Генри Лайон Олди "Захребетник"

Мiсяць завис над дахом будинку.

Зiрки перешiптувалися мiж собою.

Тiнi металися по стiнах.

Рапiра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустрiла шпагу, завертiла у витонченому танку та й повела вбiк – вiдпочивати. Технiцi рябого, загалом доволi пристойнiй, усетаки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крiзь залiзнi грати класики.

Але брак оригiнальностi рябий з успiхом компенсував швидкiстю та миттевою реакцiею. Подумки Джеймс йому аплодував i пророкував славетне майбутне. Якщо, звiсно, в рябого взагалi е майбутне.

Якщо воно не закiнчиться просто тут.

Ось зараз.

Легiньвiтер, сприйнявши мiсяць за казан iз пловом, вiд душi сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срiбний, налився соковитою жовтизною. Ювелiрканiч заходилася гранувати зiрки, знiмаючи шлiфувальним колом карат за каратом. Густосинi сутiнки оповили Баданден. Будинки вздовж вулицi стали схожi на руiни стародавнiх поселень. Глинобитнi дували розпливлися в жовтому сяйвi, й обриси iхнi нагадували тепер бархани пустелi.

Здавалося, цi бархани мають людськi профiлi.

Проте Джеймс нiчого не помiчав.

Йому й без того вистачало клопоту.

Бiй, коли кожен iз супротивникiв озброений двома клинками рiзноi довжини, – о, такий бiй рiдко бувае елегантним до кiнця. Дуже часто, якщо двое сходяться вiчнавiч, крiзь мереживну завiсу майстерностi на сцену видираеться груба сила. Цей вайло поганенько знаеться на красi, зате напролом рветься через усi перешкоди.

Що ж, свiт недосконалий.

Але стiйкий.

Опинившись упритул i не маючи змоги без утрат вивiльнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорiв сумлiння стусонув суперника ногою в низ живота й рiзко штовхнув обома руками. Хлопець вiдлетiв назад i на мить утратив рiвновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить…

Цього було досить.

Бiль шмагонув по грудях, з лiвого боку. Джеймс навiть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрiбний правий бiк, то при чому тут груди? Сiчний удар розпоров тканину камзола й шкiру, хоч i не заподiяв вiдчутноi шкоди. Але за ним пiшов випад i добряче подряпав стегно. А потiм умiле пiдсiчення.

Поспiшаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього намiру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем дiру – й нарештi дати собi спокiй.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток – неначе якась тiнь, – стиснув грудкою, стрибнув зi стiни на брукiвку й качався по землi, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – нiби жмуток ночi, – впала з неба й бовванiла зверху, блискаючи парою зiркових променiв. Синi руiни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розрiджувало пiтьму до мертвотноi зеленi.

Жували губами людськi обличчя барханiвдувалiв.

Запитували: чи скоро?

– Спiть, мешканцi славного Бадандена!

– У мiстi все спокiйно!

– У мiстi… Агов! Що ви робите?

– Варта! Сюди!

Колишня срiблястiсть повернулася до мiсяця. Синява дала вулицi спокiй. Будинки як будинки. І хто б мiг подумати, що це руiни? Жодних барханiв – просто глинянi дували. Жодних профiлiв – i не шукай.

І вже немае двох.

Є – багато.

Нiчнi сторожi з калаталками, збройнi стражники зi списами, Джеймс Рiвердейл, весь у пилюцi й у кровi; найцiкавiшi з мешканцiв видираються на дахи будинкiв, щоб побачити, валують якiсь собаки, вискакуючи з дiр; шум, гармидер, метушня…

– Лiкаря!

– Не треба лiкаря…

– А де другий?

– Утiк…

– Касим iз людьми вирушили в погоню…

– Є лiкар! Хабiб альБасанi живе за рогом!..

– Не треба, кажу…

– Що ви! Ви ж бо – гiсть Бадандена…

Салон Берберiханум не дочекався сьогоднi Джеймса Рiвердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приемного парубка вона нiколи ранiше не зустрiчала, i якби не ii поважнi роки…

Що ж, смаку Берберiханум можна було довiряти.

CAPUT III

у якому ми знайомимося з одним хайльбашi, з будьякого погляду чудовою людиною, пишаемося любов’ю, що ii влада Бадандена проявляе до гостей мiста, i розумiемо, що вiд будинку хабiба до жаданоi помсти вороговi – значно бiльше крокiв, нiж хотiлося б…

Першi променi ласкавого зранку сонця прорвалися крiзь листя староi чинари навпроти вiкна. Вiдшукавши прогалину в нещiльно запнутiй шторi, вони проникли в кiмнату – й розiтнули сутiнок золотаворожевими клинками небесних воiнiвармигерiв iз почту Вiчного Мандрiвця.

Якби iстота, що лежала на величезному квадратному лiжкупуфi пiд шовковим балдахiном, була упирем чи, примiром, iгiсомсисунцем – вона б зо страху кинулася геть iз кiмнати, поспiшила би забитися пiд лiжко, або, спiзнившись, розпачливо завила б i обернулася на попiл, зiйшовши смердючим димом.

Однак зазначене створiння аж нiяк не було нiчною нежиттю.

Сонячного свiтла воно не боялося.

Хлопець заворушився в постелi, зiщулився, протираючи заспанi очi. Безбоязно, а радше iз задоволенням, пiдставив обличчя пiд тепле пещення свiтила, потягнувся, хруснувши суглобами, – й скорчив болiсну гримасу. Вчорашнi порiзи давалися взнаки. Те, що рана безпечна, аж нiяк не означае, що вона не болiтиме при необережному руховi.

Немов зачувши пробудження хворого, до кiмнати зайшов хабiб альБасанi. При свiтлi дня вiн виявився ще зовсiм не старою людиною. Сивина в цапинiй борiдцi лiкаря здавалося штучною. З ii допомогою хабiб явно намагався додати собi поважностi.

– Як спалося? Рани не турбували?

Рiдною Джеймсовою мовою лiкар володiв бездоганно, майже без характерного баданденського акценту. Мабуть, навчався в Реттii.

– Дякую вам, шановний. Я спав чудово.

– От i прекрасно! А все ж дозвольте вас оглянути.

Хлопець жартiвливо розвiв руками, пiдкоряючись лiкаревi.

І ще раз поморщився.

Хабiб картинно ляснув пальцями. У дверях з’явився його помiчник – хлопчисько, схожий на шпака, обтяженого почуттям важливостi власноi мiсii. У руках шпак тримав широченну тацю, на якiй парувала срiбна чаша з гарячою водою. Навколо чашi двома стосами лежали чистi бинти й рушники, громадилися флакони з мазями, зловiсно поблискував метал хiрургiчних iнструментiв.

– Розпочнемо?

Джеймсовi закралася пiдозра про найгiрше.

Варто було вижити на вулицi Малих Карбувальникiв, щоб тебе з якнайкращих поривань залiкували до смертi…

На щастя, ланцети й обценьки не знадобилися. Хiба що вузький шпатель для цiлющоi мазi. Лiкар оглянув рани, – вони вже почали гоiтися, задоволено покивав, бурмочучи собi пiд нiс якусь абракадабру, i ретельно видалив стару мазь. Потiм вiн покрив Джеймсовi порiзи шаром свiжоi – гострий запах зела заглушив аромат квiтiв, що долiтав крiзь вiдчинене вiкно.

Наклавши новi пов’язки, альБасанi дозволив пацiентовi одягтися.

– На постiльному режимi я не наполягаю, – поважно сповiстив вiн.

І раптом став дуже схожий на хлопчиськапомiчника.

З апетитом наминаючи поданий шпаком снiданок: гарячi коржi, козячий сир iз кiндзою i чудова кава, у якiй плавав збитий жовток, – Джеймс був би цiлком задоволений життям, якби не двi обставини. Першою та головною з них безумовно був рябий нахабазадерiй, який уник, – точнiше, ганебно втiк! – вiд справедливоi вiдплати. Другим же було очiкування рахунку, який виставить турботливий хабiб за своi дорогоцiннi послуги.

Ще й снiданок додасть, можна не сумнiватися. Причому за цiнами найдорожчоi в Баданденi ресторацii. Не сказати, щоби хлопцевi було сутужно з грошима, а все ж…

– До вас гiсть.

Хабiб значливо здiйняв палець до стелi й додав:

– Офiцiйний гiсть.

– Запрошуйте, – кивнув Джеймс, допиваючи каву.

* * *

«Офiцiйний гiсть» мав вигляд, на Джеймсову думку, аж нiяк не офiцiйний. Так одягаються чепуруни: малиновий халат iз золотими драконами, синiй черес iз китицями, темнолiловий тюрбан, шовковi шаровари того ж кольору та франтувата, гаптована бiсером узуванка з довгими загнутими носками. При чересi – кривий шамшер у пiхвах, iнкрустованих яшмою. На головi – чалма з ометом, що падае на лiве плече.

У правицi франт тримав агатовi чотки, що виказували в гостевi шанувальника творчостi альСамедi Проникливого. Кожна намистина вервицi вiдрiзнялася вiдтiнком вiд iнших – це символiзувало один iз бейтiв знаменитоi «Касиди про Джерело Життя» уславленого баданденця:

– Роки шмагають, наче плiть, за спиною – мовчанка лiт.
Збирався вiчно я спiвати, та не помiтив, як замовк –

Тепер мене здушила клiть; зi шляху збився, впав у глiд.
Старий, дивлюся – смiх дитячий; бреду в юрбi – самотнiй вовк.

О, де надiя? Долi кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина.
Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина

У нiч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.
На вiтрi, наче стяг, трiпочу, – ох, тiльки б встигнути!..
Не встиг.

Отак вiн писав.

Високий, ставний, смаглявий, густа кучерява борода, фарбована хною, – вiзитер справляв враження сильноi особи. Люди цього типу почуваються господарями ситуацii за будьяких обставин. Вольовi вилицi, на лiвiй – ледь помiтний застарiлий шрам (як у рябого!), тонкi губи, орлиний нiс (знову! Джеймсе, любий, перестань дурiти…) – й уважний, чiпкий погляд карих, ледь зизуватих очей.

Раз зустрiвши – запам’ятаеш надовго.

Хижак.

Небезпечний, швидкий i знае собi цiну.

– Ассалямалейкум, – привiтався гiсть, галантно описавши чотками в повiтрi бездоганну «вiсiмку». Жест нагадав Джеймсовi фехтувальний прийом однiеi з турристанських шкiл бою на шаблях. – Дозвольте вiдрекомендуватися: Азiзбей Фатлах iбнХасан альШох Мазандеранi. Хайльбашi Другого спецiального вiддiлу дiзнань Канцелярii Припинення Бадандена.

Помiтивши, як повiльно мiняеться хлопцевi обличчя, гiсть зглянувся над приiжджим, не здатним з першого разу запам’ятати настiльки просте iм’я, i милостиво додав:

– Але ви можете називати мене просто Азiзбеем.

– Алейкумассалям, – Джеймс пiдвiвся й додав до свого поклонавiдповiдi посмiшку, достатньо привiтну, аби Азiзбей не вважав себе приниженим. – Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо. Прошу сiдати. Чим можу бути корисний?

«Хайльбашi? Одначе! Серйозний чин до нас прийшов! В армii Бадандена хайльбашi командуе подвiйною тисячею. А в Канцелярii Припинення? Двома сотнями мушерифiв?»

Перш нiж легко вмоститися в крiсло, Азiзбей продемонстрував спiврозмовниковi шестикутний значокперсоналiй з руною Порядку – на ньому був каральний меч та баданденська зiрка. Значок спалахнув зеленим полум’ям, над ним спливло об’емне Азiзове лице, пiдтверджуючи повноваження хайльбашi.

Якби значком заволодiв самозванець, у його руцi той сяйнув би червоним вогнем, миттево розжарився б i залишив би на долонi злодiя нiчим не змиване тавро: «Син шакала».

– Наскiльки нам вiдомо, вчора ввечерi на вулицi Малих Карбувальникiв на вас було скоено пiдступний напад. Унаслiдок цього вас було поранено й доставлено сюди, а сам нападник утiк. Менi доручено зробити дiзнання в цiй справi, з’ясувати всi обставини й встановити, чи е в цьому склад злочину. Ви пiдтверджуете факт нападу?

Джеймс пiдвiвся з лiжка й пересiв у друге крiсло, намагаючись триматися так само невимушено. Бути вiдвертим iз цим високоповажним нишпоркою вiн не збирався. Але й заперечувати очевидне – нерозумно.

– Пiдтверджую. І маю заяву.

– Я слухаю.

– Це був чесний двобiй, а не пiдступний напад.

– Дуель?

– Загалом, так. Один на один, iз оголошенням намiрiв.