Генри Лайон Олди "Захребетник"

Списи – лайно.

Широкий вибiр ятаганiв для аматорiв.

Рустенськi шаблi – пiдробка.

Є непоганi брети iз чашкою в «пiв’яйця».

Углибинi крамницi хазяiн, жвавий товстунець, обговорював iз клiентом достоiнства мисливськоi шпаги. Клiентовi подобався довгий i мiцний клинок, що розширювався до вiстря на зразок лопаточки. І рукiв’я подобалось. Але поперечна чека, вставлена в отвiр лопаточки, йому здавалася недостатньо надiйною.

Хазяiн однак запевняв, що чека нездоланна, як Овал Небес.

– Слона втримае! Дракона!

– Так уже й дракона… – сумнiвався клiент.

– Левiафана!

Мисливська шпага мало зацiкавила Джеймса. Такi в Реттii називали «свинячими мечами», i ходили з ними не на слона, а тим бiльше не на дракона, а на вепра.

Мабуть, клiент – палкий любитель кабанячоi печiнки…

Молодик повертiв у руках важкий палашзульфiкар iз роздвоеним вiстрям i повернув назад на стiйку. Палаш не надихнув, незважаючи на екзотичнiсть «жала». Розчарував i легкий фламберж iз хвилястим лезом – головним чином, через цiну. Метнувши в мiшень один за одним три кинджали бахарськоi роботи, Джеймс кисло скривився.

І нарештi взяв ту брету, на яку накинув оком, щойно зайшов.

«Нiколи не варто явно демонструвати свiй iнтерес, – навчав його дiд. – Хоч би хто на тебе дивився, вiдкрито чи нишком, ворог чи торгiвець, будь незворушний. Утiм, любий онучку, це поки що не для нашого коня паша. Такi речi розумiеш тiльки з роками…»

Джеймс тайкома посмiхнувся.

Ми, цинiки, i в молодому вiцi безпристраснi, як скеля.

Вiн зробив двiйко пробних випадiв, глибоких i зумисне повiльних. Взяв ряд недбалих парадiв: приму, терцiю, кругову секунду. Збоку могло здатися, що хлопця атакують шквалом сiчних ударiв. Завершилася серiя вiдхиленням одночасно з найглибшим passado sotto, при якому лiва рука обперлася об пiдлогу.

Вийшло непогано.

Дуже довгий i важкий клинок брети дозволяв на рипостi вдало зiграти корпусом, висмикуючи зброю в iншу площину.

– Не вельми… – зауважили позаду.

Не обертаючись, Джеймс повторив усю серiю – вiд першого випаду до завершального рипоста з passado sotto. Цього разу вiн у фiналi довiв справу до крайностi, буквально стелячись над землею та далеко вiдвiвши назад лiву ногу.

Вiстря брети вдарило в опору стiйки з кинджалами.

– І все одно, – сказали за спиною. – Я не про вас, пане. Ви чудово володiете клинком. Але ця брета занадто важка для таких iгор. Є ризик вхопити по головi. Або по руцi. Швидкiсть – велике дiло.

– Може, я дiстану по головi, – спокiйно вiдповiв Джеймс. – А може, дехто отримае вправний укол у лiкоть. Або удар мiцноi крицi в правий бiк. На вашому мiсцi, я не був би таким категоричним…

І молодик повернувся до непроханого порадника.

* * *

Зрозумiло, то не був хазяiн крамницi.

Хазяiн нiколи не дозволив би собi панiбратства.

То був клiент.

Якоюсь мiрою, висловлюючись мовою трубадурiв, Джеймс дивився в дзеркало. Аматор «свинячих мечiв» мав такий же зрiст, як i вiн. Та й поставою був схожий: сухорлявий, гнучкий, рухливий. «Дзвiночок», жартував дiдусь Ернест, коли бував у доброму гуморi.

Одягався клiент не побаданденському – скорiше за пiвденноанхуеською модою. Хубон на волосянiй пiдкладцi, схожий за формою на обладунок; широкi, цупко простьобанi штани до колiн. На плечi «мисливець», як подумки назвав його Джеймс, накинув короткий плащ. Убрання довершував капелюх iз вузькими крисами.

Що ж до лиця, то дзеркало виявилося кривим.

Обличчя пiд капелюхом пасувало швидше бюргеровiброварниковi, мало гармонуючи зi статурою завзятого дуелiста. Буркотливий рот, одутлi щоки. Набряки пiд очима. На скронях – скiснi залисини; на потилицi волосся зiбране в чепуристий пук – срiбний, як перший iз двох нових Джеймсових камзолiв. Щоки в ряботиннi – слiди вiспи або нашкiрноi хвороби. Шрамик на лiвiй вилицi: зiрка на сiм променiв. Пiд кущуватими бровами, сховавшись у нори очниць, блищали двi вишнi – вологi, дуже темнi.

А ще – орлиний нiс iз нервовими нiздрями.

Перед тим, розмовляючи з хазяiном, «мисливець» стояв до Джеймса спиною. Хлопець не мiг бачити його лиця. Хiба що мигцем, коли «мисливець» трохи повертав голову, вивчаючи вподобану зброю. Та все ж здавалося, що в нього було iнше, бiльш пiдходяще обличчя.

А це йому припасували вiд випадкового чужинця, нашвидкуруч.

Ради забави.

«Що за дурнi думки?!» – осмикнув себе Джеймс.

Справдi, для випускника гомобестiарiю Шестирукого Крi, чоловiка, однiею з трьох бойових iпостасей якого був гнолльпесиголовець, вiн мислив занадто вiдстало. Якщо ти бачив людськi обличчя в птахiв, левiв i козлiв, або бичачу морду над потужними плечима богатиря, як в Іржека Чапи, найдобрiшого борцямiнотавра, з яким довелося вихилити пiсля занять чимало солодкого мускателю…

– Бажаете спробувати?

У Джеймсових словах зачаiвся виклик.

Хазяiн крамницi завбачливо зник, навiть не вагаючись. Нащо заважати шляхетним панам дiлитися один з одним секретами майстерностi? Мабуть, не вперше траплялися йому подiбнi випадки. Може, й мав од цього якусь вигоду.

Але недовiрливий спiврозмовник раптом посмiхнувся, i тим одразу згладив напруженiсть ситуацii. Коли рябий посмiхався, обличчя його ставало куди симпатичнiшим, – воно прямотаки випромiнювало чарiвнiсть.

– Я не хотiв скривдити вас, пане. Пробачте, якщо мiй коментар здався вам образливим. Звiсно ж, я хочу спробувати. Тiльки, благаю вас, давайте повiльнiше… Менi би хотiлося збагнути суть прийому, а не провокувати сварку. Гадаю, ви теж не прихильник рейнконтру?

Джеймс кивнув, миттево вiдтанувши.

Рейнконтром у школах фехтування називали бiй без правил.

– Агов, хазяiне! – рябий оглядiвся. – Дайно нам зо два шовкових гудзики!

– Навiщо? – поморщився Джеймс.

Вiн не був шанувальником гудзикiв, обтягнутих шовком, – iх надягали на вiстря шпаг пiд час навчальних двобоiв.

– Смiю сподiватися, пане, ми з вами цiлком досвiдченi?

На знак згоди рябий оголив шпагу, що висiла в нього на поясi, та вiдсалютував нею Джеймсовi. У вiдповiдь юнак привiтав «мисливця» бретою, яку все ще тримав у руцi, та без попередження перейшов до дiй, рухаючись пiдкреслено неквапливо.

Фiнтом у кварту «мисливець» змусив суперника зробити крок назад. Потiм, удавши, нiбито забарився iз продовженням, спровокував серiю ударiв у вiдповiдь, коротких i швидких, мовби завдано iх у справжньому, а не договiрному двобоi. Цiй атацi, в якiй вiдчувалася школа, Джеймс протиставив ряд академiчно чiтких, вивiрених, як то кажуть, «до кiнчикiв нiгтiв», парадiв. І в ту мить, коли дзенькiт клинкiв досяг апогею – так досвiдчений диригент серцем вiдчувае наростаюче крещендо оркестру – хлопець провiв, як i вимагалося, passado sotto.

Не дуже глибокий, але цiлком достатнiй.

Кiнчик брети легенько торкнув лiкоть «мисливця».

– Туше!

– Чудово! Зiзнаюсь, я був не зовсiм правий, сперечаючись iз вами…

Похвала, скажемо чесно, приемна навiть найзапеклiшим цинiкам. Джеймс подумав, що помилився з початковою оцiнкою «мисливця». Поза сумнiвом, гiдний добродiй. Вельми гiдний.

І ладен визнати свою помилку вiдверто, а це вже ознака шляхетностi.

– Ще раз?

– Звичайно! Що ви скажете, коли я…

Рябий спробував наприкiнцi серii дiстати клинком Джеймову голову, однак той ухилився, – i суперник його не зачепив. Замiсть цього довга брета ледь чутно вколола рябого в правий бiк. Якби рапiра ввiйшла серйозно, в «мисливця» був би привiд побоюватися за свою дорогоцiнну печiнку.

– Неперевершено!

– Ви менi лестите…

– Анiтрохи! Дозвольте, я ризикну повторити слiдом за вами…

Джеймс кивнув i помiнявся з «мисливцем» ролями, перейшовши в атаку. Паради рябого мали бiльш нiж пристойний вигляд; правда, iм бракувало лоску. Повторюючи passado sotto, вiн застосував той самий найглибший варiант iз опорою лiвоi руки об пiдлогу. Вийшло непогано, але в останню мить лiва нога «мисливця» трiшки поiхала.

Утримуючи рiвновагу, вiн бiльше, нiж треба було би, нахилився вперед. Випад вийшов довший вiд задуманого, i вiстря шпаги розпороло камзол на боцi Джеймса Рiвердейла.

Камзол кольору корицi, з позолоченими гачками.

Болю Джеймс не вiдчув. Подряпина, яка з’явилася через невправнiсть рябого, навряд чи була небезпечна. Замiсть роздратування – камзолатаки жаль, як не крути! – у серце закралося гордовите задоволення. Прийомто ви, пане, повторили, але, самi бачите, – в руках майстра й цiпок гору наскрiзь проткне, а пiдмайстровi накажи поклони бити, то вiн i лоба розтрощить…

– Ах! До чого ж я невправний! Пане, благаю вас…

Рябий вибачався без угаву.

Вигляд у нього був зворушливий: переляк, схвилювання, готовнiсть пiти на все, аби тiльки поранений не вважав його похибку навмисною провокацiею. Вiд грошовоi компенсацii Джеймс вiдмовився, незважаючи на те, що рябий наполягав; пропозицiю оплатити допомогу лiкаря також вiдхилив. Подряпина вiдразу перестала кровити, не забруднивши одягу. А камзол, як з’ясувалося при уважному оглядi, цiлком мiг обiйтися ниткою, голкою та немудрящими послугами кравця.

За задоволення треба платити.

Ми, цинiки, це знаемо.

Дiрка в камзолi та подряпаний бiк – невеликий плата за радiсть схрестити клинки з гiдним супротивником. Ви, пане, так i сприймiть: образи не тримаю, цiлком задоволений, вибачення прийняв. Рекомендую домогтися при тренуваннях, щоб кисть i лiкоть руки йшли вниз одночасно. Так, цiлком правильно. Ще попрацюйте ногами, стежте, щоб вас не пiймали на укол з опозицiею. І будете незрiвняннi.

Дозвольте попрощатися?

Брету Джеймс роздумав брати. Всетаки затяжка. Втiм, якщо в день вiд’iзду з Бадандена залишаться зайвi грошi, а хазяiн крамницi не знайде на неi iншого покупця…

Мiркуючи таким чином, вiн вийшов на бульвар, зробив дев’ять iз половиною крокiв вiд збройовоi крамницi до носiя халви, потiм ще двадцять чотири кроки до чайхани «Пiд небом голубим», – а там сiв за найближчий столик i незабаром вiддав належне люлякебабу, загорнутому в найтонший корж, шишкебабу на рожнi, политому кислим молоком, джуджакебабу з курчати, смаженого над ялiвцевим жаром, i «чорнiй» юшцi на баранячiй кровi з кардамоном.

На десерт вiн узяв нугу, рахатлукум, козинаки й, зрозумiло, халву.

У прийнятнiй кiлькостi.

А потiм запитав у чайханника:

– Шановний, де можна знайти поблизу вправного кравця?

CAPUT II

у якому все залишаеться, як i ранiше: хлюпання хвиль i цвiтiння абрикосiв, лементи чайок i гендлярiв, але вiд рогу вулицi до дзенькоту клинкiв цього разу – сто двадцять чотири кроки навпростець, а далi – як кому пощастить…

– Кальян у дев’ятий номер!

– Пелюстки троянд для обмивання! Номер вiсiмнадцять!

– Слiпого масажиста Назiра – до панi з номера три!

– Кави панi Вiвiан! Хутко!

– Перемiнити штори в тридцять дев’ятому!

– Прийняти речi в сонцесяйного гостя! Агов, гуляме!

– Не переймайся, Ахмете. Моя поклажа не потребуе носiя…

Свого часу, тiлькино приiхавши на навчання до храму Шестирукого Крi, Джеймс серйозно вважав, що Крiстобальд Скуна, засновник храму, справдi шестирукий. І був дуже здивований, коли, вручаючи маговi листа вiд дiда, вiн виявив, що уславлений гiпнотконверер – такий же, як усi, а шестирукiсть – лише художнiй образ.

Зате в Баданденi, дивуючись iз моторностi Ахмета, хлопець анi крапельки б не здивувався шестирукостi, восьминогостi й двоязикостi власника пансiонату. Мабуть, Ахмет мiг би сказати без крихти перебiльшення: «Пансiонат – це я!»

Зараз Ахмет, не перестаючи сипати наказами праворуч i лiворуч, реестрував у книзi пару нових гостей, з усього видно, подружжя. Скрiзь у дворi вирувало життя – бурхливе, але доволi тихе, щоб не потурбувати постояльцiв, якi в цей час iще вiдпочивали.

Як це виходило, Джеймс не знав. І знати не хотiв. Зворотнiй бiк будьякого мистецтва – мало привабливий, на вiдмiну вiд фасаду.

Одягнутi новi гостi були пореттiйському. Спершу Джеймс вирiшив, що перед ним – не дуже заможний аристократ iз дружиною. Гiсть, чоловiк удвiчi старший за Джеймса, вiдзначався елегантнiстю вбрання та вишуканiстю манер. Дорожня перука до плiч, борiдка клинцем, роздiлена посерединi сивим пасмом; у правiй руцi – чорна тростина з набалдашником у виглядi пучка мiдних цвяхiв.

При шпазi, проте вiн не справляв враження чоловiка, який часто оголюе клинок. Але iронiчний прищур i твердiсть погляду ясно промовляли: чiпати цього пана – все одно що пiд сокиру пiдставлятися.

А коли б якомусь забiяцi здалося замало цих прикмет, то нахабу зупинив би багаж гостей. Купа валiз, баулiв, капелюшних коробочок i саквояжiв дрiботiла на павукових нiжках слiдом за власником, хижо клацаючи замками – й, без сумнiву, вiдважно кинулася б його захищати, якби маг потребував допомоги.