Генри Лайон Олди "Захребетник"

Захребетник
Генри Лайон Олди

Три повiстi про чудеса #1

Генри Лайон Олди

Захребетник

CAPUT I

у якому хлюпають хвилi й цвiтуть дикi абрикоси, кричать чайки й гендлярi, гояться сердечнi рани й вiдбуваються випадковi знайомства, а також з’ясовуеться, що вiд смаку халви до дзенькоту клинкiв – дев’ять iз половиною крокiв навпростець

Сонце сiяло.

Море шумiло.

Життя на бульварi ДжуджанМаджудж вирувало.

– Фiсташки! Смаженi фiсташки!

– Шербет! Солодший за поцiлунок красунi! Густiший вiд кровi героя! Дешевший за чуже горе! Налiтай, набирай…

– Ай, кебаб! Вай, кебаб!

– Дай кебаб!

– Сувенiри! На згадку! На добру пам’ять, на вiчну пам’ять!..

– Перснi iз джинами! Лампи iз джинами! Кому мiсто зруйнувати? Кому палац побудувати? Кому в Дангопею злiтати?

– Халва! Проходиш мимо – вже солодко…

– Агов, гавироззяви! Вирушайте з КейКубадом Колишнiм у хадж по визначних пам’ятках! Палац султана Цимаха! Руiни Паленого Покляпця! Зiбрання мумiй Бейлербея! Хто не бачив, марно життя прожив!

– І ось цей кисломордий iблiс, чия душа – темний лiс, чие серце – смердюча яма, а руки схожi на гаки гробаря, й каже менi своiм бридким голосом: «Кралечко, якщо ви погодитеся вийти за мене замiж, я буду найщасливiшим чоловiком на свiтi…»

– А ти?

– А що я? Замiжто хочеться…

На сходi, як на сходi, особливо в Баданденi. А ще як повагом простувати знаменитим бульваром ДжуджанМаджудж, отуди вниз, до моря… Їйправо, шановнi, нiчого у свiтi не знайдеш схiднiшого, хоч сто рокiв скачи верхи у потрiбному напрямку. Тiльки даремно час гаятимеш…

Помiркуйте самi!

Родимки на щiчках красунь схожi тут простотаки на грудочки амбри. Тюрбани на лисинах мудрецiв вивищуються, мов кипариси в передгiр’ях адСамум. Звитяга воiнiв сягае пiднебесся, млiсть гаремiв стелиться запашним димом кальяну; цiкавiсть приiжджих розцвiтае червоною трояндою в райському саду. Юнаки в Баданденi стрункi, як лалангський спис, хлопчики прекраснi, як пiсня солов’я, а зрiлi чоловiки розважливi, як цiлий диван вiзирiв, кинутих до зiндану через iхнi дурнi голови.

Про халву вже можна й не згадувати.

– Халва! Горiхова!

– Халвааа! Фiсташкова!

– Соняшникова!

– Морквяна!

– Із кунжутом! Із сабзою!

– По вусах стiкае, душа радiсть мае…

– …ваааа!

У вируваннi пристрастей, у хмарi ароматiв, пiд крики торговцiв i плiтки вiдпочивальникiв, iшов бульваром парубок у камзолi кольору корицi, стрункий та замислений. Панi рiзного вiку, здатнi на легкий флiрт або на любов до смертi, проводжали його поглядами, за якi iнший ловелас пожертвував би фамiльним спадком.

Але об’ект жiночого iнтересу крокував далi.

Молодиковi було трохи за двадцять, i вiн вважав себе цинiком.

Цинiком у такi роки стають, якщо зазнають краху в романтичному захопленнi, розтринькають казеннi грошi або розчаруються в iдеалах. Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо – а саме так звали нашого парубка – припав до втiшливих соскiв цинiзму з причини третього варiанту.

Ще недавно в нього були iдеали.

Чудовi й пiднесенi.

І от вони рухнули, наразившись на голу дiйснiсть.

Ледь отямившись вiд ран, зокрема вiд перелому щелепи – на жаль, найчастiше iдеали, трощачись, вцiляють iдеалiстовi по зубах! – вiн зрiкся колишнiх соратникiв, про що повiдомив iх письмово; чекав виклику на дуель – не дочекався; добу вибирав мiж мотузкою та отрутою – не вибрав; купив собi два камзоли: чорний зi срiблом i кольору корицi, з позолоченими гачками; i нарештi попросив поради у безмежно любого дiдуся:

«Як бути далi?»

Дiд, Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен, що брав якнайжвавiшу участь у долi улюбленого внука й чимало сприяв поваленню iдеалiв, дати пораду не вiдмовився. Курорт, сказав дiд, пиятика та коханка. Коханок краще двi: молоденьку для куражу та зрiлу для престижу. Ще краще три, але тодi весь вiдпочинок пiде грифоновi пiд хвiст.

– Але куди менi поiхати?

Вибiр курорту для парубка був куди складнiший од вибору мiж мотузкою та отрутою.

– Їдь до Бадандена, Джеймсе. Там, де сонце кипить у кровi, душа лiкуеться сама собою…

Патрiарх родини хотiв додати, що у двадцять чотири роки новi крила в душi вiдростають швидше, нiж хвiст у ящiрки, але посмiхнувся й промовчав. Вiн був мудрим чоловiком, Ернест Рiвердейл, мудрим, а головне, делiкатним.

Рiдкiсна риса як на близького родича.

А як на родича похилого вiку – подвiйно рiдкiсна.

* * *

Дiд мав рацiю. Якщо по дорозi з Реттii до кордонiв Баданденскоi тиранii Джеймс удався до самоiдства i думав, що з життям покiнчено, то вже проiжджаючи над бухтою АбульФаварiс, вiн одержав запрошення вiд вусанябахадура, героя Шейбубськоi баталii, роздiлити з левами пустелi казан плову. Тут, на чудесному лонi природи, для военачальникiв, поранених у битвах за вiтчизну, указом тирана Салiма iбн Салiма XXVI було обладнано райський закуток iз казенними красунями та юними виночерпiями.

А ветерани, кайфуючи, мучилися непогамованим почуття гостинностi.

Казан плову розтягся на тиждень. Казеннi красунi досхочу надiлили пестощами гостя й не взяли з нього нi гроша. Дiдiв заповiт про лiкувальну пиятику втiлився в життя аж занадто. І далi Джеймс поiхав неабияк утiшений, вихваляючи принади курорту в карбованих бейтах, узвичаених серед левiв пустелi. До левiв вiн однедавна вирiшив зачисляти й себе.

Голова болiла, рима накульгувала, зате в серцi панувала весна.

Добравшись до Бадандена, вiн зупинився в пансiонатi Ахмета Гюльнарi. Цiни за постiй були цiлком помiрнi, а привiтнiсть хазяiна й моторнiсть прислуги – над усяку хвалу. Так не бувае, – пiдказував здоровий глузд. Що ж, виходить, це чудо, – вiдповiдав Джеймс. Хiба пiсля всiх поневiрянь я не заслужив на маленьке диво?

Скептично пхикнувши, здоровий глузд поступився мiсцем здоровому ситому неробству.

Життя стало вiдчутно налагоджуватися. З коханками Джеймс вирiшив зачекати, стомлений бурхливим тижнем у бухтi АбульФаварiс. Вiн ледарював, спав до обiду, без мети тинявся по бульварi саме в тi години, коли сонце було милосердне до приiжджого; приймав цiлющi грязевi ванни; затiвав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрiбницi та сьорбаючи червоне вино iз глиняних чаш; уклiнно вiтався з привабливими дiвчатами i робив замiтки на майбутне.

Словом, iз користю витрачав години дозвiлля.

Тричi на день вiн iв люлякебаб, загорнутий у найтонший корж, шишкебаб на рожнi, политий кислим молоком, джуджакебаб iз курчати, смаженого над ялiвцевим вугiллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячiй кровi з кардамоном. Мiж цими трапезами вiн споживав у розумних кiлькостях нугу, рахатлукум, козинаки й, звiсно ж, халву.

О, халва!

Виникало побоювання, що новi камзоли доведеться розширяти в талii.

Якось вiн заглянув у публiчний диспутарiй, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемiв у смугастих халатах iз тридцятьма улемами в халатах iз гаптованого шовком кашемiру. Мудрецi сперечалися про рiзницю мiж високим i ницим – як удавану величину. Усе закiнчилося загальною бiйкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемiв. Один iз них, найосвiченiший, а може, найупертiший, одiрвав йому з камзола кольору корицi позолочений гачок.

Потiм, охолонувши, мудрець вибачився, дiстав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будьякий кравець позаздрив би.

Пiсля вiзиту до диспутарiю Джеймс вiдчув, що дозрiв для найвищих висот мудростi. Затiваючи розмови пiд червоне винце, вiн облишив дрiбницi, не вартi доброi бiйки, а заходився вдаватися до обговорення речей пiднесених, можна сказати, фiлософських. Немае щироi дружби на землi. Добро та зло – яскравi брязкальця для наiвних простакiв. Пiсля мене – хоч потоп. Живи сьогоднiшнiм днем. Усi жiнки… Ну гаразд, не всi. Ви, панi, щасливий виняток.

Але в цiлому ви зi мною згоднi?

Із ним погоджувалися.

Або сперечалися, що, по сутi, лише збiльшувало кiлькiсть мудростi на землi.

Схоже, не тiльки в Джеймса Рiвердейла нещодавно рухнули iдеали. На бульварi ДжуджанМаджудж вистачало цинiкiвскороспiлок, випадкових мiзантропiв i дорослих, досвiдчених осiб вiком вiд п’ятнадцяти до двадцяти п’яти рокiв, якi вже добряче пожили на бiлому свiтi та яким прописали лiкування курортом.

– Хаммам! Лазневий день! Паримо, миемо! Шкребемо п’яти, вправляемо кiстки…

– Пенали! Калами! Чорнильницi!

– Кому древнiй артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квiтучоi Пустелi?!

– Халва!

– Публiчнi страти! Усi на Площу Щироi Спокути!

– І ось ця фея, зi стегнами, мов пiщанi бархани, зi станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже менi голосом нiжним, наче сопiлка: «П’ять дхармiв, iшачку, – i стели килимок хоч тут…»

– А ти?

– А що я? Постелив…

– Халвааааа!

– Рустенськi клинки! Лалангськi списи! Самi колють, самi рубають!

Вiд носiя халви до найманого заманювача, який дер горлянку перед кожною крамницею зброi, було якраз дев’ять iз половиною крокiв. Це якщо йти навпростець. Навiщо Джеймс лiчив кроки – невiдомо. І навiщо вирiшив зайти до зброяра, теж зосталося загадкою – насамперед, для нього самого. Купувати спис, отой, що, прислухаючись до рекомендацiй, сам коле – горiхи, чи що? – вiн не збирався.

Перед будьяким списомсамоколом Джеймс Рiвердейл вiддав би перевагу рапiрi в правiй руцi та дагу – в лiвiй. Але нащадок родини, котра вiд поколiння до поколiння народжувала учителiв фехтування; сам чудовий боець; улюбленець маестро Франтiшека Челлiнi; молодик, що пройшов повний курс вiйськовоi гiпноконвертацii в гомобестiарii храму Шестирукого Крi; людина зброi до останньоi кiстки…

Дивно, що вiн не помчав у цю крамницю вiдразу по прибуттю до Бадандена.

Мабуть, квiтучi абрикоси вiдволiкли увагу.

Наявнiсть заманювача викликала смутнi роздуми. Гарний клинок не потребуе, щоб про нього репетували на цiлий свiт. Справжнiй булат iз Рустена любить тишу, бо його, як правило, провозять контрабандою. Але, переступивши порiг та обвiвши поглядом виставлений товар, призначений завдавати поранення рiзного ступеня важкостi, Джеймс зрозумiв: усе не так уже й погано.

Цiлком пристойнi криси з Мальтану.

Можна дещо дiбрати зi стилетiв.