–Я знаю, для чого це.
–Навiщо?
–Допомогти йому зробити те, чого вiн не повинен робити.
–Можеш сказати, який саме?
Вона чекае, що я принесу квiти на замiну цим, – сказала вона, вказуючи на квiти у вазi на моему столi, – i на ii мiсцi я б не ставила туди iншi.
–Якби ви тiльки знали…
–А якби ти знав…
Мiй батько, який дзвонив менi зi своеi кiмнати, перервав розмову, яка, якби продовжилася, могла б зiрвати те, що я намагався зробити пiсля останньоi розмови з матiр'ю.
Коли я увiйшов до кiмнати батька, вiн дивився на вiконце красивого кишенькового годинника i сказав:
–Це чудова рiч; вона, безсумнiвно, варта тих тридцяти фунтiв. Повернувшись одразу до мене, вiн додав:
–Це годинник, який я замовив у Лондонi, подивiться на нього.
Вiн набагато кращий, нiж той, яким ти користуешся, – зауважив я, оглядаючи його.
–Але мiй дуже точний, а твiй дуже маленький: ти повинен вiддати його однiй з дiвчат, а цей вiзьмеш собi.
Не залишивши менi часу подякувати, вiн додав:
–Ти йдеш до Емiгдiо? Скажи його батьковi, що я можу пiдготувати загороду для гiпопотамiв, щоб ми могли вiдгодовувати iх разом, але його худоба мае бути готова до п'ятнадцятого числа.
Я негайно повернувся до своеi кiмнати, щоб узяти пiстолети. Марiя з саду, бiля пiднiжжя мого вiкна, передавала Еммi букетик чорнобривцiв, майорану i гвоздик; але найкрасивiша з них, через свiй розмiр i розкiш, була у неi на губах.
Доброго ранку, Марiе, – сказала я, поспiшаючи отримати квiти.
Вона, миттево зблiднувши, коротко вiдповiла на привiтання, i гвоздика випала з ii вуст. Вона простягнула менi квiти, впустивши кiлька до моiх нiг, а коли ii щоки знову запалали, пiдняла iх i поклала в межах моеi досяжностi.
Хочеш обмiняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, – сказала я, отримуючи останнi цукерки?
Я наступив на нього, – вiдповiв вiн, опустивши голову, щоб знайти його.
–За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.
Вiн залишився в тому ж положеннi, не вiдповiвши менi.
–Дозвольте менi забрати його?
Потiм вiн нахилився, щоб узяти його, i простягнув менi, не дивлячись на мене.
Тим часом Емма вдавала, що ii зовсiм не цiкавлять новi квiти.
Я потиснула руку Марii, коли передавала бажану гвоздику, i сказала iй:
–Дякую, дякую! Побачимося пiсля обiду.
Вона пiдняла очi i подивилася на мене з найзахопленiшим виразом, який тiльки можуть викликати в жiночих очах нiжнiсть i скромнiсть, докiр i сльози.
Роздiл XIX
Я пройшов трохи бiльше лiги i вже намагався вiдчинити дверi, що вели до мангонiв батька Емiгдiо. Подолавши опiр заплiснявiлих петель i валу, а ще завзятiший опiр пiлона, зробленого з великого каменю, який, пiдвiшений до даху на засувi, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своерiдний пристрiй зачиненим, я вважав, що менi пощастило, що я не застряг у кам'янистiй трясовинi, про поважний вiк якоi можна було судити за кольором застояноi води.
Я перетнув коротку рiвнину, де над болотистими травами домiнували лисохвiст, чагарник i очерет; там бродили бритоголовi млиновi конi, бiгали лошата i медитували старi вiслюки, настiльки пошматованi i понiвеченi носiнням дров i жорстокiстю iхнiх погоничiв, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося iх класифiкувати.
Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.
Я не вичерпав усiх перешкод, щоб дiстатися туди, бо наткнувся на загони, оточенi тетиллалом; i там менi довелося перекочувати мiцних гуадуа через хиткi сходинки. На допомогу менi прийшли двое негрiв, чоловiк i жiнка: вiн був одягнений лише в бриджi, i його атлетична спина блищала вiд характерного для його раси поту; на нiй була синя фула, а замiсть сорочки – хустка, зав'язана на потилицi вузлом i перев'язана поясом, що прикривав ii груди. Обидва носили очеретянi капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли iх мало використовують.
Ця смiхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з iншою парою лошат, чия черга вже пiдiйшла до батога; i я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але i його супутницi, озброеноi веслами з ласо. Вони кричали i бiгли, коли я пiднявся пiд крило будинку, не звертаючи уваги на погрози двох непривiтних собак, що лежали пiд сидiннями в коридорi.
Кiлькох пошарпаних очеретяних упряжок i сiдел, прикрiплених до перил, було достатньо, щоб переконати мене, що всi плани, якi Емiгдiо, вражений моею критикою, склав у Боготi, розбилися об те, що вiн називав "халупами свого батька". З iншого боку, розведення дрiбноi рогатоi худоби значно покращилося, про що свiдчили кози рiзних мастей, якi паслися на подвiр'i; те ж саме я побачив i в домашнiй птицi, бо багато павичiв вiтали мiй приiзд тривожними криками, а серед креольських або болотяних качок, якi плавали в сусiднiй канавi, деякi з так званих чилiйцiв вирiзнялися своею обачнiстю.
Емiгдiо був чудовим хлопцем. За рiк до мого повернення в Кауку батько вiдправив його в Боготу, щоб, як сказав добрий пан, зробити з нього купця i хорошого торговця. Карлос, який жив тодi зi мною i завжди був у курсi навiть того, що йому не належало знати, натрапив на Емiгдiо, не знаю де, i посадив його передi мною одного недiльного ранку, випередивши його, коли той увiйшов до нашоi кiмнати, зi словами: "Чоловiче, я вб'ю тебе з радiстю: я принiс тобi найкрасивiшу рiч.
Я побiгла обiйняти Емiгдiо, який стояв у дверях i мав найдивнiшу фiгуру, яку тiльки можна собi уявити. Нерозумно вдавати, що я намагаюся його описати.
Мiй земляк прийшов у капелюсi кольору кави з молоком, який його батько, дон Ігнасiо, носив у страснi тижнi своеi молодостi. Чи то капелюх був йому затiсний, чи то вiн вважав, що так краще, але вiн утворював кут у дев'яносто градусiв iз потилицею нашого друга, довгою i горбатою шиею. Ця худорлява постать; цi рiденькi, довгi бакенбарди, що пасували до найзанедбанiшого волосся, яке я коли-небудь бачив; цей жовтуватий колiр обличчя, що лущився на сонячному узбiччi; комiр сорочки, безнадiйно заправлений пiд лацкани бiлого жилета, кiнчики яких ненавидiли один одного; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки, руки.......; руки, вчепленi в рукави синього плаща, шаровари з широкими кордованими петлями, чоботи з полiрованоi оленячоi шкiри – все це було бiльш нiж достатньою причиною для пiднесення ентузiазму Чарльза.
В однiй руцi Емiгдiо нiс пару вухатих шпор, а в iншiй – громiздкий пакунок для мене. Я поспiшив розвантажити його вiд усього, на мить зупинившись, щоб суворо поглянути на Карлоса, який, лежачи на одному з лiжок у нашiй спальнi, кусав подушку i плакав, чим ледь не викликав у мене найнедоречнiшого збентеження.
Я запропонував Емiгдiо сiсти в маленькiй вiтальнi, i коли вiн вибрав пружинний диван, бiдолаха, вiдчуваючи, що тоне, щосили намагався знайти щось, за що можна було б зачепитися в повiтрi; але, втративши всяку надiю, вiн зiбрався з силами i, коли пiднявся на ноги, сказав:
–Що за чортiвня! Цей Карлос не може прийти до тями, а тут ще й зараз! Не дивно, що вiн смiявся на вулицi з того, що збираеться мене вiдлупцювати. І тебе теж? Ну, якщо цi люди такi ж дияволи, то що ти думаеш про те, що вони зробили зi мною сьогоднi?
Карлос вийшов з кiмнати, скориставшись цiею щасливою нагодою, i ми обидва змогли посмiятися вiд душi.
–Що, Емiгдiо! сказав вiн нашому вiдвiдувачевi, – сiдай у це крiсло, яке не мае пастки. Це необхiдно, щоб ви тримали повiдець.
Так, – вiдповiв Емiгдiо, пiдозрiло сiдаючи, наче боявся черговоi невдачi.
–Що вони тобi зробили? -вiн засмiявся бiльше, нiж Карлос запитав.
–Ти бачив? Я збирався не казати iм.
–Але чому? наполягав непримиренний Карлос, обiймаючи його за плечi, – скажи нам.
Емiгдiо нарештi розлютився, i ми ледве змогли його заспокоiти. Кiлька келихiв вина i кiлька сигар затвердили наше перемир'я. Щодо вина, то наш земляк зауважив, що помаранчеве вино з Буги було кращим, а зелене анiсете з розпродажу в Папоррiнi – гiршим. Сигари з Амбалеми здалися йому гiршими за тi, якi вiн носив у кишенях, набитi сушеним банановим листям i ароматизованi подрiбненим листям iнжиру та апельсина.
Через два днi наш Телемах був пристойно одягнений i доглянутий майстром Іларiоном; i хоча модний одяг робив його незручним, а новi черевики робили його схожим на свiчник, вiн був змушений, пiдбурюваний марнославством i Чарльзом, пiти на те, що вiн називав мученицькою смертю.
Оселившись у будинку, де ми жили, вiн розважав нас пiсля обiду, розповiдаючи господиням про пригоди своеi подорожi i висловлюючи свою думку про все, що привертало вашу увагу в мiстi. На вулицi все було iнакше, бо ми були змушенi кинути його напризволяще, тобто на поталу веселiй зухвалостi шорникiв i лоточникiв, якi, щойно побачивши його, бiгли в облогу, щоб запропонувати йому чоконтянськi стiльцi, арретранки, замарро, брекети i тисячу дрiбничок.
На щастя, Емiгдiо вже закiнчив усi своi покупки, коли дiзнався, що донька господинi будинку, легка, безтурботна, смiхотлива дiвчина, вмирае за ним.
Чарльз, не зупиняючись на барах, зумiв переконати його, що Мiкаелiна досi зневажала залицяння всiх вiдвiдувачiв ресторану; але диявол, який не спить, змусив Емiгдiо здивувати дитину та його кохану одного вечора в iдальнi, коли вони думали, що негiдник спить, бо була десята година, година, коли вiн зазвичай спав третiм сном, – звичка, яку вiн виправдовував тим, що завжди прокидався рано, навiть якщо тремтiв вiд холоду.
Коли Емiгдiо побачив те, що побачив, i почув те, що почув, а вiн, заради свого i нашого спокою, нiчого не бачив i не чув, вiн думав лише про те, щоб прискорити свiй марш.
Оскiльки вiн не мав до мене жодних претензiй, вiн довiрився менi в нiч перед поiздкою, розповiвши менi, серед iншого, багато чого, що його обтяжувало:
У Боготi немае ледi: це все… кокетки на семи пiдборах. Коли ця зробила це, чого ти очiкував? Я навiть боюся, що не зможу з нею попрощатися. Немае нiчого схожого на дiвчат нашого краю, тут немае нiчого, крiм небезпеки. Бачиш Карлоса: вiн труп, лягае спати об одинадцятiй вечора, i вiн ще бiльш задоволений собою, нiж будь-коли. Нехай так i буде; я повiдомлю дона Чомо, щоб вiн посипав його попелом. Я захоплююся тим, що ти думаеш лише про навчання.
Тож Емiгдiо пiшов, а з ним i розваги Карлоса та Мiкаелiни.
Таким, коротко кажучи, був шановний i доброзичливий друг, якого я збирався вiдвiдати.
Очiкуючи побачити його зсередини будинку, я поступився мiсцем i почув, як вiн кричить на мене, перестрибуючи через паркан у двiр:
–Нарештi, дурню! Я вже думала, що ти покинув мене чекати на тебе. Сiдай, я йду. І вiн почав мити закривавленi руки в канавi на подвiр'i.
–Що ви робили? -запитав я його пiсля наших привiтань.
–Оскiльки сьогоднi день забою, а батько рано встав, щоб пiти на вигiн, я роздавала чорним пайки, що е рутинною роботою, але зараз я не зайнята. Моя мати дуже хоче вас побачити; я скажу iй, що ви тут. Хто знае, чи вдасться нам витягнути дiвчат на вулицю, бо вони з кожним днем стають все бiльш замкнутими.
–Чото! крикнув вiн, i незабаром з'явився напiвоголений маленький чорнявий чоловiчок з симпатичними кишмишами i сухою, вкритою шрамами рукою.
–Вiдведи коня до каное i почисти менi щавелеве корiння.
І, звернувшись до мене, помiтивши мого коня, додав:
–Каррiзо з ретинто!
–Як у того хлопця так зламалася рука? -запитав я.
–Вони такi грубi, такi грубi! Вiн годиться тiльки для того, щоб доглядати за кiньми.
Незабаром почали подавати обiд, а я з донною Андреа, матiр'ю Емiгдiо, яка ледь не залишила свою хустку без бахроми, протягом чвертi години розмовляли наодинцi.
Емiгдiо пiшов одягнути бiлий пiджак, щоб сiсти за стiл; але спочатку вiн представив нам чорношкiру жiнку, прикрашену пастушою накидкою з хусткою, з гарно вишитим рушником, що звисав з однiеi з ii рук.
Їдальня слугувала нам iдальнею, обстановка якоi зводилася до старих диванiв з коров'ячоi шкiри, кiлькох вiвтарних образiв iз зображенням святих з Кiто, розвiшаних високо на не дуже бiлих стiнах, i двох маленьких столикiв, прикрашених вазами з фруктами i гiпсовими папугами.
По правдi кажучи, в обiдi не було нiякоi пишноти, але мати i сестри Емiгдiо знали, як його влаштувати. Суп з коржiв, приправлений свiжою зеленню з городу, смаженi подорожники, м'ясний фарш i пончики з кукурудзяного борошна, чудовий мiсцевий шоколад, кам'яний сир, молочний хлiб i вода, яку подавали у великих старих срiбних глечиках, не залишали бажати нiчого кращого.
Коли ми обiдали, я побачив, як одна з дiвчат зазирнула у напiввiдчиненi дверi; ii миле личко, освiтлене чорними, як шамбiмбе, очима, свiдчило про те, що те, що вона приховуе, мае бути дуже гармонiйним з тим, що вона показуе.
Я попрощався з панi Андреа об одинадцятiй годинi, бо ми вирiшили поiхати до дона Ігнасiо на вигони, де вiн виступав на родео, i скористатися поiздкою, щоб скупатися в Амаiме.
Емiгдiо скинув куртку, замiнивши ii на нитяну руану, зняв чоботи-шкарпетки i взув стоптанi еспадрiльi, застебнув бiлi колготки з волохатоi козячоi шкiри, надiв великий капелюх суази з бiлим перкалевим накриттям i сiв на щасливчика, зав'язавши перед тим очi хусткою. Коли лоша згорнулося клубком i сховало хвiст мiж ногами, вершник крикнув йому: "Ти iдеш зi своею хитрiстю!" – i тут же випустив два дзвiнкi батоги з пальмiранового ламантина, яким вiн орудував. Отже, пiсля двох-трьох корково, якi навiть не змогли зрушити з мiсця пана в його чокотановому сiдлi, я скочив на коня, i ми рушили.
Коли ми дiсталися мiсця проведення родео, вiддаленого вiд будинку бiльш нiж на пiвлiги, мiй супутник, скориставшись першою-лiпшою рiвниною, щоб розвернутися i почухати коня, вступив зi мною в розмову, схожу на перетягування каната. Вiн виклав усе, що знав про матримонiальнi претензii Карлоса, з яким вiн вiдновив дружбу вiдтодi, як вони знову зустрiлися в Кауцi.
–Що скажеш? -зрештою запитав вiн мене.
Я хитро ухилився вiд вiдповiдi, а вiн продовжував:
–Який сенс заперечувати? Чарльз – роботящий хлопець: якщо вiн переконався, що не може бути садiвником, поки не вiдкладе вбiк рукавички й парасольку, то мусить зробити все як слiд. Вiн все ще насмiхаеться з мене за те, що я в'язав ласо, робив паркан i смажив мула; але вiн повинен робити те ж саме, iнакше збанкрутуе. Хiба ви його не бачили?
–Нi.
–Думаеш, вiн не ходить на рiчку купатися, коли припiкае сонце, i якщо йому не осiдлають коня, то вiн не поiде, бо не хоче засмагати i бруднити руки? А в усьому iншому вiн справжнiй джентльмен, це точно: не минуло й восьми днiв, як вiн витягнув мене зi скрутного становища, позичивши двiстi патаконiв, якi менi були потрiбнi для купiвлi телиць. Вiн знае, що не викидае iх на вiтер; але це те, що ви називаете служiнням вчасно. Щодо його одруження… Я вам скажу одне, якщо ви запропонуете не обпектися.
–Кажи, чоловiче, кажи, що хочеш.
–У вашому домi вони, здаеться, живуть у великому тонi; i менi здаеться, що до однiеi з тих маленьких дiвчаток, якi виросли серед сажi, як у казках, треба ставитися як до благословенноi iстоти.
Вiн засмiявся i продовжив:
–Я так кажу, тому що дон Херонiмо, батько Карлоса, мае бiльше снарядiв, нiж сьете-куерос, i вiн мiцний, як перець чилi. Мiй батько не може з ним бачитися, бо втягнув його у земельну суперечку, i я не знаю, через що ще. Того дня, коли вiн його знайде, на нiч ми змащуемо його маззю з ерба-мори i натираемо агуардiенте з маламбо.
Ми прибули на мiсце проведення родео. Посеред загону, в тiнi дерева гуасiмо, крiзь пил, здiйнятий биками, що рухалися, я побачив дона Ігнасiо, який пiдiйшов до мене, щоб привiтатися. Вiн iхав верхи на рожевому i грубому чвертному конi, запряженому черепашачим панциром, блиск i гниття якого свiдчили про його заслуги. Убога постать багатого власника була прикрашена так: потертi лев'ячi постоли з навершями, срiбнi шпори з пряжками, суконна куртка без пiджака i бiла руана, переповнена крохмалем, а увiнчував усе це величезний капелюх джiпiжапа, такий, який носять, коли власник скаче галопом: Пiд його тiнню великий нiс i маленькi блакитнi очi дона Ігнасiо грали так само, як i в головi опудала палетона, гранати, якi вiн носить замiсть зiниць, i довгий дзьоб.
Я розповiв дону Ігнасiо, що мiй батько розповiдав менi про худобу, яку вони мали вiдгодовувати разом.
Вiн вiдповiв: "Все гаразд, – сказав вiн, – ти ж бачиш, що телицi не можуть стати кращими: вони всi схожi на вежi. Не хочеш зайти i трохи розважитися?
Емiгдiо розбiгалися очi, спостерiгаючи за ковбоями, що працювали в загонi.
–Ах тусо! крикнув вiн, – стережися, щоб не розхитати пiал .... За хвiст! За хвiст!
Я вибачився перед доном Ігнасiо, водночас подякувавши йому; вiн продовжив:
–Нiчого, нiчого, боготаносцi бояться сонця i лютих бикiв, тому в школах у них хлопцi розпещенi. Не дам тобi збрехати, цей гарненький хлопчик, син дона Чомо: о сьомiй годинi ранку я зустрiв його на дорозi, замотаного шарфом, так що було видно тiльки одне око, i з парасолькою! .... Ви, наскiльки я бачу, навiть не користуетеся такими речами.
У цей момент ковбой кричав, тримаючи в руцi розпечене клеймо, прикладаючи його до весла кiлькох бикiв, що лежали прив'язаними в загонi: "Ще один… ще один"..... За кожним таким криком слiдувало ревiння, i дон Ігнасiо використовував складаний нiж, щоб зробити ще одну зарубку на палицi гуасiмо, яка слугувала фоетою.
Оскiльки худоба могла бути небезпечною, коли вставала, дон Ігнасiо, попрощавшись зi мною, пiшов у сусiднiй загiн, щоб убезпечити себе.
Вибране Емiгдiо мiсце на рiчцi було найкращим мiсцем, щоб насолодитися купанням, яке пропонують води Амаiме влiтку, особливо в той час, коли ми досягли ii берегiв.
Гуабос чурiмос, на квiтках якого трiпотiли тисячi смарагдiв, дарував нам густий затiнок i м'яку пiдстилку з листя, де ми розстелили своi руани. На днi глибокого басейну, що лежав бiля наших нiг, було видно навiть найдрiбнiшi камiнчики i гралися срiблястi сардини. Внизу, на камiннi, яке не пiдмивала течiя, синi чаплi та бiлi чаплi ловили рибу, пiдглядаючи, або розчiсували свое оперення. На пляжi попереду лежали красивi корови; макаки, схованi в листi дерев качiмбо, тихим голосом теревенили; а на високих гiлках лiниво спала група мавп. Звiдусiль лунали монотоннi пiснi цикад. Одна-двi цiкавi бiлки визирнули з очерету i швидко зникли. Далi в джунглях ми час вiд часу чули меланхолiйну трель чилакоа.
Повiсь своi колготки подалi звiдси, – сказав я Емiгдiо, – iнакше ми вийдемо з ванни з головним болем.
Вiн щиро смiявся, дивлячись, як я поклала iх на розвилку далекого дерева:
–Хочеш, щоб все пахло трояндами? Чоловiк повинен пахнути козлом.
–Звiсно; i щоб довести, що ти в це вiриш, ти носиш у колготках весь мускус пастуха.
Пiд час купання, чи то нiч i береги прекрасноi рiчки спонукали мене довiритися йому, чи то тому, що я дав слiди, щоб мiй друг довiрився менi, вiн зiзнався менi, що пiсля того, як деякий час зберiгав пам'ять про Мiкаелiну як релiквiю, вiн до нестями закохався в прекрасну сапангiту, слабкiсть, яку вiн намагався приховати вiд злого намiру дона Ігнасiо, оскiльки той намагався перешкодити йому, бо дiвчина не була сеньйорою; І врештi-решт вiн мiркував так:
