Генри Лайон Олди "Захребетник"

Дружини мага Джеймс не запам’ятав. Не личить дворянину витрiщатися на панi, наче вуличному роззявi. Ну, руденька, середнiх рокiв. Станом пишна, але з талiею. На любителя. Напевно, провiнцiалка, що зумiла за допомогою шлюбу перебратися до столицi. Теж чародiйка?

Навряд…

Занадто простецька на вигляд.

Залишивши Ахмета влаштовувати новоприбулих з усiма мислимими й немислимими зручностями, вiн покинув двiр пансiонату. Минув конов’язь – точнiше, верблюдов’язь, якщо судити з кiлькостi горбатих велетнiв, що меланхолiчно жували жуйку. Мимохiдь пiдморгнув гарненькiй служницi – та несла повний глечик так, щоб пiдкреслити крутi стегна; у вiдповiдь пiймав грайливу посмiшку…

І пiшов вiдпочивати далi.

Вiдпочинок, кажучи по честi, – заняття надзвичайно втомливе. Хтось охоче вiддасть перевагу суворiй долi цiлодобового лiсоруба, аби тiльки не прилягти на тахту серед невiльниць та солодкоголосих чангирiв. На тахту, панове моi, раз ляжеш, два ляжеш, i не встанеш, i лiс рубати не схочеш; дивишся, а життя пролетiло повз тебе.

Так i проциндриш увесь свiй вiк, сунувши троянду за вухо.

Нi тобi солоного поту, нi пальця, необачно вiдтятого сокирою, нi докорiв дружини, нi плачу малих дiтей, нi болю в спинi, нi безсоння, нi безкiнечного зведення кiнцiв з кiнцями, нi чесноi вбогостi на старiсть, нi спiльноi могили, залитоi вапном…

Жах!

А що вдiеш?! – iнодi доводиться й вiдпочивати, хай йому грець…

От i Джеймс Рiвердейл iз усiею вiдповiдальнiстю ринувся в запашну купiль кайфу. Вiн затесався в юрбу цiнителiв бiля будинку суду, близько години милувався дервiшемкрутьком. Коли Джеймс пiдiйшов, дервiш уже крутився; коли вiдходив, той iще крутився. Схоже, до еднання з Абсолютом дервiшу залишалося рокiв двадцять. Поли одягу святоi людини кружляли з механiчною рiвномiрнiстю, повстяна шапка стояла сторчма.

На шапцi сидiв голуб i чистив дзьобом пiр’я.

На декого з глядачiв це видовище почало навiювати гiпнотичний транс, – вони розповiдали сусiдам соромiтнi iсторii зi свого дитинства й благали простити грiхи. Таких били цiпками й проганяли геть.

Із веранди духана «Сльози гуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Салiма I, замолоду – погонича мулiв, на старостi – застрашника Всесвiту й засновника баданденськоi тиранii. Палац цього року почали реставрувати, i на стiнах метушилися люди з iнструментами.

Користi вiд iхнiх дiй на позiр не було видно.

Послухавши рекомендацii балакучого духанника, молодик змiнив звичнi правила й замiсть кебабiв почастувався пловом iз зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненногострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком – пiдсоленим кисляком, куди кухар дрiбно накришив огiркiв, часнику, фенхелю, чебрецю i м’яти.

Потiм розкинувся на килимi, що покривав нари, i двi години дрiмав.

Снилися ратнi подвиги.

Багато.

Прокинувшись, вiн спустився до набережноi, де царював старецьмакамбер, оповiдач шахрайських побрехеньокмакам. Навколо старця ойкали та реготали слухачi, здебiльшого приiжджi.

– Перекинув я чашу дрiмоти, iхав я по горах i драговинах, на китi плив по морю, на орловi ширяв у пiднебессi, – торохтiв макамбер без угаву, – почорнiлий вiд горя, заклопотаний хлiбом насущним…

Джеймс не без задоволення вислухав iсторiю про хитромудрого злодiя та трьох красунь, про хитромудрого злодiя та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодiя, а також про вiсьмох хитромудрих крадiiв, що похвалялися своiми подвигами в темницi. Наприкiнцi останньоi маками вiн пiймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи iз зовнiшностi, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилi «луби», i вiдпустив.

Слухачi плескали в долонi, схвалюючи його доброту.

А старецьоповiдач склав експромт про хитромудрого злодiя та шляхетного героя.

Настав вечiр. Срiбний шейхмiсяць виплив над Баданденом серед вiрних мюридiвзiрок. Пахощi квiтiв надвечiр’я пiдсилились i лоскотали нiздрi. Служники з жердинами бiгали вiд лiхтаря до лiхтаря; носii халви сипiли зiрваними голосами, розпродуючи залишки товару.

На площi Щироi Спокути навколо ешафота, де вдень вiдбувалися публiчнi страти, дiти спiвали й водили танок.

Спустившись у портову частину мiста, Джеймс вiдвiдав харчевню «Осел i троянда», за якою водилася погана слава. Там вiн ситно повечеряв, потай очiкуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вiй, до салону Берберiханум.

* * *

Неподалiк од кварталу бродили нiчнi сторожi з калаталами, маракасами й кастаньетами i здiймали страшенний галас. Кожнi двi хвилини вони сповiщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду iшак:

– Спiть, жителi славного Бадандена! У мiстi все спокiйно!

На думку Джеймса, спати за таких умов мiг хiба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансiонату сторожi, на щастя, не бродили. А тут – нехай кричать. Робота важка й шкiдлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кiшку, лисого затягли в пiдворiття, здерли чалму та, здаеться, лупцюють…

А потерпiлi на бойовому посту знай покрикували:

– Спiть, мешканцi славного Бадандена!

– Спiть, кому сказано!

– На добранiч!

Помешкання для приiжджих у цьому районi коштувало разiв у п’ятеро дорожче, нiж на околицях. Напевно, через неповторний мiсцевий колорит.

Дорогою до салону Берберiханум Джеймс заздалегiдь смакував тамтешнi втiхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навiть бiльше. Якщо вiрити Ахметовi, колись салон був гаремом поета Мушрiфи Хаммарi, улюбленця вiзира Назима Справедливого. Бажаючи пiдлеститися до всемогутнього вiзира, всякий прохач спершу дарував поетовi гарну невiльницю, навчену рiзноманiтних мистецтв: грi на лютнi й чанзi, спiву, танцям, а також умiнню вести втiшнi бесiди.

Але одного разу поет помер вiд чорноi заздростi, почувши «Касиду сяйва» альСамедi, а вiзира зарiзав хтось iз прохачiв, розлючений славнозвiсною Назимовою справедливiстю, – тож гарем залишився без чоловiка й заступника.

Становище врятувала головна дружина на ймення Берберiханум. Жiнка дiяльна й заповзятлива, вона змастила рипучi колеса влади медом хабарiв – i пiд ii керiвництвом учорашнiй гарем перетворився на салон та одержав лiцензiю на проведення розважальних симпозiумiв. Для особливо «просунутих» гостей при входi до салону встановили двi меморiальнi статуi – поета Мушрiфи та вiзира Назима. За окрему плату живописецьпортретист мiг зобразити охочих у обiймах великих людей минулого.

Невдовзi салон зажив слави.

Модний вiн i донинi.

Згадуючи минулi вiзити до Берберiханум i злегка шарiючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальникiв. Уже вiд рогу вiн заходився лiчити кроки – знiчев’я, щоб на хвилинку вiдволiкти увагу вiд приемних, але доволi пiкантних спогадiв. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинiковi, позбавленому iдеалiв, червонiти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Нiщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…

Сто двадцять чотири.

– Радий знову бачити вас, пане!

Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зi зброярськоi крамницi. По правдi кажучи, хлопець устиг забути про той iнцидент. І, на вiдмiну вiд рябого, не надто зрадiв зустрiчi.

– Добрий вечiр, пане! Вибачте, я поспiшаю…

Рябий неприемно посмiхнувся:

– А я, знаете, нiкуди не кваплюся. І вам не раджу.

Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посадженi очi тьмяно блищали, як у клiентiв опiумноi курильнi. Брукiвка при свiтлi мiсяця блищала так само, пiдсилюючи непереборну вiдразу, що без причини спалахнула у Джеймсовiй душi.

– Що вам треба, пане?

– Менi? Власне, дрiбниця.

– Яка?

– Я бажаю, щоб ви ще раз показали менi ваш чудесний прийом.

– Саме зараз?

– Саме зараз. Анi хвилиною пiзнiше.

– А якщо я не бажаю?

– Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.

Рябий вiдверто провокуе сварку, – це без сумнiву.

– Пане, ваша наполегливiсть мене стомлюе, – Джеймс намагався говорити спокiйно й доброзичливо. Всетаки крах iдеалiв дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити iз мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуете. А тепер дайте менi пройти.

Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесi шпаги, а поза ясно виказувала готовнiсть вихопити зброю будьякоi митi. Поведiнку настирливого любителя «свинячих мечiв» можна було витлумачити в одинединий спосiб.

– Ви – найманий убивця? Професiйний браво?

Запитуючи це, Джеймс посмiхався.

Терплячiсть не значилася серед достоiнств колишнього iдеалiста.

– Нi.

– Грабiжник?

– Нi.

– Просто забiяка?

– Нi.

– Дурень?

– Навряд.

– Дуже добре.

– Чому ж це добре? – уперше стриманiсть рябого дала трiщину. Зпiд нахабноi маски визирнуло здивування, немов злодiй iзза рогу сплячого будинку. – Що ви бачите тут хорошого?

Джеймс Рiвердейл, серед предкiв якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус i Сайлас Непереможнi, Клайв Гроза Шарлатанiв i, нарештi, улюблений дiдусь Ернест, розреготався, вiдчуваючи приплив бадьоростi.

– Куди вже краще, пане! Виходить, менi буде не так огидно заколоти вас!

Хлопець вiдстрибнув назад i вихопив iз пiхов рапiру, подаровану йому дiдом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, нiж у вчорашньоi брети, але рукiв’я бiльше пасувало Джеймсовiй манерi фехтувати. Замiсть традицiйноi чашки, гарда рапiри формувалася дужками та кiльцями. Двi подвiйнi дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бiчне кiльце гарди. А бiчнi заглибини у звуженiй i затупленiй частинi клинка мiж кiльцями полегшували прохiд пальцiв у pas d’ane.

Це дозволяло активнiше дiяти плечем.

– Не заперечуете, пане, якщо ми ускладнимо завдання?

Лiвою рукою Джеймс оголив дагу.

– Будь ласка.

Мiсяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.

Вулиця Малих Карбувальникiв спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирнi баданденцi здатнi спочивати пiд заспокiйливi вигуки сторожiв, чи може iм завадити дзенькiт клинкiв? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цiкавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтiшнi мiркування?

Вiдповiдь в обох випадках одна: нi.

* * *

Хвилина вечора, який переходить у нiч.

Хвилина життя, що переходить у смерть.

Хвилина.

Мiзерiя для розтринькувача, але для двобою – вiчнiсть.

Рiвно через шiсть десяткiв секунд, ущерть наповнених найенергiйнiшими спробами вразити один одного, Джеймс запримiтив у дiях рябого дивну закономiрнiсть. Серед вихру passado i punto riverso, зi всiх рипостiв, ремiзiв, парадiв i фланконад, з купе й ангаже, вольтiв i батманiв, знизу й зверху, лiворуч i праворуч – звiдусюди рябий нахаба намагався вийти на одинединий, до болю знайомий випад.

У правий бiк.

Туди, де в камзолi красувалася ретельно зашита кравцем дiрка.

Вiн колов у цю мiшень iз прими й секунди, терцii та кварти, ба навiть iз геть неможливоi сексти вiн вивертався, показуючи свiтовi чудеса гнучкостi, й знову колов у трикляту мiшень. Вiн «ступав у мiру» i «виходив з мiри», батуючи та нарощуючи дистанцiю, як скажена вiверна, – й знову вiстря шпаги спрямовувалося до заповiтноi мети. Вiн фiнтив i легував, немов поклавши собi за мету перепробувати на практицi всi роздiли книги «Парадокси зброi» пiд авторством Волтера Рiвердейла, Джеймсового пращура.

Складалося враження, що рябий збожеволiв. Що цiлий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою iдеею повторення. Що всiею його iстотою заволодiла однаедина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – i ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш нiж досягне задуманого.

Така непохитнiсть пасуе в коханнi, бо е ознакою вiрностi душi, як сказав поет Мушрiфа Хаммарi, у чий гарем Джеймс прямував, але так i не дiйшов.

Але у двобоi…

Нападаючи та вiдбиваючись, Джеймс раз у раз ловив себе на вiдстороненнi, на холодному поглядi збоку. Вiн рiшуче був неспроможний сприймати цю ненормальну сутичку як смертельно небезпечне заняття. Усе занадто скидалося на навчання у фехтувальнiй залi. І навiть не на asso, про яке сказано в пiдручнику пана Валтасара Фейшера: «Asso – це вдавання двобою на шпагах, в якому витрачаеш на супротивника всi удари та всi вiдбивання, яких тiльки навчився, та намагаешся обманювати фiнтами, щоб торкнутися або вiдбити удари».

Двобiй на вулицi Малих Карбувальникiв глупоi ночi, наскрiзь пронизаноi клинками зiрок, найбiльше був схожий на виконання конкретного завдання, поставленого учневi строгим маестро.

Учень, будемо чеснi, старався щосили.

Маестроневидимець мiг би пишатися ретельнiстю рябого та його винахiдливiстю в спробах виконати урок якою завгодно цiною.

А Джеймс одержував щиру насолоду вiд того, що раз по раз пiдводив «мисливця» до можливостi застромити шпагу в жаданий бiк, – а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намiр уразити його саме шпагою, лише пiдсилював «навчальнiсть» подii.