салют. Пiд його потужною долонею чарка чаклуна теж вирiшила взяти участь у диспутi з левiтацii. Поки малефiк, зiгнутий у три погибелi, шукав цю найнеобхiднiшу на свiтi рiч пiд сусiднiм столом, старигань надумав прощатися.

– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приемну бесiду. Обов’язково переказуйте вiтання високомудрому Кольрауну. Щиро сподiваюся, що його дослiди з каскадними пiроглобулами увiнчалися успiхом.

– Вiд кого ж вiтання переказувати? – волав чаклун iз-пiд столу.

Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистоi» зали. Жвавий дiд трапився, зберiгай його Добряга Сусун! Раптова поiнформованiсть дiдуся видалася вкрай пiдозрiлою. Обiзнаний щодо дослiдiв Просперо, вiтання передае, сильний у теорii…

Мускулюс неабияк докоряв собi за втрату пильностi.