–Але я чув, а потiм не знав про себе.... А чому тодi?
–Послухайте, благаю вас, я… я… Дозвольте менi наказати, щоб ви бiльше про це не говорили.
Вона схилила чоло на руку, на яку спиралася, i чию руку я стискав у своiй, коли я почув у сусiднiй кiмнатi шелест одягу Емми, що наближався.
Того вечора пiд час вечерi ми з сестрами сидiли в iдальнi i чекали на батькiв, якi затрималися довше, нiж зазвичай. Нарештi ми почули, як вони розмовляють у вiтальнi, нiби закiнчуючи важливу розмову. Благородна фiзiономiя мого батька свiдчила про те, що вiн щойно пережив моральну боротьбу, яка засмутила його, – по легкому стисненню кiнчикiв його губ i по маленькiй зморшцi мiж бровами. Моя мати була блiда, але, не докладаючи жодних зусиль, щоб виглядати спокiйною, вона сказала менi, сiдаючи за стiл:
–Я не забув тобi сказати, що сьогоднi вранцi до нас приходив Хосе, щоб запросити тебе на полювання, але коли вiн почув новину, то пообiцяв прийти завтра рано вранцi. Ти не знаеш, чи правда, що одна з його дочок виходить замiж?
Вiн намагатиметься проконсультуватися з тобою щодо свого проекту, – недбало зауважив батько.
Це, мабуть, полювання на ведмедя, – вiдповiв я.
–Ведмедiв? Що? Ви полюете на ведмедiв?
–Так, сер, це забавне полювання, ми з ним кiлька разiв грали в нього.
У моiй краiнi, – сказав батько, – тебе вважали б варваром або героем.
–І все ж така гра менш небезпечна, нiж полювання на оленя, яке ведеться щодня i повсюдно; адже перша, замiсть того, щоб вимагати вiд мисливцiв мимоволi падати через верес i водоспади, вимагае лише трохи спритностi i влучноi стрiльби.
Мiй батько, на обличчi якого вже не було колишньоi похмуростi, розповiдав про те, як на Ямайцi полювали на оленiв, i про те, як його родичi любили це заняття, а Соломон вирiзнявся серед них завзятiстю, вправнiстю та ентузiазмом, про якого вiн, смiючись, розповiдав нам кiлька анекдотiв.
Коли ми встали з-за столу, вiн пiдiйшов до мене i сказав:
–Ми з твоею матiр'ю хочемо з тобою дещо обговорити, зайди до мене в кiмнату пiзнiше.
Коли я увiйшов до кiмнати, батько писав спиною до матерi, яка була в менш освiтленiй частинi кiмнати, сидячи в крiслi, в якому вона завжди сидiла, коли там зупинялася.
–Сiдайте, – сказав вiн, на мить припиняючи писати i дивлячись на мене крiзь бiле скло i дзеркала в золотiй оправi.
Через кiлька хвилин, акуратно поклавши на мiсце бухгалтерську книгу, в якiй вiн робив записи, вiн пересiв ближче до того мiсця, де сидiв я, i тихим голосом промовив наступне:
–Я хотiв, щоб твоя мама була присутня на цiй розмовi, тому що це серйозна справа, щодо якоi вона мае таку ж думку, як i я.
Вiн пiдiйшов до дверей, вiдчинив iх i викинув сигару, яку курив, i продовжив у тому ж дусi:
–Ви перебуваете з нами вже три мiсяцi, i лише через два пан А*** зможе вирушити в подорож до Європи, i саме з ним ви маете поiхати. Ця затримка, до певноi мiри, нiчого не означае, оскiльки нам дуже приемно, що пiсля шестирiчноi вiдсутностi ти знову з нами, а за тобою пiдуть iншi, а також тому, що я iз задоволенням вiдзначаю, що навiть тут навчання е одним з твоiх найулюбленiших задоволень. Я не можу приховати вiд вас, та й не повинен, що покладаю великi надii, виходячи з вашого характеру i здiбностей, на те, що ви блискуче завершите кар'еру, яку збираетесь розпочати. Ти не можеш не знати, що сiм'я незабаром потребуватиме твоеi пiдтримки, а тим бiльше пiсля смертi твого брата.
Потiм, зробивши паузу, вiн продовжив:
–У твоiй поведiнцi е щось неправильне, мушу тобi сказати: тобi лише двадцять рокiв, а в цьому вiцi необачно плекане кохання може зробити iлюзорними всi надii, про якi я щойно говорив з тобою. Ти кохаеш Марiю, i я знаю це вже багато днiв, це природно. Марiя майже моя дочка, i менi не було б чого спостерiгати, якби ваш вiк i становище дозволяли думати про шлюб; але вони не дозволяють, а Марiя дуже молода. Це не единi перешкоди, якi виникають; е одна, можливо, непереборна, i мiй обов'язок говорити з вами про неi. Марiя може втягнути вас i нас разом з вами в прикру бiду, яка iй загрожуе. Доктор Мейн наважуеться майже запевнити, що вона помре молодою вiд тiеi ж хвороби, вiд якоi померла ii мати: те, що вона пережила вчора, – це епiлептична непритомнiсть, яка, посилюючись при кожному наступному зверненнi, закiнчиться найгiршою з вiдомих епiлепсiй: так каже лiкар. Тепер, добре подумавши, дайте вiдповiдь на одне-едине запитання; дайте вiдповiдь як розумна людина i джентльмен, яким ви е; i нехай ваша вiдповiдь не буде продиктована чужою для вашого характеру екзальтацiею щодо вашого майбутнього i вашого власного майбутнього. Вам вiдома думка лiкаря, думка, яка заслуговуе на повагу, бо ii висловлюе Мейн; вам вiдома доля Соломоновоi дружини: якби ми погодилися на це, чи одружилися б ви сьогоднi з Марiею?
Так, сер, – вiдповiв я.
–Ти б увiбрала все це в себе?
–Все, все!
–Я думаю, що говорю не лише з сином, але й з джентльменом, якого я намагався виховати в тобi.
У цей момент мама сховала обличчя в хустку. Батько, зворушений, можливо, цими сльозами, а можливо, також рiшучiстю, яку вiн побачив у менi, знаючи, що його голос пiдведе його, замовк на кiлька хвилин.
Що ж, – продовжував вiн, – якщо це благородне рiшення надихае тебе, то ти погодишся зi мною, що не ранiше, нiж через п'ять рокiв, ти не зможеш стати чоловiком Марii. Не менi вам казати, що вона, кохаючи вас з дитинства, кохае вас i сьогоднi так сильно, що сильнi емоцii, новi для неi, як каже Мейн, спричинили появу симптомiв хвороби, тобто, що ваше кохання i ii кохання потребують перестороги, i що я вимагаю вiд вас вiдтепер пообiцяти менi, заради вас, оскiльки ви так сильно кохаете ii, i заради неi, що ви будете дотримуватися порад лiкаря, якi вiн дасть вам на випадок, якщо цей випадок станеться. Ви не повиннi нiчого обiцяти Марii, бо обiцянка стати ii чоловiком пiсля призначеного мною термiну зробить ваш статевий акт бiльш iнтимним, а цього якраз i слiд уникати. Подальшi пояснення тобi не потрiбнi: йдучи цим шляхом, ти можеш врятувати Марiю; ти можеш позбавити нас вiд нещастя втратити ii.
За все, що ми тобi даруемо, – сказав вiн, звертаючись до моеi матерi, – ти повинна пообiцяти менi наступне: не говорити з Марiею про небезпеку, яка iй загрожуе, i не вiдкривати iй нiчого з того, що вiдбулося мiж нами сьогоднi вночi. Ти також повинен знати мою думку про твiй шлюб з нею, якщо ii хвороба продовжиться пiсля твого повернення в цю краiну – адже ми незабаром розлучимося на кiлька рокiв: як твiй i Марii батько, я не схвалював би такого зв'язку. Висловлюючи цю безповоротну постанову, не зайвим буде повiдомити вам, що Соломоновi за останнi три роки його життя вдалося зiбрати певний капiтал, який перебувае в моему розпорядженнi i призначений служити приданим для його дочки. Але якщо вона помре до замiжжя, то вiн мае перейти до ii бабусi по материнськiй лiнii, яка перебувае в Кiнгстонi.
Батько кiлька хвилин походив по кiмнатi. Думаючи, що наша конференцiя завершилася, я пiдвiвся, щоб пiти, але вiн повернувся на свое мiсце i, вказуючи на мое, продовжив свою промову таким чином.
–Чотири днi тому я отримав листа вiд пана де М*** з проханням про руку Марii для його сина Карлоса.
Я не мiг приховати свого здивування вiд цих слiв. Батько непомiтно посмiхнувся, перш нiж додати:
–Пан де М*** дае вам п'ятнадцять днiв на те, щоб прийняти чи вiдхилити його пропозицiю, i протягом цього часу ви приiдете до нас з вiзитом, який ви обiцяли менi ранiше. Пiсля того, як ми про все домовилися, вам буде легко.
Добранiч, – сказав вiн, тепло поклавши руку менi на плече, – бажаю тобi щасливого полювання; менi потрiбна шкура ведмедя, якого ти вб'еш, щоб покласти ii в ногах мого лiжечка.
Гаразд, – вiдповiв я.
Мама простягнула менi руку i, тримаючи мою, сказала:
–Ми чекаемо на вас рано, будьте обережнi з цими тваринами!
За останнi кiлька годин навколо мене вирувало стiльки емоцiй, що я ледве помiчала кожну з них, i не могла взяти пiд контроль свою дивну i складну ситуацiю.
Марii погрожували смертю, обiцяли в нагороду за мое кохання жахливу вiдсутнiсть, обiцяли за умови, що я любитиму ii менше, а я мусив стримувати таку сильну любов, любов, яка назавжди заволодiла всiм моiм еством, пiд страхом того, що вона зникне з землi, як одна з утiкачок-красунь моiх мрiй, i що вiдтепер я виглядатиму в ii очах невдячним i нечутливим, можливо, лише через поведiнку, до якоi мене примушувала необхiднiсть i розум! Я бiльше не мiг чути ii зiзнань у зворушеному голосi; моi губи не могли торкнутися навiть кiнця однiеi з ii кiс. Моя вона чи смертi, мiж смертю i мною, ще один крок до неi означав би ii втрату; а дозволити iй плакати, покинутiй, було випробуванням, яке було понад моi сили.
Боягузливе серце! Ти не змiг дозволити, щоб тебе поглинув той вогонь, який, погано прихований, мiг би поглинути ii? Де вона тепер, коли ти бiльше не б'ешся, коли днi i роки проходять повз мене, а я не знаю, що володiю тобою?
Виконуючи мiй наказ, Хуан Анхель на свiтанку постукав у дверi моеi кiмнати.
–Як ранок? -запитав я.
–Мало, пане господарю, дощу хочеться.
–Гаразд. Іди на гору i скажи Хосе, щоб не чекав мене сьогоднi.
Коли я вiдчинив вiкно, то пошкодував, що вiдправив маленького чорношкiрого чоловiчка, який, посвистуючи i гудячи бамбуком, збирався увiйти в першу дiлянку лiсу.
Холодний, не по сезону вiтер вiяв з гiр, гойдав трояндовi кущi, колихав верби, збиваючи з пантелику поодинокi пари мандрiвних папуг, що летiли в полiт. Всi птахи, розкiш саду в бадьорi ранки, замовкли, i тiльки пеночки пурхали на сусiднiх луках, зустрiчаючи сумний зимовий день своею пiснею.
За короткий час гори зникли пiд попелястою пеленою зливи, яка вже давала про себе знати наростаючим гуркотом, проносячись лiсом. За пiвгодини каламутнi, гуркiтливi струмки збiгали вниз, прочiсуючи копицi сiна на схилах по той бiк рiчки, яка, розбухнувши, сердито гримiла i виднiлася в далеких розколинах, жовтувата, переповнена i каламутна.
Роздiл XVII
Минуло десять днiв пiсля тiеi прикроi наради. Не вiдчуваючи себе в змозi виконати бажання батька щодо нового виду статевих стосункiв, якi, за його словами, я повинен був використовувати з Марiею, i болiсно стурбований пропозицiею одружитися, зробленою Чарльзом, я шукав всiляких приводiв, щоб пiти з дому. Тi днi я проводив, зачинившись у своiй кiмнатi або у Жозе, часто блукаючи пiшки. Моiм супутником на прогулянках була якась книга, яку я нiяк не мiг прочитати, моя рушниця, яка нiколи не стрiляла, i Майо, який постiйно втомлював мене. Поки я, охоплений глибокою меланхолiею, коротав години, ховаючись у найвiддаленiших куточках, вiн марно намагався задрiмати, згорнувшись калачиком у листянiй пiдстилцi, з якоi його то виганяли мурахи, то змушували нетерпляче пiдстрибувати мурахи та комарi. Коли старий втомлювався вiд бездiяльностi i мовчання, яке вiн не любив, незважаючи на свою немiч, вiн пiдходив до мене i, поклавши голову на одне з моiх колiн, ласкаво дивився на мене, а потiм вiдходив i чекав мене за кiлька крокiв на стежцi, що вела до будинку; І в своему поривi вирушити в дорогу, коли вiн змушував мене йти за ним, вiн навiть робив кiлька стрибкiв радiсного, юнацького запалу, в яких, крiм того, що забував про свою витримку i старечу серйознiсть, вiн виходив з них без особливого успiху.
Одного ранку мама зайшла до моеi кiмнати i, сiвши в головах лiжка, з якого я ще не встиг пiднятися, сказала менi:
–Цього не може бути: ти не можеш так далi жити, мене це не влаштовуе.
Поки я мовчав, вiн продовжував:
Те, що ти робиш, – це не те, чого вимагав твiй батько, це набагато бiльше, i твоя поведiнка жорстока до нас, а ще бiльш жорстока до Марii. Я був переконаний, що ти часто ходиш до Луiзи, бо там тебе люблять, але Браулiо, який прийшов вчора ввечерi, повiдомив нам, що не бачив тебе вже п'ять днiв. Що викликае в тобi цей глибокий смуток, який ти не можеш контролювати навiть у тi кiлька хвилин, якi проводиш у товариствi сiм'i, i який змушуе тебе постiйно шукати усамiтнення, нiби тобi вже нестерпно перебувати з нами?
Їi очi наповнилися сльозами.
Мерi, мадам, – вiдповiв я, – вiн повинен бути цiлком вiльний прийняти чи не прийняти жереб, який пропонуе йому Чарльз; i я, як його друг, не повинен обманювати його в надii, яку вiн справедливо плекае на те, що буде прийнятий.
Так я, не в силах стриматися, вiдкрив найнестерпнiший бiль, який мучив мене з тiеi ночi, коли я почув про пропозицiю панiв з М***. Смертельнi прогнози лiкаря про хворобу Марii стали для мене нiчим перед цiею пропозицiею, нiчим перед необхiднiстю розлуки з нею на довгi роки.
–Як ви могли собi таке уявити? -Вона бачила твого друга лише двiчi: один раз, коли вiн був тут кiлька годин, а другий раз, коли ми iздили до його родини.
–Але, дорогий мiй, залишилося небагато часу для того, щоб те, що я вважав виправданим, зникло або зникло. Менi здаеться, що це варте того, щоб на нього зачекати.
–Ти дуже несправедливий, i ти пошкодуеш, що так вчинив. Марiя з гiдностi та обов'язку, знаючи себе краще, нiж ти, приховуе, як сильно вона страждае через твою поведiнку. Я ледве вiрю своiм очам; я вражений тим, що ви щойно сказали; я, який думав зробити вам велику радiсть i все виправити, повiдомивши вам те, що Мейн сказав нам вчора при прощаннi!
Скажи це, скажи, – благала я, сiдаючи.
–А в чому сенс?
–Хiба вона не буде завжди… хiба вона не буде завжди моею сестрою?
–Чи може чоловiк бути джентльменом i робити те, що робиш ти? Нi, нi, це не для мого сина! Твоя сестра! І ти забуваеш, що говориш це тому, хто знае тебе краще, нiж ти сам! Твоя сестра! І я знаю, що вона любила тебе вiдтодi, як приспала вас обох у мене на колiнах! І тепер ти вiриш у це? Тепер, коли я прийшов поговорити з тобою про це, наляканий стражданнями, якi бiдолаха марно намагаеться приховати вiд мене?
–Я нi на мить не хотiв би дати тобi привiд для такого незадоволення, про яке ти менi повiдомив. Скажи менi, що я маю зробити, щоб виправити те, що ти знайшов гiдним осуду в моiй поведiнцi.
–Хiба ти не хочеш, щоб я любив ii так само сильно, як тебе?
–Так, панi, i це правильно, чи не так?
–Так i буде, хоч я й забув, що в неi немае iншоi матерi, крiм мене, i про Соломоновi поради, i про довiру, яку вiн вважае мене гiдною, бо вона на це заслуговуе i так сильно тебе любить. Лiкар запевняе нас, що хвороба Марii – не та, вiд якоi страждала Сара.
–Вiн так сказав?
–Так, твiй батько, заспокоений з цього приводу, просив мене повiдомити тобi.
–То я можу знову бути з нею, як ранiше? -запитав я збожеволiвши.
–Майже…
–О, вона вибачить менi, ти так не думаеш? Лiкар сказав, що немае нiякоi небезпеки? -Я додала: "Необхiдно, щоб Чарльз знав про це.
Мама дивно подивилася на мене, перш нiж вiдповiсти:
–А чому це треба вiд нього приховувати? Мiй обов'язок – сказати вам, що, на мою думку, ви повиннi зробити, оскiльки панове з М*** приiжджають завтра, як вони оголосили. Скажи Марii сьогоднi пiсля обiду. Але що ти можеш iй сказати, що було б достатньо, щоб виправдати твою вiдстороненiсть, не порушуючи наказiв батька? І навiть якби ти мiг розповiсти iй про те, що вiн вiд тебе вимагав, ти не змiг би виправдатися, бо е причина того, що ти робив останнiми днями, яку з гордостi i делiкатностi ти не повинен вiдкривати. Ось результат. Я повинен сказати Марii справжню причину твого смутку.
–Але якщо так, якщо я був легковажним у тому, у що вiрив, що вона подумае про мене?
Вiн вважатиме вас менш хворим, нiж вважати себе здатним на мiнливiсть i непослiдовнiсть, бiльш одiозну, нiж будь-що iнше.
–До певноi мiри ти маеш рацiю, але прошу тебе, не кажи Марii нiчого з того, про що ми щойно говорили. Я припустився помилки, через яку, можливо, страждаю бiльше, нiж вона, i мушу ii виправити; обiцяю тобi, що виправлю ii; прошу лише два днi, щоб зробити це як слiд.
Ну, – сказав вiн, пiдводячись, щоб пiти, – ти сьогоднi кудись йдеш?
–Так, мем.
–Куди ти йдеш?
Я збираюся завiтати до Емiгдiо з вiтальним вiзитом, i це просто необхiдно, бо вчора я передав йому повiдомлення, що дворецький його батька чекае на мене сьогоднi на обiд.
–Але ти повернешся ранiше.
–О четвертiй чи п'ятiй годинi.
–Приходьте i поiжте тут.
–Ти знову мною задоволений?
Звичайно, нi, – вiдповiв вiн, усмiхаючись. Тодi до вечора: передайте дамам найкращi побажання вiд мене i дiвчат.
Роздiл XVIII
Я вже був готовий йти, коли до моеi кiмнати зайшла Емма. Вона була здивована, побачивши мене зi смiшним обличчям.
Куди ти йдеш така щаслива, – запитав вiн мене.
–Як би я хотiла нiкуди не йти. Побачитися з Емiгдiо, який при кожнiй зустрiчi скаржиться на мою непостiйнiсть у кожному тонi.
–Як несправедливо! -вигукнув вiн зi смiхом. Несправедливо?
–Над чим ти смiешся?
–Бiдолаха!
–Нi, нi: ти смiешся над чимось iншим.
У тому-то й рiч, – сказав вiн, взявши гребiнець з мого туалетного столика i пiдiйшовши до мене. Дозвольте менi зачесати вас, адже ви знаете, пане Констант, що одна з сестер вашого друга дуже гарна дiвчина. Шкода, – продовжувала вона, розчiсуючи волосся своiми витонченими руками, – що майстер Ефраiм останнiм часом трохи зблiд, бо бугени не уявляють собi чоловiчоi краси без свiжого рум'янцю на щоках. Але якби сестра Емiгдiо знала про....
–Ти сьогоднi дуже балакучий.
–Так? І ти дуже весела. Подивiться в дзеркало i скажiть менi, якщо ви виглядаете погано.
–Що за вiзит! -вигукнула я, почувши голос Марii, яка кликала мою сестру.
–Дiйсно. Наскiльки краще було б прогулятися вершинами Бокерон-де-Амайме i насолоджуватися… чудовим i самотнiм краевидом, або йти горами, як поранена худоба, вiдганяючи комарiв, не зважаючи на те, що травень сповнений неприемних вiдчуттiв… Бiдолашна, це неможливо.
Тебе Марiя кличе, – перебила я.
