Крила надii
Елена Петровна Артамонова
Ольга молода, красива жiнка, яка живе в маленькому селi Синегiр та одна виховуе доньку. Звичайне життя матерi-одиначки. Вона працюе в Інтернет-виданнi, пише чудовi статтi на замовлення. Живе спокiйним, тихим життям. І так би все й залишилося, якби дивним чином в маленьке село не приiхав мiський бiзнесмен Олег, який просто хотiв вiдпочити вiд самого життя. Тож доля закинула його саме в Синегiр i звела саме з Ольгою. І спалахнуло кохання в серцях, i вiдгуляли весiлля, i поiхали разом жити в мiсто. Але, доля не даруе нiчого просто так. Та й щастя треба заслужити, викохати, виплекати.
Елена Артамонова
Крила надii
Синопсис
Ольга молода, красива жiнка, яка живе в маленькому селi Синегiр та одна виховуе доньку. Звичайне життя матерi-одиначки. Вона працюе в Інтернет-виданнi, пише чудовi статтi на замовлення. Живе спокiйним, тихим життям. Пiсля того як молодий чоловiк кинув ii вагiтну в великому мiстi, Ольга повернулась в рiдне село. Деякий час вона стала сенсацiею для мiсцевих плiткарок. Як так красуня розумниця, закiнчила унiверситет в мiстi й самотня та ще вагiтна приiхала в село?
Але Оля тiльки усмiхалася та й не зважала на пустi балачки. Адже сама природа навкруги вiдiгравала серце та дарувала спокiй для душi. Так минали роки, донечка пiдростала, в хатi робився ремонт, роботи в iнтернетi ставало все бiльше. Напевно, людям подобалися цiкавi статтi, якi Ольга завжди закiнчувала хепi-ендом.
І так би все й залишилося, якби дивним чином в маленьке село не приiхав мiський бiзнесмен Олег, який просто хотiв вiдпочити вiд самого життя. Тож доля закинула його саме в Синегiр i звела саме з Ольгою. І спалахнуло кохання в серцях, i вiдгуляли весiлля, i поiхали разом жити в мiсто. Але, доля не даруе нiчого просто так. Та й щастя треба заслужити, викохати, виплекати.
Через рiк подружнього життя Ольга з донькою вирiшили поiхати ненадовго в рiдне село удвох, адже Олег був постiйно зайнятий на роботi. А виявилося що поiхали вони вже втрьох, про що Олег не дiзнався тому що зрадив свою Ольгу. Життя знову завирувало i в котрий раз перевернуло все так, як навiть не можна було уявити.
Пролог
Десь далеко за горами та полонинами в звичайнiсiнькому селi жила була розумниця та красуня. Мiсцевi жителi ще з дитинства нарекли ii «принцескою». Так з того часу пройшло двадцять рокiв, а прiзвисько так i залишилось. А в селi у бiльшостi людей одна лише втiха – кепкувати один з одного. Чесне слово, наче якесь олiмпiйське змагання: хто про кого яку звiстку погану дiзнаеться. Чи щось образливе вигадае, щоб потiм всiм скопом поглузувати. Тому з початку дуже ображалась дiвчина на таке прiзвисько, але з часом звикла i навiть пишалась своею неповторнiстю. Дiвчат-то на селi багацько, а «принцеска» лишень одна.
А прiзвисько таке отримала, тому що з самого дитинства дуже вiдрiзнялась од iнших дiтей. Нi тобi черешню красти у сусiда, нi глузувати з iнших, нi по селу ганяти. Полюбляла вона лiтературу духовну, займалася езотеричними практиками i була в постiйному пошуку гармонii душi та тiла. І не було iй нiякого дiла до мiсцевих плiток, до сусiдських свар та сiльських новин. Була вона ладна до важливих розмов з розумними людьми, якi, на жаль, не дуже часто приiздили в далеке село за полонинами.
З самого ранку i до пiзньоi ночi друкувала «принцеска» статтi для жiночих журналiв. Єдина гордiсть мiсцевого голови – це проведення швидкого Інтернету до села. На дворi двадцять перше сторiччя i навiть за рiвнинами доступ до соцiальних мереж був в прiоритетi. Мiсцевi плiткарки завдяки Інтернету поширювали сiльськi новини зi швидкiстю вiтру. Звiсно ж, з елементами фантастики та сiльського екшену. І навiть тут «принцеска» вiдiлилась вiд всiеi маси, в соцiальних мережах помiченою не була, плiтками не цiкавилася зовсiм та новинами не дiлилась.
Все працювала в жiночому журналi та вiддалено статтi писала: «Як щастя жiноче вiдшукати», «Як принца в себе закохати», «Життя пiсля розлучення», – саме такi теми користувались шаленою популярнiстю. Тому доводилось принцесцi фантазувати, самiй багацько читати та вигадувати усiлякi романтичнi iсторii для жiнок. Звичайно ж, зi щасливим хеппi ендом. Чим бiльше мелодрами в статтi, тим бiльшi гонорари. Таке заняття для душi знайшла принцеска ще коли навчалась в унiверситетi на факультетi журналiстики.
Це ранiше жили собi принцеси в замках, важкi дилеми вирiшували, який фасон до новоi сукнi пiдiбрати, i якого принца обрати. Зараз же, сучаснi принцеси живуть в далеких селах, пишуть статтi на замовлення, особливо за якi платять грошi i бiльше не мрiють про принцiв. В iхнiх мрiях власне житло, нехай невеличке, але у мiстi. З рожевими шторками на маленькiй кухнi та зеленими шпалерами в спальнi. Де кожний ранок починаеться з ароматноi кави, звареноi на власнiй плитцi i величезними планами на життя.
Тож жила-була сучасна, самiтня принцеска, яку, до речi, звуть Ольга Квiтка, зi своею маленькою донечкою Катрусею. І все було у них добре, поки не з'явився колишнiй чоловiк сiльськоi дiвчини, який вирiшив зламати щастя Олi, а саме, зiпсувати весiлля своiми брехливими розповiдями.
Але справжне кохання не зважае на такi дрiбницi i долае будь-якi перепони, звiсно, якщо воно справжне. Тож мужнiй та справедливий мiський бiзнесмен Олег Несмiтний, закохався в звичайну Олю Квiтку та взяв ii за дружину. А колишнiй чоловiк вiдправився на лiкарняний лiкувати нерви та ребра пiсля «милоi» розмови з Олегом.
З того часу принц i принцеска з донькою живуть у трьохкiмнатнiй квартирi в центрi великого мiста. Сiм’я Несмiтних провели тиху, сiмейну церемонiю розпису, вiдпочили в далеких горах, i наново вчаться будувати свою власну любов, але як завжди у долi свiй план, i вiн дещо вiдрiзняеться вiд бажань Олi та Олега. Тож iсторiя мiського бiзнесмена i сiльськоi письменницi тiльки-но починалась. І ось яка вона була…
Частина 1
– Любий, – звернулася до чоловiка Ольга, – я часом думаю, що велике мiсто не для мене. Колишня принцеска тяжко зiтхнула, сумувала вона дуже за рiдними горами та полонинами. А в мiстi начебто не вистачало повiтря, iнколи жiнка ловила сумний погляд донечки. Вони обидвi вiдчували себе чужими серед мiськоi роскошi. Олег постiйно був на работi, новi контракти, наради, хоч i любив вiн Ольгу з Катрусею, але придiляти сiм'i бiльше уваги не мiг. Так минув рiк, донечцi вже виповнилось чотири роки, вона ходила до дитячого садка, а Ольга продовжувала писати, але вже набагато менше нiж ранiше, наче хтось вкрав у неi натхнення.
В своi двадцять сiм рокiв жiнка вiдчувала загубленiсть у цьому свiтi, Олег був проти, щоб Оля працювала, а вона, чесно кажучи, не дуже й наполягала, не хотiла суперечок. Ранiше мрiяла написати книгу, стати вiдомою авторкою, займатися творчiстю, але до хорошого швидко звикаеш, ось i принцеска звикла, грошi завжди були – чоловiк давав набагато бiльше за потрiбне. Велика, сучасна квартира в центрi мiста, дорога машина на стоянцi, повний холодильних рiзних продуктiв, повна шафа речей. Елiтний дитячий садок поруч, в який ходила Катруся, рiзнi гуртки для дитини. Ще тiльки за кордон не лiтали для повного комплекту заможного життя.
«Олю, живи i радуйся, чекай чоловiка з роботи, займайся домiвкою, мiльйони жiнок так живуть i щасливi, – казала вона сама собi, – i не могла звикнути до такого життя». Там в рiдних горах i полонинах жiнка вiдчувала енергiю в руках, щось робити, творити, збирати грошi на ремонт, писати статтi. А тут все пропало, а нащо щось робити, якщо все i так е? Як молода сiм'я тiльки-но переiхала в велике мiсто, все було новим та цiкавим. Інколи ходили в кiно та кафе, бувало, гуляли в торгових центрах, насолоджувались всiм. Але саме зараз коли на вулицi стояла пiзня весна, i Ольга зрозумiла, якщо вони с Катрусею не поiдуть хоть на якийсь час в рiднi гори та полонини, дiла не буде.
– Олю, вибач мене що не придiляю вам з Катрусею належноi уваги, – вiдповiв серйозно Олег, – можливо я не найкращий чоловiк та батько, але дуже вас люблю.
– І я тебе люблю, – вiдповiла Ольга, – але у мене таке вiдчуття, що конче треба iхати. Не хвилюйся, ми впораемося з Катрусею.
– Давай я вiдвезу вас, – запропонував чоловiк i вже в очах своеi принцеси побачив заперечення.
– Нi, нi що ти! – почала Ольга, – ми спокiйно доiдемо в комфортабельному автобусi, розумiеш, три години висидiти в машинi дуже складно, хоч i в такiй комфортнiй, як твоя. Жiнцi хотiлось тоi самостiйностi, що була ранiше там в селi.
– Олю, а в чому рiзниця? – не мiг зрозумiти логiки дружини чоловiк, – в машинi значить складно, а в автобусi нi.
– В атобусi можна встати, розминути ноги, зробити декiлька крокiв, – почала перераховувати принцеска i вже тихенько пiдiйшла до свого принца i мiцно обiйняла аби тiльки перевести тему.
– Я буду сумувати, – прошепотiла Ольга i зрозумiла, що дiйсно буде сумувати по нiжним рукам, добрим очам чоловiка. Звiсно, ще з першоi зустрiчi вона побачила i непростий характер Несмiтного i його деяку властнiсть, i бажання все контролювати, напевне, сама ця мужнiсть i вiдповiдальнiсть зiграли велику роль у виборi самотньоi жiнки з дитиною поiхати в мiсто разом з ним.
– Я також, – сказав Олег та з нiжнiстю поцiлував свою персональну принцеску. Вiн прекрасно зрозумiв маленьку хитрiсть дружини, але не став наполягати, знаючи характер жiнки. А сперечатись через такi дрiбницi напередоднi вiд’iзду не хотiлось. Олег Несмiтний мав сильний характер, справедливi погляди на життя i залiзну волю, на роботi його накази виконували без запитань, навiть начальник охорони, колишнiй силовик Петро Миколайович часом побоювався директора. Тому й досi заможний чоловiк iздив без охорони, яка йому потрiбна за статусом. Не хотiв Олег оцих непотрiбних привiлегiй, вiн вважав, якщо щось мае статися, то воно станеться як i зi звичайною людиною, так i з заможною.
Нiжна i тендiтна Оля стала персональною слабкiстю Олега i вiн конче не хотiв iх вiдпускати, але знав: принцесу не втримати нiчим, окрiм щирого кохання i поважного ставлення. Тож, зiбравши трохи речей, Ольга с Катрусею рушили на Батькiвщину в рiднi гори й полонини, де знаходиться невеличке село Синегiр. Олег вивiз iх на автостанцiю, посадив в комфортабельний автобус, мiцно поцiлував доньку та дружину i вiдправився на роботу.
Ольга с посмiшкою дивилася за вiкно, особливо радiсно ставало iй, коли мiськi висотки потихеньку зникали з горизонту, уступаючи мiсце лiсам, полям, селам.
– Матусю, чи довго нам iхати? – запитала трохи втомлена Катруся i ще дужче притулилась до Ольги. Дiвчинка була, дiйснао, рада вiд'iзду з великого мiста. Хоча Ольга не казала, на скiльки днiв чи тижнiв вони iдуть, бо сама не знала.
– Нi, доню, – вiдповiла мама, – залишилося зовсiм трошки. Йди-но до мене на руки, так буде зручнiше. Катруся з радiстю опинилися в маминих руках, хоч iй вже було чотири рочки, вона так само, як i ранiше любила обiйми.
– Мамо, а Олег до нас приiде?
– Звичайно! Тiльки-но закiнчить важливi справи на фiрмi i обов'язково приiде, – вiдповiла Ольга i всiеi душею повiрила, що так i буде.
– Це добре, – вiдповiла Катруся i позiхнула, – я буду за ним сумувати. Дiвчинка потихеньку закрила оченята. Своею турботою i любов’ю Олег зайняв велике мiсце в маленькому сердечку. Ольга iз нiжнiстю гладила шовкове волосся донечки i оберiгала ii солодкий сон. Через декiлька годин комфортабельний автобус завернув в село Синегiр, це була кiнцева зупинка, i з пасажирiв залишились тiльки Ольга з Катрусею.
– Мамо, дивись, – радiсно загелготiла дiвчинка, – нарештi ми приiхали додому.
– Так, – сказала Ольга i взяла в одну руку сумку з речами, а в iншу доньку.
– Дякую, – iз вдячнiстю сказала принцеска водiю.
– Дякую, – слiд за мамою повторила Катруся.
– Не мае за що, панночки, – вiдповiв водiй зi щирою посмiшкою. Адже багато людей вважають, якщо заплатили за квиток, то нiяких "дякую" не зобов'язанi говорити простому водiю. Ольга з Катрусею вийшли з автобусу, iз радiстю посмiхнулися, вдихнули гiрського повiтря i натрапили на погляд мiсцевих кореспондентiв. Баба Параска i тiтка Одарка вже двадцять рокiв займають головну лавочку в центрi села, аби знати i поширювати новини, зазвичай з елементами фантастики та екшену. Але то дрiбницi, доти е новини, доти i село живе.
– Тьфу ти, Господи, – сказала баба Параска i сплюнула три раза, – це ж непутящая вернулась.
– Ай, справдi, – вiдповiла тiтка Одарка, – ти диви на неi! А корчила тут iз себе, наших сiльських хлопцiв не захотiла, а городський вигнав iз дочкою та речами. Плiткарки радiсно потерли долонi, готуючись розносити всiм цiкаву звiстку.
– Добрий день, бабо Параско, тiтко Одарко! – дружелюбно сказала Ольга i зробила вигляд, що не чула злих коментарiв.
– Доброго дня, бабусi, – повторила Катруся.
– Доброго-доброго! – зовсiм не щиро вiдповiли та посмiхнулися мiсцевi "корреспонденти", – надовго до нас чи назавжди? – запитала баба Параска i нагострила вуха.
– Як Бог дасть! – сказала Ольга i рушила з Катрусею до рiдного обiйстя.
Синегiр – це невелике село, з п'ятьма вулицями, однiеi дев'ятирiчною школою i дитячим садком. До райцентра десять кiлометрiв, до областi – сорок, одним iз вагомих плюсiв – це постiйнi автобуси через село, якi частенько iхали в дальнi Карпати. Тож, хоч i багато молодi виiжджало у мiсто, проте багацько юнакiв i юначок залишились, потихеньку набирав оберти туристичний бiзнес. Деякi мiсцевi жителi здавали кiмнати для туристiв, вiдкрився ще один продуктовий магазин.
За один рiк, що Ольга з Катрусею були у мiстi, село наче ожило, частенько туристи жалiлися на вiдсутнiсть готелю. Але багатiiв, якi б хотiли купити землю i вкласти кошти, поки не знаходилось, може, через веснянi повенi чи дикуватiсть людей. Колись один панич приiхав до Синегiру зi словами:
– Тепер я ваш хазяiн! Буду скупляти всi землi!
Ну, а люди, як люди, помовчали i розiйшлися по домiвках, а вночi шикарна машина "хазяiна" сгорiла разом з грошима i документами. Панич зостався без штанiв. Перший час ще було якесь розслiдування, але баба Параска i тiтка Одарка кожного разу розповiдали полiцiянтам про злих духiв Синегiра:
– І тодi прийшли вони, – вiщала трухлявим голосом баба Параска.
– Хто вони? – трохи з перепугу запитав молодий мiлiцiянт Данило.
– Духи-мстителi! – закричала тiтка Одарка i почала розмахувати руками, а баба Параска в той час крестилась то злiва направо, то справа на лiво.
– Шановнi, я вже не можу! Ну скiльки можна, другий тиждень про якихось духiв слухати, – простогнав Данило. Тож через деякий час справу закрили з висновком, що машина сгорiла через недопалок самого хазяiна. Баба Параска i тiтка Одарка отримали вiд мiсцевих жителiв гордi прiзвиська "кореспонденти сiльського масштабу", саме завдяки iх фантастичним розповiдям, справу закрили.
Здебiльшого туристи приiздили в Синегiр в теплу пору року, просто помилуватись горами, поблукати лiсом, хлiбнути водицi з криницi, звичайно, в багатьох людей вода була пiдведена до хати. Але в центрi села, пiд пильним наглядом баби Параски та тiтки Одарки, стояла красуня-криниця, iй вже було так багацько рокiв, що нiхто й не пам'ятав, а яка в нiй смачнюча i запашна вода. Кожен турист хотiв напитися з неi, але то було не так просто. Одвiчна фантазерка баба Параска кожному бажаючому попити розповiдала легенду:
– Якщо хочеш напитися водички нашоi чарiвноi, мусиш зробити добру справу!
– Тiльки тодi, – продовжила тiтка Одарка розповiдати туристу городському, – твое бажання здiйсниться.
– А яку справу? – спросив зовсiм ще молодий хлопчина, а сам вже придумував бажання.
– Бачиш он ту лопату? – суворим голосом запитала бабця i тикнула пальцем на свою дiлянку.
– Так! – здивовано вiдповiв турист i не мiг зрозумiти, а до чого тут лопата.
– Йди-но, голубчику, туди да копни его весь добряче, – мовила тiтка, – а потiм ми тобi цiлющоi води наллемо.
Турист на хвильку завагався, але бажання, щоб мрiя здiйснилась перемогло i пiшов хлопчина працювати.
А сiльськi кореспонденти тихенько смiялись i потирали долонi. Та й стали далi вигадувать роботу рiзну.
– Закiнчив! – втомленим голосом сказав турист, – води хочу страшенно. Бабця протянула йому пiв вiдра холодноi води. – Смачна! Ще з роду такоi не пив! – добавив хлопець i геть забув загадати бажання. Так з того часу баба Параска i тiтка Одарка цiлими днями на лавочцi бiля криницi сидять, а на ганку у них чистота, в огородi порядок, та ще й хати бiляться по три рази на рiк. От що означае правильно подана iсторiя.
Частина 2
Ольга з Катрусею зi сльозами на очах вiдкрили вже зовсiм трухлу хвiртку. Їх не було лишень один рiк, а таке вiдчуття, наче минуло десятилiття. Старенький будиночок, невеличкий двiр та сад – все таке рiдне i затишне.
– Нарештi ми вдома, – весело сповiстила всю округу Катруся i радiсно побiгла по ганку. – Мамо, дивись! Назустрiч iм вибiгла кiшка Муся i товстенький песик Стешко, який вiд радостi запригав навколо малечi i все намагався облизати носик Катрусi.
Коли дiвчата поiхали до мiста, сусiдка тiтка Надiя обiцяла кормити домашнiх улюбленцiв i приглядати за будинком. Катруся iз задоволенням гладила по гладкiй шорстцi то Мусю, то Стешка, то бiгла до одного деревця, то до iншого. На секундочку в душi Ольги засяяло яскраве сонце, i вiдкрила очi тиха вдячнiстю за це життя.
Принцеска дiстала ключ вiд будинку i вiдчинила дверi: в нiс вдарив запах давнини. Тому Ольга залишила дверi вiдчиненими, тим паче, на вулицi було тепло i часом припiкало сонечко. В першу чергу, вона вiдчинила всi вiкна, благо декiлька рокiв назад замiнили старi шибки на новi пластиковi. Взагалi-то, будинок хоч i був стареньким, але дуже добротним, з високими стелями i п'ятьма просторими кiмнатами.
Меблi залишилась ще вiд бабусi, шпалери пожовкли вiд давнини, добре, хоч кухня була оснащена по-сучасному та в спальнi стояло новiсеньке лiжко i великий телевiзор. Все завдяки мамi, яка була вже пять рокiв на заробiтках у Польшi. І весь час, що Ольга вчилася i коли залишилась сама вагiтною, пiдтримувала грошима, як могла.
Але i зараз в домi потрiбно було робити багато ремонту, а за своi роботи в журналi Ольга отримувала небагато, вистачало лише на власнi невеликi потреби, на кшталт заплатити за комунальнi послуги, залишити трохи на iжу та якусь одежу.
– Матусю, я вже хочу iсти! – Катруся забiгла до будинку, прямiсiнько на кухню до Ольги. Дiвчата зробили ревiзiю продуктiв i дiйшли висновку, що треба йти до магазину.
– Приготуемо борщу? – запитала Ольга у Катрусi.
– Із задоволенням! – вiдповiла донька, – можна я буду тобi допомогати.
– Звичайно.
Мама з донечкою взялись за руки i швиденько побiгли до магазину, який був зовсiм близько. Село жило: хтось порався у подвiр'i, хтось пiдбiлював дерева, адже незабаром велике свято – Великдень, а зовсiм старенькi бабусi грiли кiсточки на лавочках.
– Ой лишенько, Олю, рiдна, це ти? – заголосила та сама сусiдка тiтка Надiя, яка приглядувала за котом, собакою та будинком. – А чого ж ви не попередили, що приiдите? Тiтка Надiя iз радiстю на очах обiйняла дiвчат.
