Ну а я що? Я пiдкорююсь i чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскiльки сильно хочу потрапити на той корабель. Та i взагалi, куди я хочу потрапити…
– У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з iталiйським акцентом по iншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром вiдчуваеться напруження, що випромiнюють його працюючi транзистори. Часом дуже важко вiриться, шо цi емейли i телефоннi розмови я справдi веду iз живими людьми, а не з високорозвиненим штучним iнтелектом, на розробку якого кампанiя кинула черговим iндусам черговi декiлька мiльйонiв, а зараз не тестуе на дешевiй робочiй силi.
Поки чекав вiдповiдi, кiнетоскоп у моiй головi на пiдвищенiй швидкостi програвав моi пригоди в якостi нелегала в Лондонi. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого пiдозрiлого помiчае полiцiя, пiсля чого йде сцена погонi в кращих традицiях Скубi-Ду, швидкий перехiд, у якому перед моiм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються гратчастi дверi тюремноi камери. І ось менi вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене i дах над головою, i безкоштовна iжа тричi на день. Так собi картина. В топ-100 IMDB точно не проб?еться.
Звичайно, все було б не так. І я це розумiю. Але коли фантазiя вже розiгралась, зупинити кiномарафон надзвичайно важко.
– Нi-i-i… нiчого платити не потрiбно.
Я видихнув.
Квитки на наступнi рейси прийшли за пiвгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декiлькагодинним iнтервалом. Щоб уже без варiантiв залишитись. І ось дванадцять годин опiсля сiрi очi американського прикордонника, наповненi сумiшшю цiкавостi i втоми, шукають мою суть на сторiнках найважливiшого аркуша паперу в моему життi.
– Будь ласка, за мною, – каже вiн, виходячи з-за стiйки. Ми йдемо в дальнiй, майже непомiтний куток аеропорту. За бiлими як i стiна дверима заховалась невелика кiмнатка, обставлена рядами свiтлих дерев’яних стiльцiв, якi наче мiгрують разом зi мною прямо з класу росiйськоi мови. Клас я особливо нiколи не любив, як i персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постiйно лунае прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав i вiрив. Особливо, коли ти цього не просиш i до освiтньоi функцii в твоему життi вiдношення мае суто нульове, якщо не вiд?емне. Хоча щось я таки дiзнався: кiлькiсть прочитаних книг не обов?язково зробить тебе людиною розумною. Навiть адекватною не зробить.
Але свiтлi дерев?янi стiльцi, столи та iнше начиння менi все ж таки подобалось, цього не вiдняти. Все ж краще масивних зелених виродкiв, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Ленiна» i, можливо, будуть мучитись вивчаючи росiйсько-украiнську вiйну.
Чотири рiвнi ряди стiльцiв, скляна стiнка i трое офiцерiв, що сидять за високою стiйкою, вiддiляли нас вiд свiту американськоi мрii. Оглянувшись, я помiтив ще трьох нещасних: жiнка, що тихо плакала, та два чоловiки. Кожен з них зайняв свое мiсце в кутках кiмнати.
Людина по той бiк скляного кордону поманила мене рукою.
– Ваша цiль прибуття?
– Робота на кораблi, сер, – вiдповiв я, – на круiзному лайнерi.
– Почекайте, – клацання кнопок механiчного телефону вiдбивалася вiд скляноi перепони з подвiйною силою. Голоснiше з кожним натиском. Вiд пiднiс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.
Я забрав документи, подякував i оглянувся на сидячих в кiмнатi людей. Тi так i сидiли, не рухаючись, наче восковi статуi. Тiльки жiнка перестала плакати.
Я видихнув. Нарештi. Все-таки досягнув Сполучених Штатiв.
Шкода тiльки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кiлька нескiнченних черг, спiлкуючись з аеропортовими працiвниками, якi жили у своему власному свiтi, я починав сумнiватись у доцiльностi будь-яких перельотiв. Краще вже сидiти не мiсцi i не висовуватись, аби тiльки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк iз сотнею пунктiв, нарештi подав заяву на повернення втраченого. Втрачати менi не звикати. Шкода тiльки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та грошi завжди при собi.
– На жаль, сьогоднi ми не маемо автобуса, – недоречно радiсним та надмiру люб?язним тоном повiдомляе голос по той бiк дзвiнка. Я стою бiля виходу з аеропорта Кеннедi i зi всiх сил намагаюсь не познайомити спiврозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства слов?янських мов, перекладеними англiйською. Хочеться розвернутись i зникнути в цьому безкiнечному натовпi подорожуючих. – Вам доведеться замовити таксi. Це не так вже й дорого: доларiв сiмдесят. Тiльки поспiшiть, будь-ласка, корабель вiдпливае через пiвтори години.
Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон i сiв на залiзний стiлець при входi до аеропорту. Вiн так само холодив спину, як i той, у Софii. Скiльки ж часу вже минуло з того моменту? Два днi? Три? Здаеться, не менше тижня. Чим бiльше подiй проживаю, тим довшим здаеться перiод. Незалежно вiд того, як швидко все пролiтае. Такий от парадокс.
Перевiрив залишки моiх пожиткiв, що вдалося зберегти пiсля нерiвноi боротьби з британськими авiалiнiями. Пара шкарпеток, шорти i документи. Зненацька майнула думка, що це взагалi ВСІ моi речi. Повертатися все одно немае куди, а все, що купив за перiод вимушеного вигнання iз власноi краiни було в тiй валiзi.
Я потер втомленi очi, намагаючись вiдiгнати вiдчуття, що дивлюся на невмiлий ремейк серiалу про мiстера Бiна, де талановитого актора замiнили на справжнього iдiота. І навiть не смiшного iдiота – а такого, чие iснування намагаешся iгнорувати, коли пощастить сiсти поруч в метро.
Маленьке жовте таксi пiд’iхало до головного входу. Без зайвих роздумiв пiдбiг до автомобiля:
– Чи можна дiстатися до Порту Еверглейдс за годину?
– Теоретично чи практично? – питае таксист з сильним латиноамериканським акцентом.
– За грошi, – нервую я. – Так що?
Вiн викрутив радiо майже в нуль i уважно поглянув на мене. Якiсь адвокати по нещасних випадках так i не встигли пояснити, як вони врятують мое життя.
– Куди так поспiшаеш, амiго?
– За годину потрiбно бути на круiзному лайнерi.
– Де саме?
– Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкiрився.
– Добре, амiго, але за годину в iнший кiнець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.
– Скiльки?
Вiн указав на невелику чорну коробочку на його панелi.
– Приблизно скiльки?
– Доларiв сто п’ятдесят.
Пауза. Я безпомiчно кинув погляд на таксометр, потiм у чеснi очi таксиста, у свiй гаманець i, нарештi, на годинник. 58 хвилин до запланованого вiдплиття. Все передбачало бiду.
– Поiхали, – вiдповiв я i скочив на передне сидiння.
Таксi влетiло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крiзь наповнений втраченими можливостями лабiринт мiста. Я споглядав у вiкно, занурений у своi думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вiкно, створюючи непереборне вiдчуття серiальних декорацiй. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив цi пожежнi сходи, натикався на цi червонi гiдранти, пiдставляв руку, аби вiдчути теплоту пару, що валить з люкiв i провулкiв, тисячi провулкiв, на яких вiдбуваеться все на свiтi: вiд початку любовних iсторiй до чийогось персонального фiльму жахiв.
Водiй час вiд часу косився на мене з легкою усмiшкою.
– Рушаеш у подорож? – через декiлька хвилин перервав вiн тишу. Ми як раз виiхали на центральнi вулицi Нью-Йорка. За вiкном показались склянi висотки, якi всi бачили вже мiльйони разiв, навiть якщо нiколи тут i не були. Я дiстав телефон i почав знiмати.
– На роботу. Працюю на лайнерi.
– Моряк?
– Та так, тiльки назва. Буфе стюарт.
Таксист тiльки задумливо кивнув.
– Щось типу офiцiанта, – пояснив я.
– І як, гарна робота?
– Є своi плюси. Аж два. Подорожую i платити нi за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинутi шiсть мiсяцiв життя, звичайно.
Вiн усмiхнувся.
– Ну, часом ми всi розплачуемось. На кораблi ми чи нi.
– Може й так, але на кораблi трохи це трохи по-iншому. Платимо ми по подвiйному тарифу, я би сказав.
– Це ж як?
– Важко пояснити. Наче днi тривають довше, нiж на сушi. Інодi навiть фiзично, адже постiйно змiнюемо часовi пояси. А як закiнчуеться контракт – наче й не було тих шести мiсяцiв. Постiйно питаю себе: куди я iх витратив? Страшно уявити, деякi так проводять усе життя.
– Думаеш, тут краще? – вiдповiв водiй. – Завжди так: люди постiйно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що нiколи тобi не належало. Скорiше час витрачае нас. І не так важливо, де ми.
– А ви звiдки, дозвольте спитати?
– З Колумбii.
– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячi кiлометрiв. Напевно, витратили немало грошей i часу, аби це стало можливим. І навiщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з?ехидничав я. Зазвичай я такого собi не дозволяю з незнайомими людьми, але два днi перельоту i його порожне фiлософствування вивели мене з рiвноваги. Я став помiчати, що особливо нетерпимий до того, що менi не подобаеться у собi самому.
– Хах, i правда, чому? Напевно, тому що хотiв цього бiльше, нiж що-небудь на свiтi. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.
– А чому б нi. Треба з чогось починати. Маеш щось проти таксистiв?
– У мене з ними особистi рахунки. Вони менi добряче життя попсували. На кожному континентi i майже в кожнiй краiнi, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водiння обов?язковий екзамен на поряднiсть проводив. Була б одна з найрiдших професiй у свiтi.
– Так що, ти усiх таксистiв не любиш?
– Усiх. Як вид. Хоча в мене один iз найкращих друзiв таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнiвний пункт його бiографii.
Ми зробили ще один рiзкий поворот i силует корабля рiзко окреслився на горизонтi. Водiй зупинив таксi.
– 190 доларiв, – сказав вiн з усмiшкою.
– Ви ж казали 150.
– Я казав приблизно. Ось, я дам тобi чек, – з таксометра з характерним звуком вилiз жовтуватий квадратик паперу. Вiн простягнув його менi.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблi!
З цими словами вiн зачинив дверi таксi, залишивши мене з порожнiм гаманцем та новим поглядом на деякi речi. І нащо я йому про таксистiв наплiв? Правильно батько говорив: язик мiй – ворог мiй. Особливо, коли не вмiеш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття i слухи, слухи, слухи…
Мексиканська дiвчинка з крю-офiсу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з Украiни, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втiк» , – заявила вона, варто менi було переступити трап корабля. Цiкаво, а де ж тi десятки менеджерiв, з якими я спiлкувався, подумки задав питання.
– А де твiй багаж?
– Знаете, не можу не помiтити вашу неймовiрну спостережливiсть i тактичнiсть. Не дивно, що ви в крю-офiсi.
– Що, вибач?
– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немае в мене багажу. Всi речi авiакомпанiя загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на менi – едине, що залишилося.
Трохи поспiвчувавши, поки вела по всiх необхiдних офiсах та медичному центру, де чекав перевiрку документiв та слухав ii розмову з якомось медбратом-iндусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тiльки плануе, вона передала мене до рук фiлiппiнця – дайнiнг-клерка, який привiв мене на зустрiч до помiчника метро-дi, другоi головноi людини у всiх ресторанах на кораблi.
Сорокап’ятилiтнiй румун в дорогому костюмi мав вигляд як директор приватного лiцею з поглибленим вивченням французькоi фiлологii чи ще якоiсь малопотрiбноi для виживання в украiнських реалiях фiгнi дiточкам прокурорiв, суддiв, кримiнальних авторитетiв, органiзаторiв фiнансових пiрамiд та iнших вершкiв нашого iнклюзивного суспiльства. Тобто загалом вигляд його був як людини iз мiсця, в яке б мене з моiми потертими джинсами i худi дворiчноi давностi навiть на порiг не пустили. Проте простягнув руку, привiтався, посадив напроти i вислухав мене, висловивши спiвчуття та пообiцявши завтра видати всю необхiдну форму. Невидане спiвчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так i погано. Головне —людям тут не плювати, хто i що ти i звiдки будеш дiставати, що тобi треба.
До роботи приступаеш завтра, пiд кiнець розмови заявив вiн i вiдправив мене до своеi каюти. Знайти ii виявилося легше, нiж я очiкував. На першому кораблi я вбив не менше чотирьох днiв, аби без пригод дiставатися до свого лiжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутiв у цьому крисиному лабiринтi коридорiв i кают, пронумерованих без усякоi логiки i турботи про комфорт тих нещасних, що тiльки починають свое ходiння круiзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабiну iз заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своеi восьмиметровоi площi. Я не мiг не вiдчувати суму. Нi, все-таки набагато краще, якщо нiякого четвертого контракту взагалi не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаеш три лiтаки i губиш усi своi речi по дорозi, та ще й таксист облапошуе майже на двiстi доларiв, набридливий голос в головi тихо шепоче: всесвiт явно тебе недолюблюе. Та правда в тому, що всесвiту нiякого дiла до тебе, а твiй стан – результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабiну з чотирма iншими працiвниками, i кабiна ця, хоч за корабельними мiрками простора, своею чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зiткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декiлька банок Dos Equis i Heineken на стiльцi посеред кiмнати i склянка бiля унiтазу (навiщо взагалi комусь може знадобитись в туалетi склянка?) обiцяли веселе сусiдство.
Проте що мене хвилювало найбiльше: майже нiчого не залишилося з моiх особистих речей, навiть запасних шкарпеток чи бiлизни. Я нiколи не був людиною, що занадто чiпляеться за речi – ба бiльше: тим, хто в принципi схильний до консьюмеризму – найгiрший жах маркетолога i продавцiв айфонiв. Та вперше в життi вiдчуття бiдностi повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибi.
Ігноруючи розкиданi по кiмнатi речi, склянки в туалетi (чорт забирай, та що ж у туалетi можна робити зi склянкою?), стiйкий запах алкоголю i невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дiстався. Живий. Усе iнше можна виправити. Інодi життя викидае тебе у вiдкритий океан без рятувального жилету i не залишаеться нiчого, окрiм хапатися хоч за щось, що може зiйти за плот, i грести. Тут головне не прогадати, за що хапаешся i куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки вiскi. Його бурштинова рiдина зiгрiла горло i заспокоiла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навiть пити не люблю, але зараз це здавалось единим i правильним. У цьому пливучому свiтi невизначеностi iнодi просто необхiдно пiддаватися внутрiшнiм iмпульсам.
Переодягнувшись (точнiше знявши з себе единi речi, що в мене залишились), я вилiз на лiжко i почав уявляти прихованi в стiнах цих кают iсторii: романи, що зароджувались i вмирали в робочих перервах, освiтленi люмiнесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбiв i слiз у вузьких коридорах. Як багато жiнок завагiтнiло i скiльки з них ридали вiд результатiв свого вибору пiд цей мирний, такий далекий i такий близький шум корабельного мотора.
Стiни каюти тихо тремтiли, постiйно нарощуючи темп. Корабель вiдпливае, подумав я i втомлено притулив голову до стiни, дозволяючи вiбрацiям плисти через все тiло. Я уявив, як хвилi по ту сторону стiнки танцюють пiд мiсячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабiнах немае iлюмiнаторiв.
З цiею думкою моя реальнiсть розмилася i я заснув.
Так i закiнчилася моя подорож до корабля. Так i почалася ця iсторiя.
Глава 3. Жовтневi сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привiт, Л.
Хоч я i казав, що тобi необов?язково вiдповiдати, якщо чесно, все ж таки сподiвався отримати хоч якусь звiстку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на свiтi у тiльки що прибранiй (а до того не прибранiй нiким з моменту ii побудови) кухнi у Прушковi.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до краiв свою гiгантську пивну кружку – я ж пiдготовлював двi-три кружки поменше, що знайшлись тут же i що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовiрусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та iншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я нiколи не знав, куди дiйдемо в своiх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях вiри, пошуках Бога, смакiв у дiвчатах, пережитих романiв, сексу, мрiй, перспектив i взагалi всього, що вiдволiкало вiд очiкування наступноi змiни на складi i кiнця безкiнечноi польськоi зими, що поставила нашi життя на паузу.
З тих розмов ти багато чого про мене дiзналась. Напевно, бiльше, нiж будь-хто, з ким менi довелось дiлити перiоди свого життя. За одним тiльки винятком хiба що.
