Генри Лайон Олди "Шмагія"

– Ернi, я миттю!

У «народнiй» залi старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак i тут на нього чекала невдача. Хiба що звiдкiлясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарiвливих удовиць, яка рiшуче волокла за руку бiлявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчiр’я, показав чаклуновi язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-пiд пахви в неi випав згорток, звiдки звисав мереживний хвiст. Молодиця пiдхопила свое майно та поволокла хлопчиська далi.

Чаклун з натугою примружився iм услiд.

Нi, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жiнка.

Вiн повернувся нi з чим, але заявив, що бiльше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.

– Завтра? – засумнiвався ландвер’ер. – Завтра в аустерii рибний день…

Домовилися, що в аскети пiдуть обое, але з наступного мiсяця.

Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силомiць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував i вiдмовлявся з вiслючою впертiстю. Вiд настирливоi опiки вiдскiпався, стрiмко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.

У фойе, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованiй сукнi. Атлас кольору, вiдомого в Реттii як «лазурова спокуса», жагуче пiдкреслював запаморочливi форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не мiг. Суккубара. Найсправжнiсiнька; проби нiде ставити. Повернутися, набити аустаторовi пику за брехню? Еманацii демоницi були тi самi, що вiдходили вiд Гюрзелi, Химейри та Емпузи – тiльки тоншi, з виразною аспiдною смугою на краю спектра. Втiм, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за нiч двое-трое бiдолах до цiлковитоi нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримае вiд дружин на горiхи. Летальний результат виключаеться, а нагляд за моральнiстю в Ятрицi його не обходить. Хай Ернест Намюр стае грудьми на захист землякiв i гостей мiста. А Андреа Мускулюс спати пiде.

– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».

Поруч iз панi вертiвся карлик-грум у чалмi, шароварах i туфлях-човниках богатирського розмiру. У жодному з дзеркал карлик не вiдбивався.

Малефiк пiдморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою i нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зi слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок i рушив до будинку Швелерiв брукiвкою Ятрицi, котра штормила.

Десь у пiтьмi, пiд мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко спiвав вагант без лiцензii:

– Волосся срiблом вкрили днi.
Шолом? Хутро?
За першiсть бiй ведуть в менi
Зло та добро.
Ось-ось кульгать менi, козлу,
Туди, де край добру та злу…

* * *

– М-матiнко!

У такий спосiб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагiднiсть ii i ще довго стрибав на однiй нозi.

Перешкодою, об яку вiн забив улюблений лiвий мiзинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засiяли вулицю. Немов нащадки кочовоi спогань-грибницi, за день ляпки затвердiли, набули мiцностi гранiту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дiтлахiв давно батьки погукали спати, але плоди дитячоi творчостi широко розляглися вiд староi акацii до кута Згаслих Лiхтарiв. Молодий, дурний мiсяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподiвано для самого себе присiв навпочiпки, вдивляючись в «тiм’я» пiдступноi пасочки. Зоряний пил iскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижнi знаки, видряпанi на пасочцi, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такоi абетки вiн нiколи не зустрiчав.

А для закарлючок малечi знаки були надто… Розумнi, чи що?

Чублячий лист Пiвденних Цапiв? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б iз недолугого переписувача пасивний стан з вiдсотками. Пiктоглiфи долини Сет-Раббi? Там пишуть справа налiво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетiв-каннiбалiв? Нi, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таемна мова зомбiйцiв? Калiграф-школа «П’яний майстер Е»?!

Андреа забув про забиту ногу, враз протверезiв i почав нервово походжати мiж пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свiдкiв! Серце дзенькало тривогою: у розташуваннi твердих, зернистих башточок була система. Безсумнiвна, виразна система, але зiбрана з божевiльних, погано з’еднаних частин. Так дурень-мортанатом на нiчному полi бою збирае з решток солдатiв Абсолютного Воiна, отримуючи в пiдсумку кульгавого горбаня, що страждае на косоокiсть, розлад координацii та схильнiсть до гри на тамбурелях. Гiлочки без кори, якi поеднували групи ляпок, жменi щебеню тут i там, концентричнi кола, – точнiше, елiпси, на кшталт храмового зодчества друiдiв з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користi айярiв Махдармаха, покликаного вiдбивати пiдступи натурал-джинiв…

«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»

Вiдчуваючи кволiсть вiд тверезостi, яка пiдступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на колiна, сiв на п’яти. Штани потiм не вiдпереш iз цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, вiн зараз не зумiв би пiднестися духом. По всьому тiлi, у потаемних мiсцях, почали спалахувати темно-лiловi вогники. Кадик, пахви, лiвий лiкоть, куприк… Мана перерозподiлялася для додаткового викиду. Вогники були цiеi митi цiлком видимi, й випадковий перехожий ризикував до кiнця днiв залишитися недорiкою. Краечком свiдомостi Мускулюс змiркував, що структура вогнiв на його тiлi та структура дислокацii пасочок бiля глухого кута…

На жаль, думка залишилася внизу, на землi, а дух чаклуна пiднiсся у Вишнi Емпiреi.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролiтаючи повз нього, розкланявся з малефiком i полетiв, скаржачись тiнi жiночоi статi на самот-нiсть i лиху кур’ерську долю. Тiнь горнулася до серцеiда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголовi здiйснення бажань, а по тому взявся до детального мананалiзу. Спектролiз, редукцiя, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тiло, стогнучи вiд ганьби. Зрозумiло, дитячi бастiони тiльки з вигляду не дитячi. У всьому iншому пасочки-щебiнь-гiлочки були начисто позбавленi навiть присмаку мани. Система – не система, а чаклунськоi сили в бастiонах i контрескарпах малечi крилося менше, нiж у бородавчастiй жабi-наперстянцi. У тварини хоч е шанс захопити в пащу сталевий гвинт i чекати на болотi юного дофiна з арбалетом…

Дурень ти, малефiку.

Коза ти вiльновiдпущена.

Драна.

Розчарований i присоромлений, Андреа брiв до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливi пасочки: спiткнутися й розбити на додачу правий мiзинець було б уже цiлковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобi ввижаеться, недоумку?! Хотiлося впасти на розстелене лiжко, заплющити очi, забутися… Бiля ворiт, iз будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усiляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, i вiн вирiшив був поскаржитися псовi на самотнiсть, але пiдвiв очi й скам’янiв дурною тичкою.

На другому поверсi дому Швелерiв свiтилося вiкно.

Видимо, там розташовувалася спальня хвороi Ядвiги. Звiдси можна було розгледiти лише рiзьблену спинку лiжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькi швелерята й вiдходили в свiт iнший старi, поступаючись спадкоемцям правом бити, м’яти й дубити. Над лiжком виразно виднiвся на свiтлому тлi силует хазяiна Леонарда. Обличчя чинбаря свiтилося радiстю, губи ворушилися, вимовляючи нечутнi звiдси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голоснiше, дивуючись гостевi: чому чекае зовнi? Ворiт у Фарбiвнiй слободi не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натякiв пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяiна. Абсолютно невiдомi комбiнацii. Безглузда ритмiка пальцювання. Плечi трохи напруженi, вiн сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початкiвця. Але помилка виключалася. Такi рухи не вiдбуваються самi собою, пiд час бесiди з пригнiченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачiй пицi чинбаря.

Сили на Вишнi Емпiреi не залишалося.

Але й покинути все, як е, малефiк вiдмовлявся. Пес аж зайшовся вiд заздрощiв, коли Андреа почав обнюхувати повiтря, беручи «верхнiй слiд». Для висновкiв вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сiмох i привiв Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводi Мажестики», що дii Леонарда Швелера не отримували жодного вiдгуку в тихому вирi астралу. Маною хазяiн не володiв, паси його виявилися оманою, система – нiсенiтницею, рухи – наслiдуванням. Так бульварний мiм передражнюе солдата, пекарку, стражника, хоча не е жодною з жертв свого мистецтва.

– Що ж ти дiеш, дядьку? – похмуро пробурмотiв чаклун.

– Моя школа! Вам подобаеться, майстре Андреа?

Хлопець-дурник, великий знавець кулiнарного ремесла, виступив iз тiнi акацii. Вiн посмiхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вiкна другого поверху, вiдбивалася безглузда радiсть Леонарда Швелера, хазяiна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивiсити таке в «Кульгавому Мiрошнику» – тамтешнi дзеркала вiд заздрощiв луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобаеться, скажiть чесно. Я нiкому ябедничати не буду…

– П… подобаеться…

Юний нахаба обiйшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвiр’я, немов до себе додому. Сивий кiт поважно крокував за ним по п’ятах iз задертим хвостом. Слово честi, малефiк не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував бiлоснiжний, пiр’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули дверi флiгеля в глибинi. Кiт повернувся, заплигнув на паркан i заходився без симпатii розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – свiтилося в рiдкому, зеленому бурштинi котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у свiтлому вiкнi смiявся, творив хибнi дива понурий чинбар.

* * *

Прокинувся чаклун на свiтанку, бадьорий i веселий. Збiг донизу, надвiр: умиватися.

– Із правоi вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усiх благ, любонько! Чи не зiллете гостевi?

– Охоче! Вам холодненькоi чи пiдiгрiти?

– Холодненькоi! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: пiсля ночi кошмарiв пiдхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огiрочком, до краiв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якiсть доволi корисною для iхньоi професii, iнодi заздрив учневi вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володiв – навiть необхiднiсть пiдняти чашку з чаем вiн супроводив нарiканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина пiсля трудового дня. Втiм, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потiм би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годi, любонько, ви мене доконаете!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годi вам! Я лiтнiй, кволий чоловiк!

– Кволий вiн… Ич, роздобрiли, на столичних хлiбах!

– Ото ж бо й воно! Ось вашi кожум’яки… До речi, ваш старший братик – вiн удома не ночуе?

– А Шишка п’ятий рiк як вiдбудувався! Фержериту Павiзар за себе взяв, iз посагом. Ферж менi, кульгавiй, не рiвня, вона в будь-яку щiлину затичка… У глухому кутi живуть: бачили, де обаполи рiзьбленi…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацiкавленого Косяка, малефiк уперся чолом у паркан. «Велика Дрiбниця» вимагала регулярностi. Дозволяючи тiлу йти знайомим курсом, сублiмуючи ману, Мускулюс запiзнiло сварив себе за пияцтво. Ясно: таемничий дiдок, дитяче «чаклунство» й пантомiма Леонарда Швелера – плiд уяви, розпаленоi кминною! Кмин взагалi кепсько впливае на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа лiг у постiль, почали снитися й зовсiм нiсенiтницi: хтось iз сусiдiв, пiдхопив лунатизм вiд близькостi лiлльских дiвок та блукав дахом, голосно стогнав, потiм завис на ринвi, намагаючись виламати пруття грат на жаданому вiкнi, дiвицi радiсно взяли участь у зламуваннi, й лише героiзм капралiв, а також влучнiсть Т’ядена, що вибiг надвiр зi жменею розжарених горiхiв-шибунцiв…

Зрозумiло, кошмар! Марення! Якщо засинаеш на тверезу голову, нiколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

Не буквально, певна рiч.

Рипiння завiсiв на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ганку з’явився срiблястий котисько в пошуках снiданку. І далi репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяiна. Леонард Швелер статечно вклонився малефiку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимi порошини. Начебто не до фарбiвнi, а на свято зiбрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскiльки чаклун пам’ятав, за Швелером ранiше не водилося. Та й суконних каптанiв вiн уникав, обходячись пiдручним матерiалом. Куртка iз замшi, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх iз велюру. Сорочка, здаеться, з лайки, але тут Андреа мiг i призабути.

Кажуть, люди до старостi змiнюються.

Правду кажуть.

«Це через Ядвiгу… Хто ж мiг знати?» – похмурою латимерiею сплив у пам’ятi голос ланд-майора. Слiдом потягнувся слизький хвiст водоростей-спогадiв. Кмин кмином, а розмова з Намюром нiяк не була хмiльним кошмаром.

«Вiчний Мандрiвцю! П’ять рокiв тому Фiльчин Бiр, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пiшла молодиця по ягоди…»

«Хто ж мiг знати?» – знову запитав майор-невидимка.

Андреа знизав плечима. Якби й знали – нiчого не змiнилося б. Життя й безпека Його Величностi понад усе. Зачепили рикошетом? – нарiкай на долю. Цiкаво, як та вiдьма вбереглася? Убiк шаснула? Прикрилася? Цiкаво було б глянути на неi. Прикритися вiд удару бойового мага трону…

Сумлiння боляче кололо в селезiнку.

У сумлiння з учорашнього вечора вiдросли шпичаки, iкла й пазурi.

– Удачi вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощi, але жити у вашому домi – суще задоволення. Чи можу я у вiдповiдь на гостиннiсть зробити послугу?

– Послугу?

– Повiрте, вiд щирого серця!

Колишнiй кожум’яка виказав замiшання: до такоi поштивостi вiн не був привчений.

– Яку саме? – доволi брутально поцiкавився за якусь хвилину.

– Примiром, я мiг би оглянути вашу дружину. Нiчого не обiцяю, але якщо недуга поважноi Ядвiги тiеi властивостi, що я пiдозрюю… Ще раз: нiяких гарантiй.

І тут гiгант розгубився остаточно. Вiн дивився на Мускулюса, часто клiпаючи – чаклуновi навiть здалося, що Швелеровi очi наповнюються слiзьми. От же як зараза-кминна з людей знущаеться! Так, чого доброго, ось-ось у пiднебессi галеон «Слава Реттiii» пролетить на всiх вiтрилах…

Люди, подiбнi до Леонарда Швелера, не плачуть. Нiколи.

Це малефiк знав достеменно.

– Дякую… Земний уклiн за турботу, майстре Андреа! Я не мiг… не смiв розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в нiжки, падай у нiжки благодiйниковi! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такоi людини, як ви…

До докорiв сумлiння додався укол тривоги – досвiдченоi фехтувальницi. Колишньому Леонардовi Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про грошi? Цiкавитися цiною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!

«Поплив хазяiн, мов кисiль…» – докинув примарний ландвер’ер.

– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – вiд щирого серця.

– Нi! Нi! Усе, що е… усе, що маю…

– Давайте так: я огляну вашу дружину i якщо побачу, що в змозi зарадити, ми обговоримо це питання докладнiше. А за огляд грошей не вiзьму в жодному разi. По руках?

– Благослови вас Вiчний Мандрiвець! Ходiмо ж мерщiй! Я проведу…

* * *

Огляд хворого, якщо ти не лiкар – а навiть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всiеi мани Андреа не вистачило б визначити в пацiента характер пухлини в пiдребер’i чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслiдки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але вiдрiзнити лиху гулю вiд рiдноi печiнки – тут, знаете, досвiд потрiбен. Особливо, коли печiнка гнила, а гуля свiжа. Переплутаеш, на радiсть трунарям, i пиши пропало! Це лише в баладах для чернi маг i читець, i жрець, i на дудi грець. Можна змусити вiтряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вiтровiй, але полагодити пристрiй вiтряка, щоб ним надалi могли користуватися звичайнi люди…Тут потрiбен умiлець-механiкус. Можна звузити калтер-еманацiю на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоцi коханоi панi. Але хто поручиться, що завтра панi не пiдхопить «лиху кров» чи не отримае «винну пляму» на пiвобличчя на мiсцi колишнього фурункула?! Пригадуеться, один колега перестарався, тамуючи бiль, а внаслiдок отримав клiента-прокаженого…

«Маг не мiг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.

Вiдгадуй, як зумiеш.

Усе це малефiк не ризикнув викладати майстровi Леонардовi. Навiщо позбавляти людину надii? Тим бiльше, що надiя була. Лiкар бився-бився, знахарi билися-билися, вiдьма билася-билася… Виходить, цiлком можливо, що малефiк бiг, хвостиком махнув – тiтка й устала. Причина хвороби – ось вона, рiдна, дивиться не кривиться.

Давай, причино. Свое зурочення зняти – на це тебе вистачить.

У кiмнатi панував тяжкий дух немочi й зiлля, перемагаючи споконвiчних панiв: аромати протравлень i жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двiчi на день; на пiдвiконнi у вазочцi гойдалися свiжi нагiдки й чорнобривчики, щосили борючись iз духом хвороби. На жаль, бiй був нерiвний. Андреа мимоволi скривився, нiби вiд зубного болю. На щастя, Леонард не помiтив слабкостi «благодiйника», цiлком поглинутий несподiваною удачею. Чаклун вiдсторонив майстра, пiдступив до хвороi. Жiнка лежала на лiжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трiшки пром’ялася пiд потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасноi важила не бiльше жменi пшеницi.

Як не дивно, обличчя Ядвiги не здавалося блiдим чи виснаженим – стомленим i вiдсутнiм було воно, це обличчя. Вiрна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свiдомостi, жiнка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомiтною для домашнiх.