– То коли виходимо? – випалила вона i здаеться, сама здивувалась вiд власних слiв.
А я здивувався ще бiльше. Очiкував трохи дурнуватого дiалогу, про який забуду в цiй вереницi однакових днiв, а пiсля час вiд часу мило з нею вiтатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замiсть того – фактично запросив ii на побачення. Часом те, що пiд впливом моменту вилiтае з мого рота, – для мене не менший сюрприз, нiж для навколишнiх. Інодi навiть бiльший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
– Я з радiстю погуляю з тобою, – повторила вже-не-така-й-незнайомка.
– Давай сьогоднi чи завтра? О котрiй годинi в тебе брейк?
– Завтра, з дванадцяти до четвертоi.
– Прекрасно, – вiдповiв я i вперше на цьому кораблi щиро уосмiхнувся. – Даси менi свiй What’sApp?
– Я надаю перевагу совам.
– Вибач, сови – тiльки пiсля третього побачення.
– Тодi What’sApp.
Обмiнявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засмiялась – знову трохи сильнiше, нiж вiн того вартував. І я побiг. Вперше я думав про щось iнше, окрiм як заробити грошi i дожити до кiнця контракту.
Проте проблема залишалась: пiд час цього круiзу мене, на мое звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаеш, що це таке? Навiть якщо нi, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круiз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеiти Титанiк, ми повиннi не просто бiгати i кричати в панiцi. А бiгати i кричати органiзовано. Все-таки ми професiонали.
Добре хоч що залишили лазейку: свое мiсце в цьому списку можна обмiняти. Якщо тiльки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тiльки менi знайти таку людину, бiжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зiр i хвилястi вiзерунки синьоi фарби на пiдлозi здавалися океанськими хвилями.
– Куди бiжиш, Марк? – почув знайомий голос бiля свого вуха. Трохи не збив з нiг перуанську дiвчинку, з якою працював перших декiлька днiв у буфетi. Пам?ятаю, ми постiйно посмiхались один одному при зустрiчi. Ще одна фальшива звичка, якоi я набрався на кораблi.
– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханнi випалив стандартний «смол толк» про важкiсть корабельного життя i гiркiсть рису в крю-месi i, навiть не дозволивши iй нормально вiдповiсти, додав навздогiн: – Слухай, ти плануеш вийти в Халiфаксi?
Куточки ii губ припiднялись. На цей раз усмiшка стала трохи теплiшою.
– Я б хотiла, проте маю всього двi години брейку… довго гуляти не вийде та й…
– Тодi… могла би ти зi мною помiнятися? Я в цьому списку, а менi правда потрiбно вийти, – перебив я ii i одразу зрозумiв, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула i спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.
– Нууу… добре. Зараз пiдемо?
– Навiть не уявляеш, як виручиш мене, – вiдповiв я, поки ми пiднiмалися на шостий поверх, до офiсу метродi. Пройшло всього декiлька хвилин, а я вже був вiльний виходити з цiеi плавучоi тюрми, в яку сам себе запроторив.
– Дякую тобi…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собi не повiрив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я i правда вклав усю можливу вдячнiсть в те «thank you». Тiльки людина, що працювала на лайнерi, зрозумiе, наскiльки дорогi бувають вiльнi три хвилини i що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всi необхiднi для життя справи: сходити в душ, переодягнутись i навiть не скажу поспати, але полежати iз заплющеними очима цiлих чотири хвилини.
– You are welcome. Have a good time there, – тихо вiдповiла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозумiти який я тодi не змiг.
Зрозумiти його я зумiю тiльки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж менi постiйно треба вiдчути все на собi, аби щось усвiдомити? Так, подруго, важко жити, коли ти iдiот. Ще важче, коли ти це розумiеш.
То був останнiй раз, коли я ii бачив. Пiзнiше дiзнався, що того тижня вона закiнчувала контракт i то був ii останнiй шанс вийти в порт. Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту i уявляю, що б було, якби я вийшов гуляти саме з нею.
«Мене, до речi, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозi до кабiни догнало перше повiдомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш нiж вiдкрити i вiдповiсти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халiфаксi. Але якщо вже починаемо цей захоплюючий дiалог – мене, до речi, Марк». Пiсля – вiдправив декiлька смайликiв. Так же прийнято спiлкуватись в iнтернетi, щоб не видати себе за душнiлу, яким я, безперечно, е? Але розкривати цього менi поки не хотiлось.
«Я знаю.» І пiдмигуючий смайлик вдогонку.
Прокинувся я вiд наступного повiдомлення: «Привiт, я майже закiнчила». На годиннику була 12:30. Я потер заспанi очi i напружив зiр, аби розiбрати написане.
«Зустрiчаемось о 13:00 бiля крю-офiсу? Тiльки не забудь свiй ламiнекс», – позiхаючи, вiдписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кiнцi, аби не вiяло пасивною агресiею. Цiкаво, а вона хоч зрозумiе значення тiею дужки? Хiба латиноамериканцi використовують той самий iнтернет-синтаксис, що й ми?
«Що таке ламiнекс? Та картка з нашими даними? Менi ii поки не видали».
Ось ми i приiхали. Сектор приз на барабанi. Чому так завжди виходить, що варто менi хоч щось спробувати запланувати, так все летить пiд три чорти. Зате як нiчого не плануеш – все йде не так i погано. Так i пiдмивае зробити неправильнi висновки i життя пустити на самоплив. А може, я того не помiчаючи, так i зробив, а сам тiшу себе iлюзiями.
«Це проблема?» – моi роздуми перервало наступне повiдомлення.
«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаеш ламiнекс. Без нього нiяк». Усмiхнений смайлик з краплею поту для виразностi i дружелюбного тону. Кожен раз, як потрiбно використовувати iнтернет-пунктуацiю, вiдчуваю себе шестидесятирiчним дiдом, що вперше вiдкрив для себе магiчний свiт Фейсбуку. «Не хочеш поiсти?» – дописав.
«Хах, з роботи я так i не вийду. Зустрiнемось у крю-месi через пiвгодини».
Так, наскiльки же одночасно одноманiтним i рiзноманiтним може бути життя, подумав я. За дванадцять днiв круiзу я змiнюю сiм портiв i шiсть краiн. І все одно воно крутиться навколо одних i тих же трьох-чотирьох мiсць на кораблi. Невже щоб я не робив i де б я не жив – воно буде незмiнним набором одних i тих же ритуалiв, а змiнюватимуться лише декорацii?
Я думав про це i дивився у вiкно. З порту вiдкривався до нудоти кiнематографiчний вид на статую Свободи. Теж саме вiдчуття кожен раз: скiльки разiв я все це бачив, хоч нi разу тут не був. Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом. Але у вiдповiдь – як завжди тиа.
– Не проти, якщо пiдсяду? – спитала вона i усмiхнулась мило, хоч i трохи награно. Здаеться, я зробив те саме.
– Завжди не проти. Пiдсiдай хоч кожен день. Так, насправдi, було навiть краще.
– Ну, почнемо сьогоднi, а далi видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.
– Значить, залишилось тiльки дочекатись наступного канадського порту.
– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?
– В Нью-Йорку нiхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтiкаемо, як таргани в пiдсобках, коли свiтло вмикаеш.
– І ти би втiк?
– Я вже рiк як втiкаю, – вiдповiв я i показав на свiй бейджик з iм’ям, пiд яким красувалась назва моеi крани. І поки вона не почала менi спiвчувати або розпитувати про сiм’ю, я тут же продовжив: – А в iнших американських портах тобi окрiм ламiнексу потрiбен ще один папiрець – І-95. От тодi вже тебе будуть вважати за повноцiнну людину. На скiльки це можливо для крю корабля. Навiть американським повiтрям подихати дозволять.
– А для канадського повiтря воно не потрiбно?
– Для канадського – достатньо одного ламiнексу. Ну, е ще одна програма, ArriveCan, де потрiбно буде ввести своi данi. Тобi супервайзер нiчого про це не розповiдав?
– Нi, – вiдповiла вона i посунулась до мене поближче. Так, що я шкiрою вiдчув ii дихання. – Можеш менi допомогти?
Вона простягла менi свiй телефон. Я вiдкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав ii завантаження. Їi подих ставав усе ближче, поки я не вiдчув приемну важкiсть ii плеча. Наче на екранi вiдбувалося щось надзвичайно важливе, вона не вiдриваючись заглядала в нього, опираючись всiм тiлом на мою руку.
– Ти iй очевидно подобаешся. Ти б бачив, як вона тебе очима iсть, коли ти не помiчаеш, – зауважив Анрi, доiдаючи снiданок.
Кайла саме проходила повз i, як завжди, заманливо усмiхнулась, але не пiдiйшла. Вона нiколи не пiдходила, коли поруч були iншi. Особливо Анрi.
– Можливо, – вiдповiв я, дивлячись, як вона своею дитячою пружною ходою зникла у коридорi до наступноi зали. – Але закiнчиться це катастрофою. Я вiдчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрiчатись точно не слiд.
У вiдповiдь почув лише його «хм» i звук виделки, що б?еться об тарiлку
картоплi з телятиною в часниковому соусi. Що не скажи, а жити з найбiльш можливою розкiшшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нiкому. Я ж повернувся до своеi тарiлки з рисом i м?ясом невiдомого походження, намагаючись заглушити непотрiбнi думки. Виходило не дуже.
Вона наздогнала нас у коридорi М1. Я саме повертався до своеi кабiни.
– Покажеш менi, де проводяться тренiнги? – погладжуючи мене по руцi, спитала Кайла, наче за словами стояло щось зовсiм iнше. Вона зовсiм не помiчала Анрi, що стояв поруч, та iншу новеньку дiвчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаеш?
– Йдiть за мною, – сухо вiдповiв вiн. Дивно, поруч з нею Анрi веде себе зовсiм по-iншому.
– На восьмому поверсi.
– То це крю-бар?
– Звичайно, тут усi дороги ведуть у крю-бар. Або в офiс HR. Але ця дорогазазвичай остання.
Кайла i ii подруга мовчали, наче й не чули цього дiалогу. Теорiя «культурного iгнорування» Петра Штомпки – ми приймаемо правила гри у потрiбнi моменти i вдаемо, наче не чуемо розмов, якi нас не стосуються. Таке собi ввiчливе iгнорування, подумалось менi. Чого тiльки не вискоче iз пам’ятi пiсля п’яти з половиною рокiв навчання в унiверситетi. Особливо, коли цi знання тобi ще жодного разу в життi не знадобились.
Ми вийшли з лiфта.
– Дякую, – м’яко провiвши рукою по моему передплiччю, сказала Кайла. Ми трохи вiдстали вiд iнших i вона тут же перетворилась на бiльш впевнену.
– Та я й нiчого i не зробив. Це Анрi провiв нас.
Вона лише вiдвела очi. Що такого вiн про тебе знае? Чи може бачить те, чого не бачу я?
– Хочеш зустрiтися пiсля тренiнгу?
– Побачимось, – лише вiдповiла вона i поспiшила за iншими.
Через пiвгодини ми зустрiлись на тому ж мiсцi. Бiлi дверi в кiнцi коридору вели до вiдкритоi палуби для працiвникiв. Вона знаходилась на самому носi корабля. Декiлька тренажерiв, не зрозумiло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафiновано романтичну сцену i один з найкращих видiв, доступних на кораблi. Дивно, як це мiсце вiддали для крю. Напевно, технiчнi обмеження або той факт, що вийти сюди можна тiльки через пiдсобнi примiщення i бар.
Я вiдчинив дверi i, ледве торкаючись ii спини, провiв Кайлу до перегородки, що вiддiляла нас вiд польоту вниз, у безкiнечну глубину океану.
– Ти була тут ранiше?
– Нi, це мiй перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навiть крапки для тайм контролю на деяких мiсцях налiпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свiй колiр.
– Серйозно? Покажеш менi?
– Ще чого, ти ж iх всi поперелiплюеш!
– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаеш, моя Гретель.
– Дивись тiльки, аби нас в кiнцi не з?iли, мiй Гензель.
– Головне, аби ми не з?iли одне одного.
Вона розсмiялась. Менi так подобаеться ii смiх, i все одно я в нього нi краплi не вiрю. Наче слухати накладену звукову дорiжку популярного ситкому. Розумiеш, чому люди на записi смiються, можеш навiть смiятися з ними, але в справжностi iхнiх емоцiй усе одно сумнiваешся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief» у моiй власнiй з нею iсторii.
Ми говорили якiсь нiсенiтницi про плани на майбутне i життя (чи його дивну симуляцiю) тут, на кораблi i поза його межами, а я думав про ii губи i все впевненiше огортав ii талiю.
Настав час повертатись. Ми зайшли в лiфт однi. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене. Повисла пауза. Я дивився в ii такi виразнi, такi чорнi очi. Боковим зором помiтив свое трохи розчервонiле обличчя, нависаюче над ii хвостиком. Та на менi ж все буквально написано! На обличчi Кайли з’явився вираз, як у тигрицi у тiй дивнiй сценi з «Короля Лева». Ти знаеш, про яку сцену я кажу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/chitat-onlayn/?art=70534678&lfrom=174836202&ffile=1) на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
