І ти точно повинна знати, що я нiколи особливо не вiрив в езотеричнi матерii: Дiда Мороза, магiю, Бога, верховенство права, Пенсiйний фонд Украiни чи систему соцiального забезпечення. І 24 роки життя в нашiй державi показали, що в бiльшостi випадкiв я мав таки рацiю.
А от у що вiрю, так це в людську схильнiсть мiфологiзувати закономiрностi, якi не розумiемо. А тому й хочу – навiть не так – тому менi потрiбно подiлитися тим сном. Знаю, про що ти подумаеш. «Якi ще сни, дядя? Ти що, зi щогли на своему кораблi впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрiв, де побував, що цiкавого робив». І знаеш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я i сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про своi сни. По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моiх дiтей або ми хоча б не спимо разом, розповiдi «а що менi сьогоднi приснилося i щоб це могло значити» краще залишити при собi. Але… менi страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотiв би про це розповiдати iм. Розповiсти про це я можу тiльки тобi.
Наш свiт розвалився у ядернiй вiйнi. Не залишилось нi краiн, нi урядiв, нi армiй – нiчого. Ми живемо на останках цивiлiзацiй, намагаючись добути те, що ще не було поховано пiд метрами i метрами радiактивного пилу i пiску, вичищаючи залишки продуктових складiв, магазинiв та термiналiв, яким повезло бути подалi вiд ядерних «грибiв».
Коли закiнчились i вони, нам пощастило натрапити на пiдземний бункер, що за щасливим збiгом обставин був облаштований усiм необхiдним для виживання: резервуари з водою, теплицi, генератори, запаси палива, iжi i води. Нашiй маленькiй групi цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, i не сказати, що ми дуже близькi – ми зустрiлися волею нещастя i майже не розмовляли – люди цi були не дуже говiркi, якщо чесно, та й хто ж iх звинувачуе, пiсля апокалiпсису-то. Але спiльне виживання дуже швидко зносить усi бар?ери. Тож я вiдчував, ми – будемо тут щасливi.
Життя на новому мiсцi йшло своiм ходом, ми дуже швидко обживалися, дослiджували все новi частини бункеру. Ну як дослiджували – роблю це в основному я. На мiсцi менi нiколи не сидiлося.
І все було б добре, i життя йшло своею чергою, якби не постiйний сморiд, що кожного дня ставав все нестерпнiшим. Ігнорувати це було вже не можливо, i залишалось або знайти джерело i усунити його, або покинути так добре облаштоване мiсце. Останне, звичайно, зв даних умовах зовсiм не варiант. Я почав дослiджувати кожен мiлiметр нашого пристанища i ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один пiдземний хiд. Хiд настiльки глибокий, що як туди не свiти лiхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Моi компаньйони, звичайно, йти туди навiдрiз вiдмовляються.
Вони взагалi люди доволi апатичнi. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система пiдземного каналу для води виводить мене в iншу, та ще в одну, i так до тих пiр, поки я не збиваюсь з рахунку. Дiдько!
Я точно заблукав. Так тут i помру в цих пiдземних коридорах. Нiхто навiть не пiде за мною.
І тут один з коридорiв пiдземного лабiринту виводить мене у велику бiлу залу. Освiтлена десятком прожекторiв, вона не зберiгае в собi нiчого, окрiм компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблiв сюрреалiстично мало, i вони занадто маленькi для такого мiсця. Наче хтось пофарбував у бiлий i перенiс меблi з моеi квартири на цiлий поштовий склад.
Я не одразу ii помiтив – дiвчину на диванi. Вона спить чи…? Перш нiж подумати, вона розплющила очi i кинулась на мене. Трохи лице менi все не розцарапала. Я скинув ii з себе i придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нiчого тобi не зроблю! Тiльки заспокойся!»
Халепа! Я навiть не впевнений, що вона мене розумiе.
– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тiльки злiзь з мене,
Я аж закляк.
– Злiзь з мене, будь-ласка, – повторила вона.
– Ой, вибач, – нарештi вiдповiв я i виконав ii прохання. – Просто не очiкував, що ти…
– Що я що? Не здичавiла?
– Ну, типу того. Ти тут одна?
– Ми всi тут однi, – невдоволено вiдповiла вона.
Вона вивела мене з пiдземних лабiринтiв до нашого нового дому. Всi iншi якраз знову посiдали вечеряти. Насправдi вечеряли вони чи снiдали, нiхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радiоактивного пилу i ми просто умовно домовилися, що отакий прийом iжi буде вважатись снiданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третiй, а значить, вечеря. Я якраз зголоднiв i дуже зрадiв, що поспiв вчасно. Жаль тiльки, джерело смороду вiднайти не вдалося.
Моi компаньйони навiть не здивувалися новiй особi. Тiльки глянули на неi, i продовжили шкрябати вилками по дну своiх банок з консервами хто зна якоi давностi.
– Вони завжди були такими? – здивовано питаеться моя нова знайома.
– Та скiльки iх знаю. Апатiя – далеко не найгiрше, що з людьми можуть зробити такi умови життя.
– І тобi нормально?
– Краще вже так, нiж одному.
Дiвчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зi мною на поверхню. І едина, хто готова була ризикувати своiм життям заради мого. Днi швидко переливались у тижнi, а тi, у свою чергу, у мiсяцi.
Ми проводили майже весь час разом i, логiчно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне iгнорування нею будь-кого iншого з нашоi маленькоi комуни. Вона навiть за одним столом з нами не iла.
Врештi-решт я вирiшив щось з цим зробити. Зiбрав усiх у великiй залi – там, де ми зазвичай i приймали трапезу. Тобто займались найважливiшою рiччю, разом зi сном та збиранням припасiв. Життя в цей час стало доволi примiтивним, що тут скажеш.
Я зiбрав усiх i пiдлаштував все так, аби моя подруга з?явилася на цю «iнтервенцiю». Вона ввiйшла в кiмнату i ввiмкнула свiтло.
– Блядь!– вiд несподiванки зойкнула вона, i перевiвши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, вiдбуваеться?
– А ти не бачиш? Ми проводимо iнтервенцiю.
– Що проводиш?
– Не я, а ми. Чому ти iгноруеш iнших?
– Ігнорую? – повiльно повторила вона i обвела поглядом кожного присутнього в кiмнатi. – Може досить? Пiшли краще у вилазку вже.
– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дiвчина втупила свiй погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповiльненiй зйомцi я дивився, як розширились ii очi, як губи викривились в подобi усмiшки. Простiр величезноi зали до верхiв заповнився ii iстеричним хохотом.
– Ти серйозно? Як можна бути таким слiпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своiм дорогим друзям!
Вона схопила нiж i жбурнула його. Менш нiж за секунду вiн пролетiв через кiмнату i ввiйшов у очницю жiнки, що сидiла поруч мене. Пройшовши крiзь голову, вiн акуратно виглянув з ii потилицi.
Мiй подих перехопило. Не вистачало повiтря, аби навiть закричати.
– Подивись на неi! – продовжувала моя супутниця, пiдiйшовши ближче. Вона м?яко провела холодною долонею по щоцi i рiзко повернула мою голову в бiк нещасноi. Вона очевидно була мертва.
Чому ж iншi нiчого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити ii? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помiчати… Шкiра… сiрi шматки гнилоi шкiри нещасноi звисали з поблискуючого бiлизною черепа.
– Як?
– Тепер розумiеш? – вiдпустила мою голову супутниця, провiвши рукою по моему волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І вiн менi iнтервенцiю думае влаштовувати! Ух ти мiй дорогий псих!
– Як ти це зробила?
– Ти псих, а не iдiот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозумiти.
– Давно вони… такi?
– Вони завжди такими були, мiй милий.
– То це не ти зробила?
– Про що ти, мiй милий? Не можна вбити те, чого не iснуе.
Не розумiючи, про що вона, я оглянувся на тiла позаду мене. Нi компаньйонiв, нi жiнки з пробитою головою – тiльки я i моя подруга у великiй бiлiй кiмнатi.
– Нас тут тiльки двое? – здивовано спитав я.
– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальностi, мiй друже: нема тут нiкого. Нiчого тут немае. Окрiм, можливо, мене. А ти зараз вмираеш пiд завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стiкаеш кров‘ю в траншеях пiд Бахмутом. А можливо, тобi взагалi повiдривало ноги i лiкарi зараз вирiшують, чи варто продовжувати ту агонiю, що тобi доведеться називати життям. Сморiд, що ти вiдчуваеш весь цей час. Це не сморiд бункеру. І не мерцi. Це гниття твого власного тiла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент ii розповiдi i в кожен момент вiрив, що саме це, це моя реальнiсть i насправдi це i вiдбуваеться зi мною.
Нарештi я закричав – що е сили, так, як не кричав з тих пiр, коли крик був единим можливим способом вплинути на оточуючий мене свiт…
Прокинувся у власному лiжку, на другому поверсi кабiни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся вiд власного крику. У двi тисячi двадцять другому роцi.
– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блiдо-бiлi пальцi повiльно проводять по моiй щоцi. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я i навiть не ворушився. – Я допоможу притупити бiль, головне – вiддайся фантазii, не повертайся у реальнiсть. Вона значно страшнiша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвiнок будильника. 20:20. Через десять хвилин менi потрiбно бути на роботi. Я розплющив очi i ще довго лежав, прислуховуючись до власних вiдчуттiв. «Це тiло мое, я – справжнiй i все навкруги реально. Нiкому i нiколи я контроль не вiддам» – прошепотiв у темряву. – Чуеш, я знаю, що це реальнiсть».
І чим бiльше я шепотiв, тим бiльше сумнiвався у правдивостi своiх слiв. Невже я божеволiю?
Я встав з лiжка, набрав у Лондонi води i вмив обличчя, зiтерши з себе залишки кошмарiв, i вирушив на роботу, де шум тарiлок та кисло-солодкий запах переведеноi iжi вiдродили в менi реальнiсть. Починався мiй перший робочий день.
Глава 4. Закоханiсть вiд бездiлля. Жовтень
І знову привiт, Л.!
Не уявляеш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто рокiв сумував за нашими переписками i, особливо, лiкувальними ментальними пiздюлями, що часом ти менi виписувала i якi так менi бувають потрiбнi.
Шкода, що пишу тобi тiльки тодi, коли менi вони так необхiднi, але зараз якраз такий випадок. Сподiваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити менi, чому я iдiот. На кораблi вже три тижнi. Двадцять два днi, якщо бути точним. Люди тут днi не рахують. Кажуть: так час йде повiльнiше. Але менi вiд цього простiше. Рахую, скiльки тут пробув, скiльки краiн проiхав, зi скiлькома дiвчатами був близький. Так, наче цi числа визначають хто я. Наче зберiгають вiд втрати себе.
За цi три тижнi життя знову врослось в цi дев’ятнадцять поверхiв кают, коридорiв, ресторанiв, фуд-кортiв, буфетiв, казино, дитячих центрiв, бiблiотек, кiнотеатрiв та всього, що тiльки можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три тисячi людей i пiвтори тисячi працiвникiв не сильно задумувались, нащо вони взагалi телiпаються в цiй величезнiй чашцi Петрi посеред Атлантичного океану. Поступово починаю забувати про iснування свiту за межами цих металевих стiн. Розумiю, що вiн е, але вiдчуваю його, як щось безкiнечно далеке, нiяк не пов?язане з моiми днями i ночами. За останнiй тиждень я думав про дiм не бiльше, нiж ти – про погоду на Венерi. Свiт корабля став единою данiстю: я давно перестав задаватись питанням, чому тут не iснуе тринадцятого поверху або кабiни. Будь-якоi кабiни: нi хоч сто тринадцять, нi хоч чотириста тринадцять – такого номера в кiнцi не стоiть взагалi. Навiть на корабельних телефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушуе посеред ночi красти ганчiрки з комiрчин рум-стюардiв. Чому би просто не замовити новi? Це ж матерiал, необхiдний для роботи, не продаемо ж ми його налiво. І чим бiльше ми iх крадемо, тим з бiльшою вигадкою стюарди iх ховають – поки в якийсь момент це не перетворилось у квест кiмнату з пошуком захованих ключiв, вiдволiкання уваги iнших працiвникiв, стояння на стрьомi i обшуку, постiйного обшуку темних комiрок з лiхтариком в руках. Я досить швидко звик i до цього. Це навiть весело.
Єдине, що першi днi не йшло з голови, це фотографiя на чотирнадцятому поверсi, напроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографiями у дорогих картинних рамках, зробленими постiйними пасажирами. Щонайменше так говорять пiдписи пiд ними. Однак ця фотографiя особлива: на нiй – Одеський оперний театр. Якiсь двi вулицi вiд квартири. І пiд фото пiдпис: «Види пiвнiчноi Європи».
Що? Яка ще, бляха, пiвнiчна Європа? Це Одеса, чорт би вас забрав! Украiна! Навiть сторону свiту неправильно вказали!
Захотiлось зiрвати картину, забрати ii до себе i виправити пiдпис. Хотiлось розповiсти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче iграшкова будiвля в бароковому стилi знаходиться в моему мiстi, а не в абстрактнiй «пiвнiчнiй Європi»
Так до кого можна звернутися? До метро-дi? Чи краще до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далi. Не зараз – треба спочатку доставити замовлення.
На кораблi нiколи не бувае достатньо часу. І всi думки вiдкладаються на потiм. Поки не розчиняються у киплячому бульйонi однакових днiв.
Так минули першi три тижнi. Настав четвертий для мене turn-around day – день, коли корабель повертаеться в початковий порт i набирае нових гостей. А також нову, дешеву за мiсцевими мiрками робочу силу. Я щойно скiнчив своi обов’язки i з вiдчуттям розслабленоi безтурботностi безпричинно вештався по головному коридору для персоналу. Вони тут називають його М1. В головi безконтрольно пропливали плани на наступнi дванадцять годин, коли раптом мiй погляд зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дiвчинка з великими чорними очима i волоссям, зiбраним у смiшний хвостик на макiтрi, слухала вступну iнструкцiю разом з десятком iнших новоприбулих. Проходячи повз них, вiдчув тихий шум i потiм нiби хтось перемкнув канал в моiй головi, заглушивши всi iншi сигнали думок, показуючи лише ii личко крупним планом.
Вона ж мене навiть не помiтила. Секунда, я проходжу повз, i ось знову думаю, о котрiй годинi краще виходити в Маямi, чи варто брати таксi до центру i скiльки годин серед цих неймовiрних дванадцяти годин вiльного часу залишити для сну.
Наче нiчого й не трапилось. Не було нiякоi перерви у мовленнi, тобi лише здалося.
Не думаю, що коли закохуешся з першого погляду, серце прискорюе серцебиття. Не правда, що починаеш думати про свое кохання безперервно. Скорiше, це схоже на вiрус, що пiдчеплюе i не помiчаеш, поки не стае занадто пiзно.
Наступнi декiлька днiв я провiв як зазвичай, вночi розносив iжу, робив заготовки, мив комiрчини, поки думками лiтав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.
Вiд нудьги я багато спостерiгав за людьми на кораблi i помiтив, що вони дiляться на три основнi категорii: тi, що справляються зi всiм цим гiмном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечiр можеш знайти в крю-барi), тi, що займають свiй вiльний час постiйними пошуками сексу (з цими можеш i не пересiктись, якщо сам не шукаеш – але почуеш про них обов’язково) i, останнi: хто намагався втекти з корабля за кожноi лiпшоi нагоди. І хоча iнодi хтось вiдносився одразу до декiлькох груп або ж переходив вiд однiеi групи до iншоi, принцип залишався незмiнним.
Я вiдносив себе до останнiх i кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля. Але сьогоднi, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотiв iсти, просто iнодi, особливо тут, мене наче тягне в мiсця зовсiм iррацiонально, без мети, аби просто вiдчути рух.
Наче таким чином втiкаючи вiд темноi тягучоi нудьги моеi кабiни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Вiзьму кави, круасанiв, а опiсля пiду до кабiни, прийму душ, переодягнусь у звичнi джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тiльки проблему з IPM потрiбно вирiшити.
Думавши над вирiшенням цiеi проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже мiсяць мого перебування тут я нi разу не бачив його працюючим.
У вiдповiдь я почув напрочуд милозвучне «Hello!». Вiдчинилися дверцятка нижнього вiдсiку машини для морозива, i з середини показалось трохи почервонiле личко. Я ii одразу впiзнав. Та сама «дiвчинка-хвостик».
– І де тепер тiльки новачкiв не поселяють, – вiд несподiванки ляпнув я. – Сподiваюсь, не розбудив?
– Та нi, я вiд супервайзерiв ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторнiше i зручнiше, нiж у моiй каютi. І морозиво завжди пiд рукою. Не хочеш спробувати?
– Морозиво чи твою каюту?
– Обидва варiанти.
Ми перекидувались смiшливими поглядами, з останнiх сил стримуючи посмiшки. Я вперше дивився iй в обличчя, хоча й трохи пiд незвичним кутом. Одне iз тих облич, якi таять особливий секрет i змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рiдко менi доводилось бачити такi вдома.
– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потiм непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядае небо. Боюсь, занадто довго ти в машинi для морозива просидiла. А потiм вже, як джентльмен, можу i до твоеi комiрки пiдселитись i морозива поiсти.
– Вау, чудовий план. А ти не обманюеш – ти точно джентльмен?
– Мама так каже. Вона обманювати не буде.
– Вiриш усьому, що каже твоя мама?
– Не моя – просто якась мама. Тут iх багато. Не даремно кажуть: чужих матерiв не бувае.
– Здаеться, так кажуть про дiтей.
– Нi, дiти мене поки не цiкавлять.
– Твоя правда. Про дiтей говорити ще зарано. Та й куди ми iх в цiй комiрцi запхнемо?
Повисла кiлькасекундна пауза. У ii очах мерехтiв знайомий ще з одеських барiв веселий вогник, коли невимушений дiалог перетворюеться у гру у пiнг-понг напiвiронiчними фразами. Поки один iз гравцiв не спасуе або не пропустить свою подачу. Тодi переможений вiддаеться на милiсть переможцю. Або ж залишаеться на одинцi з прикрою нiяковiстю та кислуватим присмаком жалостi до себе. Це якщо той, хто програе – хлопець або дiвчина, в якiй початково i не були зацiкавленi. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
